Фесько Кандиба - Сенченко Іван
Далі, осяяна пітьмою, розгорнула обійми, як крила, і полинула до свого милого, бажаного.
— Обережно, обережно, серденько,— мовив Фесько Кандиба, відсторонюючи од себе невимовно прекрасні Наталчині обійми.— Що хоч кажи, а я сьогодні таки упився...
По цих словах Кандиба упав лицем на подушку і залишив Наталку такою гнівною, що на клаптики пошматувала б цього гіркого п'яницю. Поки вона це робила в думках, Фесько Кандиба встиг звільнити себе від сорочки і так лежав, як Ной 5 у курені, легенько постогнуючи.
Цей ледве чутний стогін, ніби маленька палюча жаринка, упав у душу гнівній молодиці. Вона опустила руки (бо їх так і тримала не знати для чого: для обіймів чи задля кари), розтулила губки і з тривогою дитяти і скорбної матері разом поглянула туди, де лежав Фесько, увесь посічений, пошматований, посмугований, построчений з меншенькими й більшенькими краплинами крові.
— Ой лишенько, що ж це таке?! — упала вона на ліжко і, за звичаєм усіх жінок, які жили колись, живуть і будуть жити, заголосила, промовляючи час від часу: — Яке страхіття! Яке страхіття!
— ї таке скажеш,— вичекавши належну паузу, відмовив Фесько.— Воно тільки здається таким. А коли б ти тепленькою водицею все позмивала, а зверху помастила б свіженьким вершечком, картина швидко змінилася б. Це річ перевірена. ї не раз. Пам'ятаєш, як конторщики одлупцювали Петра Сенченка, отого, що зараз на "Принцесі Марії" плаває? Сестра його, Варвара, розповідала, що страшно глянути було, а од свіжого вершечка все позаживало, зарубцювалося, струпи пообсипалися. Еге ж, кажу, свіженький вершечок — велика річ. Це ж з вершків і сметану роблять, а який смачний продукт ота сметана!
Ойкнувши трохи, Фесько улігся зручніше, повертаючи спину до своєї милої дружини.
— Сметана, кажу, такий продукт, що ні до чого і не порівняти! От, скажімо, візьметься молодиця варити вареники. І не які, а з свіженьким сиром. Знаєш, як це робиться? Перше треба взяти борошна "три нолі" і не в Григорія Федоровича, бо той розбавляє нижчими сортами, а просто у фірменому магазині Кричевського. Там продає Василь Іванович Височин уже з року в рік десять літ, і ніколи на нього навіть тінь не упала, що краде. Батько його в суботники пішов6. А він не прийняв ні штунди, ні церкви. То питаю якось його: "А все ж таки,— кажу,— Василю Івановичу, бог є чи нема?" Каже: "Є". Питаю: "А як його звати?" — "Совість",— відказує.
— Еге, він такий гарний,— обмиваючи Феськові спину та змазуючи виразки свіженьким вершком, обізвалася і Наталка.— Чорнявий, повний, лице біле, бо, звісно, не на сонці, а в крамниці цілий день сидить. І привітний завжди. "Здрастуйте, Наталко",— скаже. А от ніяк не ожениться...
— То от і кажу,— вів своє далі Фесько Кандиба.— У нього немає того, щоб підмінити сорти. Ти помітила, що до нього по борошно посилають навіть дітей. "Мама казали, дайте п'ять хунтів "три нолі", Опариха перевіряла. То він одважив її Гальці рівно п'ять фунтів, ні на пучку більше, ні на пучку менше, і саме "три нолі"! Та я не про це. Про вареники. От принесла ти від Василя Івановича п'ять фунтів борошна "три нолі", зсипала все у макітру, налила води, вкинула скільки треба солі, розмішала великою ложкою і...
— Та хто ж так готує вареники?! — щасливо засміялась Наталка,— Та то ж не вареники будуть, справжнє хтозна-що! Так готують тісто лише на блини, та й то тільки той, хто не вміє. Це вже справді з тебе ніякий кухар...
Був такий корабель на Чорноморському військовому флоті до 1917 року.
Фесько погодився. З нього справді ніякий кухар, але то байдуже, бо коли оті вареники скласти в макітру, зверху полити топленим маслом, гарно перетрусити, щоб масло укрило всі вареники рівним шаром, та потім зверху облити сметанкою, а сметану присипати легенько сіллю, то за таку страву можна не знати що дати! І Фесько ласо облизався.
— Ой лишенько моє! — забувши про свій гнів і сльози, скрикнула Наталка.— Ти, виходить, справжній ласун! Оце вже що б не було, а таки десь, заробивши тих припасів, наварю таких вареників, що тобі й уві сні не ввижалися!
— Оце гаразд,— зауважив Фесько.— Як будуть припаси, то вже постарайся. А тепер, будь ласка, поглянь, що там з попереком... Щось надто вже там пече!
— Лишенько моє, та тут і клаптика живого нема, все пошматовано, аж шкіра теліпається. І хто це тебе так? Ох боже мій, ох лишенько! Аж дивитися моторошно! — Наталка захлипала, і дві великі сльозини її покотилися по спині Кандибі.— Це ти й за місяць не виходишся!
— То вже якось буде,— відповів покірливо Фесько. І знову засіяв чоло зморшками приємних спогадів.— А то, крім вареників, можна ще напекти пирогів, отих, що з картоплею. Печуть їх на черені, можна й на листі. Мені, як правду казати, найбільше подобаються смажені на сковорідці; знаєш, як це бувало? Покійна мама стоять біля печі та совають сковорідкою, а я отам біля столу. Що вони напечуть три-чотири, а я й поїм; що вони напечуть, а я й поїм. Отак і стоїмо з годину, мама і я; мама печуть, а я споживаю, та до того, що в роті аж бульбашки посхоплюються. Ти, звичайно, теж швидко навчишся так...
Наталка, забувши про розписану Феськову спину, нестямиться. Теж: швидко навчишся так! Неначе вона не вміє! Ану дай їй припасу — масла, сметани, нолівки!
— А це вже обов'язково! — згоджується Фесько.— Як тільки зароблю, так і накупимо всіх припасів...
Так вони собі гомоніли до того часу, поки Фесько, розпарений та змазаний ніжним шаром свіжого вершка, не заснув у ліжку, закутаний у ряднину, поруч з своєю дбайливою господинею.
Фесько Кандиба не мав постійної роботи. З гуртом таких, як і сам, голодранців він вештався на заробітки по всій окрузі і робив те, що випадало. Крутив хвости волам в червоноград-ських економіях, працював куховарським помічником в черво-ноградського купця першої гільдії Стратона Івановича Чумака. Серед Червонограда стояв гарний барокковий собор 7, хор якого славився на всю Полтавщину. Приємний баритон Кандиби кілька зим радував слух соборних парафіян. Казали люди: "Артист, собачий син! Кропивницький, Саксаганський8!" Та щоб не згинути з голоду, "собачий син Кропивницький" мусив був узяти посаду молодшого помічника у червоноградського комерсанта Панька Грицьковича Шпиталенка при старшому прикажчикові Гарматі, що мав славу червоноград-ського чемпіона гри в дамки, як тоді називалася гра в шашки. Діяльність Феська Кандиби на будівельному складі Шпиталенка налічує три роки, а саме роки 1896—1898. Наприкінці цього строку сталася неприємність. Шпиталенкова якась родичка, безмужня стара діва, наккинула оком на помічника прикажчика першого рангу. Повторилася історія Іосифа Прекрасного із жінкою Потіфара 9. Відкинувши домагання пристаркуватої дівчини, Фесько був обвинувачений в любовній агресії, мусив шукати собі порятунку і знайшов його в бродячому цирку, де виконував ,з честю роль Івана Піддубного 10, звідки утік з черкаськими грабарями на будівництво нової залізничної лінії Карлівка — Костянтиноград — Лозова...
Отже, двадцяте століття застало Феська Кандибу людиною кваліфікованою мало не в усіх галузях людської цивільної праці хліборобської провінції.
У 1901 році батьки-командири згадали про колишню славу Феськових бунтарських прадідів, вирішили, що із нього вийде неабиякий вояка і, згідно з традицією, забрали його в солдати.
Фесько справді не мав наміру споганити військову честь своїх прапрадідів і, вступивши у військову частину не розпитував у добрих людей, де тут кухня, а навпаки — де учбова команда.
Він був спритний, вогнистий, ловив поглядом намір командира і коли брався виконувати наказ, то виконував так, що повітря шуміло й іскри сипалися з його спини, немов був він наелектризований. Таких в армії люблять. І Фесько армію полюбив. Служити в часті йому дуже подобалося. Лише виконуй накази, а про хліб насущний, взуття, одежину подбає начальство.
Року 1904 Феськова частина вирушила на Далекий Схід воювати японця 11. Тут Феськові не пощастило. Під Мугдіном, як солдати називали Мукден 12, ворожа куля наздогнала його, і він мав шість місяців пролежати в госпіталі, після чого був визнаний непридатним до виконання своїх обов'язків. Вихід залишався один — вийти у відставку. І він вийшов, або, як кажуть, його вийшли.
Тепер йому було вже двадцять п'ять років, час, коли людині належить шукати свою прекрасну Єву. Єви Фесько не знайшов, знайшов Наталку в тій-таки Шахівці, звідки й сам був родом. Прізвище в Наталки було Некрій.
Для Шахівки це було рідкісне прізвище, бо т м сусідували Захожаї з Прихідьками, Безродні з Кодацькими, Полянські з Сенченками...
Хто прибився в Шахівку з містечка Сенчі13 — став Сенчен-ком; хто з Кодака 14,— кріпость така була колись на Дніпрі,— став Кодацьким; хто з Дикого Поля 15 — став Полянським; хто просто забрів не знать звідки — Прихідьком став. А от спробуйте зрозуміти, звідки походить прізвище Некрій, з якого пня, з якого кореня, роду-племені? Єдине, що можна з певністю сказати про Некріїв, це те, що таких дівчат, якими були не-кріївські дівчата, треба було пошукати на білому світі! А може, не треба було й виряджатися так далеко, а завернути в карлів-ську економію з її безмежними цукробуряковими плантаціями.
Історія з милом, а потім з цьвохким шелюговим лозинням упокорила Феська Кандибу. Залишивши напризволяще силові роботи на Червоноградській станції, забитій ешелонами із збіжжям, пакгаузами з пшеницею, відкритими платформами із тисячами п'ятипудових лантухів, чи ще інакше — чувалів, він знайшов тихе пристанище в Наталки на ліжку. Тут він вилежував цілими днями здебільшого в позиції спиною до сволока, так що мав досить часу надуматися про свою майбутню кар'єру.
Стежок перед ним було багато: в Олянівку — до Каніболо-цького волячі хвости крутити; в Добреньку — до Коваленка.
Коваленко, Петро Іванович, був весела людина. Рік-два тому продав він кілька вагонів пшениці, і купив перший на увесь повіт автомобіль, і став першим на всю Червоноградщину шофером.
Шофером! Ось що не давало спати Феськові!
Не одну годину про шоферську долю попомріяв Фесько Кандиба. Гарний це був шлях, тільки шлях нереальний. Ближчий вів до Вуліхового пивного заводу, що був побудований тут-таки на кучугурах, у Шахівці.
У Вуліха потовплявся увесь цвіт шахівського парубоцтва.
