Скривджені й нескривджені - Нечуй-Левицький

- Ой, я щось за­був! їй-бо­гу, за­був! Оту­ди к не­чистій ма­тері! позіхнув та й за­був! І що ж оце я був на­ва­жив­ся не за­бу­ва­ти! І на­дав же мені біс роз­дя­вить ро­та та позіхну­ти! Ов­ва! та й дов­го ж моя жінка вби­рається… От уже на­дав дідько взя­ти мо­ло­ду жінку, та ще й гар­ну! Як поч­не при­би­ра­тись, то аж нуд­но стає…

Тим ча­сом край не­ба за­чер­вонів. З-за лісу на не­бо вий­шла Зірни­ця, а на го­лові в неї блис­котіла ран­ня зо­ря.

- Ага, от що я за­був! Доб­ре, що ти, доч­ко, ра­но вста­ла та вий­шла гу­ля­ти. Ко­ли б же жінка швид­ше ви­хо­ди­ла! Але ж во­на ще цілу го­ди­ну бу­де чіп­ля­ти блис­ку­че діямен­то­ве на­мис­то на шию, а дру­гу го­ди­ну бу­де пан­чо­хи та зо­лоті че­ре­ви­ки взу­вать… Ой, сон на­ля­гає! - мим­рив Місяць і не ви­дер­жав далі. Проз йо­го пли­ла здо­ро­ва, як пе­ри­на, хма­ра. Не­руш­ли­вий і ле­да­чий на вда­чу Місяць вхо­пив її, рап­том ліг, ви­вер­нувсь та й зас­нув, ще й од­ра­зу аж захріп на все не­бо.

За Дніпром, за гус­тим, тем­ним лісом, заб­ли­ща­ло не­бо ти­хим світом; на небі з'яви­лась пиш­на па­ла­та ма­тері Зірниці - Сон­ця. Сон­це про­ки­ну­лось. Зірни­ця побігла в па­ла­ту, щоб по­нес­ти ма­тері ро­си вми­ва­тись. Як тільки Сон­це про­ки­ну­лось, па­ла­та засвіти­лась в небі, ве­ли­ка та ви­со­ка, з зо­ло­тою покрівлею, з ви­со­ки­ми стов­па­ми навк­ру­ги та ви­со­ки­ми баш­та­ми. Зо­лоті стіни засіяли. Криш­та­леві стов­пи та баш­ти роз­ли­ва­ли кру­гом білий, срібний світ. Зо­ло­та покрівля лисніла на синьо-жов­то­му небі. Во­да в Дніпрі за­ся­ла од бе­ре­га до бе­ре­га, не­на­че в йо­му ли­ло­ся роз­топ­ле­не зо­ло­то. Сон­це сиділо ко­ло здо­ро­во­го на всю стіну дзер­ка­ла. Два­над­цять служ­ниць в срібній одежі вби­ра­ли Сон­це. Во­ни за­ви­ли їй ку­чері і при­си­па­ли їх зо­ло­тим по­ро­хом, наділи на го­ло­ву вінок з чер­во­них тро­янд, приш­пи­ли­ли йо­го зо­ло­ти­ми шпилька­ми, а звер­ху пок­ла­ли дру­гий вінець з діяментів. Срібну сук­ню во­ни підпе­ре­за­ли зо­ло­тим дов­гим по­ясом, а на плечі на­ки­ну­ли зо­ло­тий ши­ро­кий сер­па­нок. На кра­ях то­го сер­пан­ку приш­пи­ли­ли кру­гом квітки, пе­ремішані з до­ро­ги­ми діямен­та­ми. Сон­це взу­лось в чер­воні че­ре­вич­ки з зо­ло­ти­ми за­каб­луч­ка­ми, гля­ну­ло на се­бе в дзер­ка­ло. Служ­ниці од­чи­ни­ли ви­сокі двері з до­ро­го­го криш­та­лю. Ца­ри­ця не­ба вий­шла з па­ла­ти й засіяла на все не­бо, на зем­лю, на мо­ре та ріки. Па­ла­та щез­ла в то­му по­лум'ї проміння, не­на­че по­то­ну­ла в світі. Служ­ниці го­лос­но заспіва­ли. За­ще­бе­та­ли со­ло­вей­ки в сад­ках, за­ще­бе­та­ли всі пташ­ки в га­ях. Все про­ки­ну­лось на світі. Про­ки­нув­ся й Місяць, ле­жа­чи на хма­рах. Світ Сон­ця вда­рив йо­му в очі. Він чхнув, витріщив очі на жінку та й зга­дав за свою ду­му.

- Жінко, чи ти пак знаєш, що на­ша донька вчо­ра вве­чері цілу­ва­ла­ся з тим ши­бе­ни­ком Іва­ном Гро­мо­ви­ком се­ред не­ба, пе­ред не­бом та зем­лею? - гук­нув він се та й пірнув з пе­ри­ною за го­ри.

Розсердилась ца­ри­ця не­ба й землі і впус­ти­ла дов­гий поділ ши­ро­ко­го зо­ло­то­го уб­ран­ня, кот­ре во­на дер­жа­ла в руці. Зо­ло­тий поділ роз­пус­тив­ся га­ря­чим, пе­ку­чим промінням над бо­ра­ми. Га­ря­че проміння впа­ло ог­нем на ліси. Ліси од­ра­зу зай­ня­лись і за­па­ла­ли. Пішла ти­хою хо­дою ца­ри­ця над Поліссям, - бо­ло­та й мо­чарі ви­си­ха­ли; йшла во­на по­над сте­па­ми, - сох­ла тра­ва в сте­пах. Пше­ниці та жи­та в'яли й жовк­ли. Квітки, котрі по­розцвіта­лись уранці, опівдні в'яли й за­си­ха­ли. За­ку­ри­ла зем­ля ди­мом та па­рою. Ви­си­ха­ли річки та став­ки. То­вар та усякі жи­во­ти­ни хо­ва­лись в ліси та оче­ре­ти, звір утікав у но­ри. То був страш­ний день спе­ки. Аж уве­чері ца­ри­ця сха­ме­ну­лась, опам'ята­лась і вхо­пи­ла в ру­ку поділ сво­го сер­пан­ку і спе­ка спа­ла.

Зоря знов вий­шла на не­бо на про­гу­лян­ня. Ма­ти вгляділа її, йду­чи до­до­му в свою зо­ло­ту па­ла­ту, й гля­ну­ла на неї блис­ку­чи­ми сер­ди­ти­ми очи­ма.

- Знаю, знаю! все знаю! Мені батько ска­зав. Не со­ром тобі цілу­ва­ти­ся з па­руб­ком пе­ред усім не­бом та усією зем­лею? Пот­ри­вай же! прий­деш ти до­до­му!

Зоря зля­ка­лась, стур­бу­ва­ла­ся і пус­ти­ла з рук розкішний пу­чок з рож та лелій. Во­на гля­ну­ла на схід сон­ця, де бу­ло Гро­мо­ви­ко­ве царст­во, й жда­ла од йо­го по­ра­ди й обо­ро­ни. Там уже сто­яла тем­на ніч. В тем­но­му небі ся­ли зорі.

Громовик сидів у своєму чер­во­но­му на­меті. Ви­сокі го­ри Гіма­лая ви­га­ня­лись за хма­ри і бу­ли вкриті снігом. На страшній най­вищій горі сто­яв яс­но-чер­во­ний на­мет і світив­ся наскрізь. Звер­ху на на­меті сидів орел в зо­ло­то­му тер­но­во­му гнізді і ма­хав кри­ла­ми. За кож­дим рушінням йо­го крил бриз­ка­ли пуч­ка­ми на всі бо­ки блис­кав­ки, си­па­лись по на­меті, па­да­ли на го­ри, роз­си­па­лись в чор­но­му небі. Кру­гом го­ри сто­яли не­по­руш­но хма­ри, не­на­че за­хо­ло­ли білі хвилі мо­ря, а за ни­ми навк­ру­ги підніма­лись хма­ри, на­че ви­сокі гре­бені гір, то шпи­час­тих, то круг­лих; по­де­ку­ди сто­яли во­ни, ніби ви­сокі скелі, стіни та баш­ти; де­котрі по­на­ви­са­ли звер­ху, по­на­хи­ля­лись набік, не­на­че якісь му­ри, що бу­ли на­по­го­тові впас­ти. Од ор­ли­них крил лив­ся світ то білий, як світ сон­ця, і всі хма­ри біліли, ніби вдень, - то знов лив­ся світ си­ню­ва­тий, і хма­ри, як і го­ри, вкриті снігом, синіли цвітом вранішнього не­ба. Лив­ся світ чер­во­ний, і всі хма­ри ста­ва­ли чер­воні, ніби об­литі кров'ю. А звер­ху чорніло не­бо, не­на­че зап­ну­те чор­ним сук­ном, і на йо­му горіли ясні здо­рові зорі.

Громовик сидів у на­меті на зо­ло­то­му стільці. На пиш­но­му ви­со­ко­му чолі ле­жа­ла ду­ма. Та важ­ка ду­ма по­хи­ли­ла йо­го го­ло­ву. Він спер­ся на зо­ло­те по­руч­чя стільця і підпер го­ло­ву до­ло­нею. Світ лив­ся на йо­го хви­ля­ми че­рез чер­во­не по­лот­ни­ще на­ме­ту. За на­ме­том сто­яло на­по­го­тові все йо­го військо, цеб­то всі вітри. По один бік сто­яли в опрічній купі хо­лодні вітри з дов­ги­ми бо­ро­да­ми та ву­са­ми, в білій, як сніг, одежі, з біли­ми ко­рог­ва­ми в ру­ках. Си­зий іній слав­ся по їх зброї, по ву­сах, по бо­ро­дах, висів на гус­тих бро­вах та віях. З їх уб­ран­ня та во­лос­ся си­пав­ся сніг. По дру­гий бік на­ме­ту сто­яли ок­ро­ми да­ле­ченько га­рячі вітри з смуг­ля­ви­ми ви­да­ми, чор­няві, з чер­во­ни­ми що­ка­ми та з пал­ки­ми, здо­ро­ви­ми, чор­ни­ми очи­ма. Во­ни бу­ли уб­рані й узб­роєні в усе чер­во­не, як жар, і дер­жа­ли в ру­ках чер­воні ко­рог­ви; од ко­ро­гов па­ла­ло ніби по­лум'ям. Пе­ред на­ме­том сто­яли теплі вітри, біляві, з білим ви­дом, і ру­сяві з ро­же­ви­ми що­ка­ми, з розкішни­ми ру­си­ми ку­че­ря­ми та синіми очи­ма. На них бу­ло зе­ле­не уб­ран­ня, а в ру­ках во­ни дер­жа­ли зе­лені ко­рог­ви, об­виті ро­жа­ми та чор­ноб­рив­ця­ми.

Громовик встав з стільця і вий­шов з на­ме­ту. Він мах­нув ру­кою нап­ра­во й наліво і ска­зав:

- Починайте гра­тись! Пог­раю й я на своєму коні, бо, мо­же,