Скривджені й нескривджені - Нечуй-Левицький

Саіб роз­ка­зав, що заїздив до сусіди еміра Ка­ра­пе­та; роз­ка­зав, як той царьок гор­до і неп­ривітно обійшов­ся з ним. Ма­ти стра­шен­но зобіди­лась, розгніва­лась і пішла та й роз­ка­за­ла своїм па­шам. Паші роз­лю­ту­ва­лись і обіця­ли помс­ти­тись над Ка­ра­пе­том, як тільки Саіб ста­не рад­жею.

Минуло кілька день. Ма­ти приміти­ла, що її син хо­дить все смут­ний, все чо­гось за­ду­мується та час­то ку­дись утікає з па­ла­цу, не­на­че десь хо­вається.

- Чого ти, син­ку, ну­диш­ся? Мо­же, ти на­ди­вив­ся на всякі ди­ва на світі і тобі в на­шо­му па­лаці ста­ло не­ве­се­ло? Маєш во­лю, маєш зо­ло­то-срібло. Роз­ва­жай се­бе усім, чим тільки твоя ду­ша за­ба­жає!

Вона пок­ли­ка­ла мо­ло­дих синів пашів і веліла їм за­бав­ля­ти си­на кінським ска­ко­ви­щем. На ве­ли­кий ви­гон виїха­ли си­ни пашів на до­ро­гих ко­нях. Ви­ве­ли й Саібові та­ко­го арабсько­го ко­ня, кот­ро­му й ціни не мож­на бу­ло склас­ти. Ви­нес­ли йо­му до­ро­гий убір, об­си­па­ний до­ро­ги­ми діямен­та­ми. Саіб зир­нув на ко­ня і по­ве­селішав. Він не схотів вби­ра­тись в до­ро­гий убір, надів чер­во­ний прос­тий жу­пан і ско­чив на ко­ня. Кінь став диб­ки й захріп. Си­ни пашів ста­ли з ним по­руч на ко­нях, і всі во­ни по­ка­та­ли нав­ви­пе­ред­ки. Саібів кінь роз­пус­тив хвос­та по вітру, роз­дув ноздрі, нас­то­ро­чив ву­ха й по­ка­тав, як стріла. Всі зос­та­лись по­за­ду. Саіб по­чу­тив у собі жи­ву си­лу вітру та блис­кав­ки, торк­нув ко­ня в бо­ки зо­ло­ти­ми ост­ро­га­ми. Кінь ка­тав, не­на­че летіла стріла, не чер­ка­ючись ко­пи­та­ми об зем­лю. Чер­во­ний жу­пан на Саібові ми­готів, як блис­кав­ка. Саіб при­ка­тав до па­ла­цу, ки­нув по­во­ди, сів на східцях і знов за­ду­мав­ся. Вже навіть не ди­вив­ся на ігри­ще.

- Чогось мій син жу­риться. Він щось має на серці та не хо­че приз­наться. Тре­ба йо­го за­бав­лять, - ска­за­ла ма­ти па­шам. І во­на звеліла пок­ли­ка­ти в па­лац усіх пашів з жінка­ми й доч­ка­ми. Ще й сон­це не зай­шло, а па­лац на­че за­па­лав світлом. Ве­ли­ка світли­ця ніби па­ла­ла од світла. Ца­ри­ця сіла на зо­ло­то­му троні й по­са­ди­ла по­руч з со­бою си­на. Гості сіли за довгі сто­ли. Чорні не­вольни­ки та білі гарні не­вольниці роз­но­си­ли до­рогі стра­ви й усякі наїдки на зо­ло­тих тарілках та ви­на в зо­ло­тих куб­ках. Після обіду розісла­ли в залі перські ки­ли­ми. Увійшли не­вольниці з ар­фа­ми і заг­ра­ли чу­дові пісні до танців. Ба­ядер­ки ви­су­ну­лись ряд­ком неш­вид­кою по­важ­ною хо­дою з две­рей з дру­гої за­ли, за­ку­тані в легкі про­зорі індійські пок­ри­ва­ла, і по­ча­ли та­нець. Саіб схи­лив го­ло­ву, по­ди­вив­ся, а потім зго­дом вже й не ди­вив­ся на той та­нець.

Після танців знов од­чи­ни­лись двері і увійшла най­кра­ща не­вольни­ця. Во­на сіла се­ред за­ли на срібно­му стільчи­ку, заг­ра­ла на арфі й заспіва­ла пісню про ко­хан­ня.

Саме в той час в од­чи­нені вікна з сад­ка по­ли­ла­ся пісня ще го­лосніша й кра­ща, ще га­рячіша. Чу­до­вий го­лос лив­ся, ніби з не­ба, і заг­лу­шив пісню гар­ної не­вольниці. Го­лос лу­нав по сад­ку. Роз­ляг­ли­ся по залі трелі, ніби со­лов'їні. Зда­ва­лось, за­ще­бе­та­ла ду­жим го­ло­сом якась невідо­ма пташ­ка.

Саіб підвів го­ло­ву. В йо­го очах блис­нув ніби огонь. Га­ря­чий рум'янець вда­рив йо­му в що­ки. Всі в залі схо­пи­лись з місця. Не­вольни­ця за­мовк­ла й са­ма по­ча­ла слу­хать той спів. Саіб вибіг з за­ли у са­док. За ним ки­ну­лась ма­ти, а слідком за нею ру­ши­ли довгі ряд­ки пашів та па­ня­нок.

За баш­тою над сад­ком бли­ща­ла вечірня зірка, ве­ли­ка та яс­на. Світ, то чер­во­ний, то зе­ле­ну­ва­тий, ми­готів, дри­жав, пе­ре­ли­вав­ся. Зо­ря ся­ла, світи­ла на са­док, роз­ли­ва­ла кру­гом се­бе да­ле­ко світ. І звідтіля лив­ся той див­ний го­лос то ти­хо-ти­хо, як шу­мить потічок, то го­лос­но й ве­се­ло на ввесь сад, як вес­ня­на пісня со­ло­вей­ка.

- Це ти, ца­ре­ви­чу, привіз із-за мо­ря якусь рай­ську пти­цю та й пус­тив у са­док, - обізвав­ся Га­рун-па­ша.

- Я вга­дую, яку це пташ­ку привіз ти, си­ну. Це не зо­ря, це кра­са діво­ча, - од­ка­за­ла ма­ти.

І справді, од­на ма­ти вга­да­ла прав­ду. Саіб за­раз побіг в са­док. Він поп­ря­му­вав до баш­ти. На скелі сто­яла Паміра в ру­тя­но­му вінку і співа­ла пісню до зорі. Вінок тріпотів без вітру, тріпотів сам по собі і з йо­го лив­ся світ на са­док, на скелі, на мо­ре. Ли­це в Паміри світи­лось та­кою кра­сою, очі бли­ща­ли та­ким блис­ком, що Саіб при­пав до її пле­ча і не мав си­ли одійти од неї і вер­ну­тись до гос­тей.

- Зоре моя вечірня! Я, здається, лю­бив те­бе ще тоді, як і на світ не ро­див­ся. Десь ти з не­ба впа­ла на зем­лю на моє щас­тя, - ти­хо го­во­рив Саіб.

- Чи ти пак знаєш, що та не­вольни­ця, кот­ру ти прис­та­вив слу­жи­ти мені, во­ди­ла оце ме­не в па­лац. Я ба­чи­ла все. Яка там ве­ли­ка розкіш! Скільки там зо­ло­та та срібла! Яке до­ро­ге уб­ран­ня на твоїй ма­тері, на жінках та на па­нян­ках! Навіщо та­ка розкіш, та­ка пиш­но­та? Скільки-то гро­шей мар­нується на ту розкіш!

- Цю розкіш ма­ти ду­же лю­бить. Я бу­ду жи­ти простіше, як повінча­юсь з то­бою, - про­мо­вив ти­хо ца­ре­вич.

- Вертайся, ца­ре­ви­чу, до гос­тей! Вер­тай­сь, а то як во­ни дізна­ються, що я тут, то згуб­лять ме­не з світу.

- Як згуб­лять те­бе, то згуб­лять і ме­не, - ска­зав Саіб і вер­нув­ся до гос­тей.

Царевич вер­нув­ся в па­лац, пос­ки­дав з се­бе до­ро­ге уб­ран­ня, вбрав­ся в прос­теньку оде­жу і вий­шов до гос­тей. Ма­ти гля­ну­ла на йо­го і по­чер­воніла з ди­ва.

- Нащо ти, си­ну, вий­шов до гос­тей в та­ко­му прос­то­му уб­ранні? - ти­хо спи­та­ла у йо­го ма­ти.

- На те, ма­мо, що я не люб­лю роз­ко­шу­ва­ти та мар­но тра­ти­ти гроші, - ниш­ком обізвав­ся Саіб, але ма­ти не віри­ла і ска­за­ла: - Я до­га­ду­юсь, хто тобі на­шеп­тав такі дум­ки. Мо­же, ти ска­жеш, щоб і я уб­ра­лась в та­ке дран­тя, в яке оце ти вбрав­ся? Щось єсть! Щось тра­пи­лось!..

Син сидів мовч­ки. Ца­ри­ця на­ду­лась і на­су­пи­ла­ся. Гості по­ча­ли ше­потіть одні дру­гим на ву­хо, пе­ре­мор­гу­ва­лись. Вечір скінчив­ся якось не­ве­се­ло, і гості розійшлись.

Од то­го ча­су що­ве­чо­ра і що­ран­ку на горі чу­ти бу­ло по всьому ве­ли­чез­но­му сад­ку дивні Памірині пісні. Во­на гу­ля­ла по­над мо­рем і співа­ла та се­бе роз­ва­жа­ла.

- Сину! Хто то співає в на­шо­му сад­ку та­ким див­ним го­ло­сом? Ко­го ти привів в наш са­док? Чи царівну, чи князівну, чи, мо­же, при­ма­нив якусь ру­сал­ку? - пи­та­ла ца­ри­ця в си­на.

- Я, ма­мо, наг­лядів в од­но­му селі доч­ку се­ля­ни­на Чон­га­ра та й привіз її в човні. Там, ма­мо, та­ка кра­су­ня, про яку тільки