Чорна рада - Куліш П.

А Череваниха каже:

- Ридван наш так налякав твою господиню, що коли б їй - у добрий час мовити - чого не сталось із переполоху. Може б, із­мити її свяченою водою, да нехай би наділа сорочку па­зу­хою назад?

- Е, сестро! - одвітує Гвинтовка. - Мій голос підніме її і з до­­мо­вини­. Не вважай, що вона така смутна сьогодні: скажу ті­­ль­ко слово, так зараз розвеселиться да ще й через шаблю по­­скаче. Наші козачки танцювали ж колись під лядську дуд­ку.

Хто б то зміг розказати, що на ту пору діялось на серці в бі­д­ної княгині! Мабуть, привикла вже небога до такого глуму; уже й не плаче й не здихає. Слухає теє гордованнє од свого чо­ловіка, так мов не про неї й річ; тілько часом здри­гнеться од його грізного голосу, як струна на бандурі.

- Боржій, боржій, жінко! - покрикує на неї Гвинтовка. - До­ка­жи, що твоя висока порода на якесь таки лихо тобі зда­ла­ся. Давай нам якої-небудь настойки чи запіканки, ті­лько та­кої, щоб і старе помолодшало.

Принесла княгиня й запіканки, почала гостей шановати. Му­сила перше випити чарку сама, і тоді вже стала гостей об­но­сити.

- Пийте тепер безпечне, дорогії гості, - каже господар, ля­шка вас не отруїть.

- А од їх роду - не во гнів твоїй жінці - се іноді й ста­не­ть­ся, - ка­же Шрам. - Може б, і батько Хмельницький пожив іще на сві­ті, якби не сватавсь із ляхами.

- Бач, моє золото, які твої земляки! - каже Гвинтовка. - Хва­ли бога милосердного, що я тебе слобонив од їх. Хоть, мо­же, мої липові світлиці й не те, що княженецькії замки, так хоть по­живеш між православними християнами; усе-таки не так смердітимеш лядським духом, як позовуть на суд перед бо­га!

- Та чи по-нашому ж вона молиться? - шепнула Черева­ни­ха бра­тові.

- Отак, сестро! - одвітує той голосно. - Невже ж ти дума­єш, що я мав би кателичку за жінку? Уже не знаю, що там у неї в ду­ші сидить, а вона в мене і до церкви ходить, і хреститься по-нашому. Перехрестись, моє золото!

Княгиня перехрестилась, як дитина, і що то! Бачся, нічо­го не заважають слова, а Леся, да й сама Череваниха, наси­лу змогли дивитись без сліз на ту нещасливу невісту. Так, як бі­дний горобчик попадеться у руки хлоп'ятам та й не знає, за що над ним знущаються, а тії йому виспівують, як жиди Хри­ста мучили,[56] крутять да підкидають угору; так ся без­та­ла­н­ні княгиня попалась тепер між козаки; і що там тії князі, сенатори да великі пани наробили, про що вона й не відала, за все тепер одвічає.

Тілько ото що посідали за стіл і Шрам поблагословив стра­ву, як ось хтось одсунув знадвору кватирку і гукнув на всю сві­тлицю:

- Пугу!

Шрам з серця аж ложку покинув, а господар замішавсь-за­мішавсь да й сам не знає, що йому робити. Як ось ізнов:

- Пугу! Чи ти спиш, пане князю, чи вже так завеличавсь, що не хочеш пустити доброго чоловіка і в хату?

- Просимо, просимо, пане добродію! - каже Гвинтовка. - І сі­ни, й хата перед тобою настiж.

- А собаки ж у вас не кусаються?

- От славно! А нащо ж спiвають:

Запорозький козак

Не боїться собак?...

- А кішки в вас не дряпаються?

- Бог з тобою, добродію!

- Тепер чортзна-як стало на Вкраїні! - каже, усе-таки за ві­к­ном, голос. - Наш брат не у всякі двері й сунься.

- Коли не у всякі, - каже Гвинтовка, - так у мої і опівночі мо­жна.

- Пане Матвію! - озвався тоді до його Шрам. - Так отсе ти не братаєшся з запорожцями?

- Е, добродію мій! - каже, зачервонівшись з сорому, Гви­н­товка. - Запорожець запорожцеві не пара. Се батько Пу­гач, ста­рець, або дід кошовий. Із ким, із ким, а з їм ладити тре­ба. Те­пер на Вкраїні усе так перевернулось, переплута­лось і пе­ремішалось, що навпростець нікуди не проїдеш. Утре­мо ми запорожцям носа, як колись візьме наша, а те­пер по­ки що тре­ба гладити за шерстю. Вони-бо в царя велике по­ша­­но­ва­н­нє мають і, чого хочуть, усе одержують.

- Не їздить же нам, пане брате, із тобою одним шляхом, - ка­­же понуро Шрам.

Як ось увійшов до світлиці батько Пугач, старий, дов­го­у­сий дідуган, із своїм чурою. У простих сімрягах, а сороч­ки чо­рні, як сопуха. Да господареві, мабуть, на сей час було бай­ду­же, що не одягні гості: забувши і своє панство, зу­стрів батька Пу­гача з таким привітаннєм, мов той у най­дорожчих кар­ма­зи­нах.

- Прошу ж, - каже, - за стіл до громади.

- Не сяду! - каже Пугач, стоя серед світлиці.

- Чому ж не сядеш?

- Тому, що в тебе добрим людям така честь, як собакам.

- Про яких се ти добрих людей говориш?

- Та хоч би й про тих, що за віз хворосту платять по дві па­ри волів. Та ось вони й самі йдуть до твого вельможного па­н­ства. Без мене ти їм не дав і приступу.

Увійшли міщане в світлицю да й стоять у порога.

- Ну, скажи, - каже батько Пугач, - за що ти в їх воли за­брав?

- Щоб не рубали гаю, от за що!

- Та вони ж, коли хочеш знати, не в твоєму гаю рубали, а в го­родовому!

- У городовому, батьку! У городовому, пане! - загули мі­щане, кланяючись то Пугачеві, то Гвинтовці.

- От славно! - каже Гвинтовка. - З якого ж се часу моя за­йманщина стала городовим гаєм?

- Та це, пане, - одвітують, - по-твойому вона твоя, а по на­шим магістратським записям вона наша біг з на з якого ще часу. Ще скоро батько Хмельницький вигнав ляхів та недо­ляшків з України, то зараз і дав нам привілей осягти під го­род поля, гаї і сіножаті, які самі улюбимо. Ще й досі є знаки, що позначили наші бурмистрове.

- Та се то ми знаємо, - каже Гвинтовка, - що ви того ті­ль­ко й пасли, як би вхопити щонайкращий шматок із коза­ць­кої здобичі! Козакам було тоді не до займанщин: козаки то­ді бились із ляхами понад Случчю, понад Горинню да топились по багнах, а ви з своїми пикатими бурмистрами давай ви­кро­ювати щонайкращі поля та сіножаті! Се то ми знаємо!