Фесько Кандиба - Сенченко Іван
Всі, кому насточортіло крутити безаківським волам хвости, перекидалися до Вуліха Василя-Вільгельма Васильовича.
Та от лихо. Парубоцтва було багато, а штатів ка невеличкому заводі два-три десятки — і все! А далі — млини. Млин Кри-чевського, млин Белого, млин Марголіна, млин Ірхіна. Крім того, ще Земський сад. Ну й своя рідна, шахівська, Безакова економія, змужицька звана просто Безиковою якономією.
Всі ці заклади мали потребу в робочій силі, в першу чергу на силові роботи: косити оті п'ятипудові чували, набивати їх борошном, вантажити й розвантажувати вагони, пакгаузи, відкриті платформи.
Еге ж, силові роботи!
На всю Шахівку на несиловій роботі — продавцем у фірме-ному магазині Кричевського — працював лише один чоловік, згадуваний Василь Іванович, та ще підлітки-"мазуки", оті, що ставили на лантухах клейма і наліплювали кольорові папірці-артикули, в яких позначалась сортність продукції.
Виробнича Червоноградщина вимагала геркулесів 16. Що ви тут зробите з хлипким здоров'ям, коли ваша норма набити за зміну сто сорок — сто п'ятдесят чувалів борошном? І в мукобої йшли наші шахівські Піддубні.
Чим такий Піддубний дужчий, тим міцніше він тримався на місці, бо, вважайте, де молена заробити такі гроші, як тут?
Цим і вабила мукобійська професія Феська Кандибу. Так спробуй пробитися туди, як там отаборилися такі Піддубні, як Архип Юрко-Кит, Іван Безродний, який, може, і самого Івана Підцубного в дугу зігнув би, Свирид Штеменко-Бугай...
Зіпхнути цих хлопців з їхнього поста була справа безнадійна, і Фесько Кандиба тільки зітхав у подушку. А тим часом він міг заступити кожного з них! Адже ж його доля не покривдила. Хай Івана Безродного він, справді, Зламати неспроможний, так скільки разів сходилися так на так з Архипом, Кіндратом, Свиридом Штеменком!
Фесько ще зітхнув. Силачів у Шахівці скільки завгодно, а місць мукобійських куди менше. А ще ж до млинів пруть хлопці з Низу (міський пригород), з Олянівки, Добреньки! І які хлопці! Опара, Красюк, Дробот — мов перемита пшениця!
Поки Фесько мріяв, на спину йому сіла муха, почала лазити, мацати носиком попід струпами. Фесько обережно повів плечима, стрепенув шкурою, потім підвівся, сів, закинув руку за плече.
Дивниця! Рука вільно перекинулася через плече; спина й поперек, коли він поворухнувся, дали відчуття приємної сверблячки.
"Не може бути?! — вигукнув Фесько.— Невже одужав і все зажило, як на собаці?"
Фесько схопився з ліжка, зробив крок, два, п'ять по кімнаті. Струпи під штанами полупилися, зачіпаються, а не болить!
Фесько стрепенувся. Отже, на бій за майбутнє!
Життя допомогло Феськові. На вулиці під самими вікнами у Кандиби сталася бійка. Билися безаківці з нечаївцями.
Колись половина Шахівки належала Безаку — київському генерал-губернаторові; друга половина — якомусь панкові Не-чаєві. З тих часів і взяли початок шахівські домові війни. В себе на безаківщині ти пан-хазяїн. Хочеш співати — співай, хочеш до дівчини учащать — учащай, хочеш на вечорниці ходити — ходи! Та боронь тебе боже протоптати стежечку до нечаївської Марусини, зазирнути на нечаївські досвітки! Будуть бити тебе, будуть гнати тебе, змусять злізти на тин і кукурікати або гавкати з-під воріт! Колись билися навкулачки, та з розвитком прогресу кулаки замінили на притики й кілки. Найбільш емансипована еліта шахівсьха вже почала братися і до залізних палиць. Хрестили один одного цими палицями залізними, закрученими вгорі на вісімку.
Становище в Шахівці ускладнялося ще й тим, що безаків-ська економія містилася на безаківщині, а пивоварний завод Вуліха Василя-Вільгельма Васильовича — на нечаївщині. Тож хотіли цього чи не хотіли добрі люди, а доводилося обом ворогуючим сторонам раз у раз ставати в одну упряжку. Якщо нечаївський Височин Семен Васильович крутив хвоста сірому безаківському волові, то безаківський Лаврентій Кузьмич Зінченко столярував собі, роблячи тару на пивоварному заводі Вуліха Василя-Вільгельма Васильовича. Біля однієї упряжки морочилися і мукобої — безаківський Іван Кодацький і нечаївський Грицько Чорновіл! Ну хто б міг подумати, що пара волячих хвостів чи ешелон п'ятипудових лантухів здатні отак упокорити одвічних шахівських супротивників! А таки упокорили!
Та чи ж назовсім!
У Шахівці не було ніякого клубу. За клуб правила пекарня при безаківській економії. Пекарнянські штати складалися з одиниць дівочої статі, до того ж вродливих, співучих, танцюристих, охочих до веселощів, сміху, танців.
Стояла пекарня край панського дворища на межі з густю-щими заростями шелюгу. Вечорами в шелюги стягалися хлопці, як безаківці, так і нечаївці, висилали до пекарні розвідку, бо пекарнянськими дівчатами цікавились також панські конторщики, писарчуки, практиканти, сини управителя, старших службовців і їх приятелі, що з'їжджалися на літо в Шахіз-ку на вакації. Здорові лотри, запеклі! Сенченка Петра упіймавши на пекарні, посмугували так, що чи не з два тижні він поводив плечима, обшмуглюючи засохлі рубці. В це діло на боці писарчуків встряв шахівський чоловік Тимофій Крученко, що служив на червокоградській станції жандармом. Члени пекарського клубу віддячили Тимофієві. Били його залізними палицями з вісімками вгорі; одходив він після цього в червоноградській земській лікарні чотири місяці.
Бачите, яке заплутане становище утворилося в Шахівці, які тут події відбувалися, а надто вечорами, коли додому, в Шахівку, поверталися хвостовики від безаківських волів, броварники з пивоварні Вуліха Василя-Вільгельма Васильовича, мукобої з млина Кричевського. Не раз тоді тріщали перелази, гупали по людських частиках тіла притики. Цьвохкали залізні палиці з вісімкою з верхнього ..інця.
Коли Фесько вискочив з двору, безаківці — Штеменко Кіндрат, Сенченко Лазур, Прихідько Прокіп саме здіймалися до зеніту. Нечаївці — Височин Кузьма, Денис Бардак, Лари-вон Чорновіл лазили рачки; біля них валялися вербові наколи, старі, трухлі, несмертельновбивчі. Було тут таке: Штеменко Кіндрат поцілив Дениса Бардака впоперек голови; Бардак Денис спромігся пригостити Лазура Сенченка ломакою поміж вухами, несмертовбивчою; обидва впали, рачкуючи, знову до зброї хапалися; невситимі, жадібні!
З п'ять хвилин Фесько Кандиба озирав поле бою, далі згріб за плече Лазура Сенченка, відштовхнув коліном Ларивона Чорновола, Прокопові паколи швиргонув через тишківський тин. Ті, обеззброєні, криво всміхнулися і почали витирати мазку, якою були помальовані їхні непогані на вроду обличчя. Розлютовані нечаївці Височин Кузьма і безаківець Штеменко Кіндрат крикнули: "Де два б'ються, третій не встрявай!" — і накинулися на Феся.
Коли б хоч один із них належав до мукобоїв або хоч мішко-носів з млина Кричевського, Феськові запевне довелося б погано. Та, на щастя, обоє належали до хвостовиків від безаків-ських волів. Крутити волам хвости не таке вже й силове заняття; хвіст мускулатури в хвостовиків не викохує, і тому здоровецькі зовні хлопці не являли собою особливої небезпеки. Фесько підставив ногу Височинові Кузьмі. Це був хлопець рудий, гінкий; перечепившися через Феськову ногу, він полетів сторч під губенківський тин і потрапив якраз у кропиву.
У Губенчихи, баби Килини, за хатою ріс невеличкий садок. Садок цей дуже принаджував до себе хлопців. Тоді баба Кили-на додумалась і насадила вздовж тину кропиви два ряди. Один ряд кропиви високої, широколистої, з майже непомітними жигальцями; в другому ряду вона використала кропиву гуса-ківську — низеньку, з дрібненьким листом і з такими величезними жигальцями, що їх здалеку видно неозброєним оком. Цю кропиву дід Гусак розплоджував на межнику знову-таки від хлопців; його баба — баба Гуска варила з цієї кропиви напровесні гарні борщі; ну, і крім того, дід Гусак був знавцем лікарського зілля й ту кропиву і ламав, і викопував, і сушив, і в'язав у пучки, і підвішував під стріхою разом з іншим сушеним зіллям.
Обидві кропиви дуже злі, проте дрібнолиста ще начебто лихіша, ніж ота висока, з широким листом. Що ж молена сказати про бідолашного Кузьму Височина, який потонув у зіллі з носом і вухами?!
"Ой, ой, лишенько!" — скрикнув він і запалав так, що ледь-ледь не зайнявся.
Кузьмина поразка викликала благородний гнів двох інших учасників баталії. "Га! То ти так?!" — аж підскочив приборканий перед тим Лазур Сенченко і накинувся на Феська з правого боку. Прихідько Прокіп пішов на супротивника з лівого. Від Лазурового поштовху Фесько подався вліво; від
Прокопаного — вправо; урівноважився. Тоді згріб за чуприну Лазура, згріб за чуприну Прокопа, розвів в обидва боки голови буйні і з розгону буцнув тими головами так, що вони водночас на одній ноті вигукнули. Лазур Сєнченко: "Ой!" Прихідько Прокіп: "Ой, ой!"
— То це ти, Фесю? — пізнавши братню жменю, спитав Лазур.
— Я,— відповів Фесько.
— Еге? — протяг' Прихідько Прокіп.— Так же ж можна і голови порозвалювати!
— Ну тебе к чорту,— вилаявся Лазур Сєнченко і взявся за лоба.— Мислене діло, таку ґулю нагнати!
Так би це й скінчилося, бо хлопці, відсапнувши, починали набирати своєї постійної форми, коли б у справу не втрутився практикант-агроном безаківської економії. Спосіб, яким бувалий солдат нейтралізував підпилих шахівських парубків, припав йому до душі. Яким скарбом у добрих руках може бути цей солдатюга! Так орудувати мужицькими чубами — треба уміти!
Практикант Охрім Денисович походив з довколишніх хуторян, був правою рукою управителя Олександра Григоровича Матісона і в теоретичних поглядах своїх вважався максималістом. Прогрес у нашу країну якщо й прийде коли, то не через нужденне і мізерне мужицьке господарство, а через велетенські латифундії, хоч би отакі, як оця в Безака. Три тисячі десятин! Отут є де розгулятися. Більше таких важелів, і країна зробить гігантський стрибок, щоб знайти своє справжнє місце в шерензі інших великих держав. Але для організації такого стрибка потрібні люди — сміливі, діяльні, ось такі, як оцей голоштанько Фесько.
Господарство мало п'ятдесят десятин лісу — Дубові Гряди особливого призначення.
Дуби найвищого бонітету, як каліфорнійські секвойї, підпирали тут небо. Йшли вони на шпали на вагу золота, і залізничні компанії за щире золото щирим золотом відплачували! Насадження розбите далеко від населених пунктів, тому й вирішено було обійтися тут одним об'їждчиком.
