Двоє над прірвою - Малик Володимир

Якийсь незвичайний, зелено-червоний, а не ясний, золотисто-жовтий, як завжди, він, здавалося, світив крізь барвисте сито. Потім сито з-перед очей зникло, засвітилися на темно-синьому небі великі, соковиті зорі, а навколо галявини, де він лежав, вималювалася зубчаста стіна лісу.

Поряд з ним шелестів темним листям старий високий бук.

— Живий, — промовив хтось по-німецьки. — Очумався…

Ці слова остаточно повернули Володю до свідомості.

Отже, він потрапив до рук фашистів! Дуже кепсько! Гірше й не придумаєш!.. Цікаво, а де ж Таня? Встигла втекти? Чи загинула? А може, теж у полоні?

Поволі звівся на лікоть, оглянувся. Довкола стояли німецькі солдати. Декотрі — в касках, інші — в картузах з довгими зігнутими козирками, а більшість простоволосі і навіть без кітелів. Видно, схопилися сонні, по тривозі…

Страшенно боліла голова. Володя помацав тім’я. Авжеж, добряча гуля! З куряче яйце завбільшки… І як тільки череп не луснув, мов гарбуз!

Його штовхнули чоботом під бік.

— Гей ти, партизанська собако, вставай!

Володя підвівся. Ноги підгиналися, нетвердо стояли на землі. В голові гуло, мов у вулику. Щоб не впасти, обіперся на стовбур дерева.

Той же голос знову:

— Хто ти?

Володя не відповів.

Питав невисокий, присадкуватий і, наскільки можна було визначити при місячному світлі, немолодий уже офіцер — обер-лейтенант.

— Ну, чого ж мовчиш?.. Як тебе звати? З якого загону? Де розташовано штаб? Хто командир?

І знову — ніякої відповіді.

Обер-лейтенант, ніби знічев’я, стусонув кулаком в обличчя. Володя відчув у роті солонуватий присмак крові. Сплюнув.

— Я нічого вам не скажу, — промовив глухо.

— Скажеш!

— Ні, не скажу!

— Ми примусимо тебе заговорити! Ну?

Володя мовчки нахилив голову, ждучи удару. І не помилився. Один із солдатів, на мовчазний знак офіцера, важким прикладом карабіна щосили штовхнув його в плечі, збив з ніг. Другий ткнув під бік дулом автомата. Третій копнув між лопатки чоботом. А потім усі гуртом почали стусати його, мов футбольний м’яч. Він уже не лічив ударів і не ухилявся від них, бо все одно не ухилився б. Тільки подумав: "Заб’ють, кляті".

Але тут пролунав голос обер-лейтенанта.

— Досить!

Солдати враз перестали бити. Відсапуючись і лаючись, знову стали тісним колом, наставивши автомати.

— Прокляття! Ви, здається, прикінчили його! — вигукнув офіцер. — Гей, у кого є вода?

Хтось подав флягу — бризнули на обличчя побитого.

Володя застогнав, ворухнувся, намагаючись устати. Боліло все тіло: голова, руки, ноги, спина… З носа юшила кров.

— Ні, живий! — зрадів офіцер. — Вставай!

Володя насилу підвівся. Прихилився спиною до бука.

— Ну, що, польська свиня, говоритимеш тепер?

— Я не поляк…

— А хто ж ти?

— Я руський… А якщо вже вам хочеться знати точніше, українець.

— О! Рус! Комуніст! Комісар! Українська свиня! — загелготали солдати.

— Заткніться! — гримнув на них обер-лейтенант і звернувся до Володі: — От бачиш: відлупцювали як слід — відразу й заговорив! Недарма кажуть: наука любить дрюка!.. Ха-ха!.. Це добре! Тож відповіси на мої запитання — залишишся живий! Згода?

Володя витер закривавлене обличчя, про-шепелявив розбитими губами:

— Ні, не згоден… Можете не обтяжувати себе зайвою балаканиною: більше я нічого не скажу!

Солдати захвилювались. Зчинився шум.

— Він просто знущається з нас!

— Пристрілити собаку!

— Прикінчити!

Та офіцер міркував інакше. Глянувши на місяць, що величаво котив своє сріблясте колесо по зоряному небу, почухав під рукою і досить миролюбно сказав:

— Розстріляти ніколи не пізно. Ну, прикінчимо — і що з того? Кому тут потрібен труп? Ні, вранці ми передамо його хлопцям з Аусшвітца, і ті зроблять з нього все, що захочуть! Вони роги вправляли й не таким шмаркачам!.. Чуєш, рус?

Володя промовчав, хоча серце стиснулося від жаху. Він чув про Аусшвітц! Там справді уміють трощити кістки, вижимати соки і робити з людини кривавий біфштекс!.. Йому не страшна смерть, бо вже не перший день і не перший рік ходить вона за ним назирці. Звик до думки, що одного разу зіткнуться-вони на одній стежині. Але ж смерть буває різна! Нарвався на міну — і не встигнеш оком змигнути, як рознесе тебе на шмаття. Чи куля влучить у скроню. Або снаряд вибухне під ногами… А в Аусшвітці — там зовсім інше. Там смерть побавиться тобою, як кіт мишею, награється досхочу і тільки тоді, після тривалих тортур і нелюдських мук, прийде до тебе бажаною рятівницею-визволителькою…

Тим часом на це зауваження офіцера солдати почали ремствувати. Почулися незадоволені голоси.

— Оце так! Знову комусь не пощастить виспатись!

— Авжеж! Бо доведеться стерегти клятого собаку!

— Побий мене грім, якщо не мені випаде, бо якраз моя черга!.. Ех, краще б я був розтовк йому голову прикладом, ніж маю провести ніч без сну!

Обер-лейтенант похмуро слухав ці вигуки. Видно, йому теж не хотілося ставити вартових.

— Ми зробимо інакше, — сказав він і звернувся до одного з солдатів: — Гансе, принеси ланцюг, яким була припнута лісникова собака. Ну, та, що ти застрелив… А ти, Віллі, приведи того хлопчиська! Припнемо їх до дерева і спокійно спатимемо…

Ганс стукнув закаблуками.

— Яволь! — і побіг до сарая, що темнів під лісом.

Солдати задоволено зареготали, схвалюючи винахідливість начальника.

Володя похолов. Отже, Тані не пощастило втекти, вона теж потрапила, як і він, в лабети карателів, котрі, видно з усього, полюють на польських партизанів… Бідна дівчина!..

Ганс швидко повернувся з важким довгим ланцюгом. Другий солдат привів Таню. Обер-лейтенант витягнув з кишені невеликі сріблясто-блискучі наручники, клацнув замками.

— Ну, руси, йдіть сюди!

Схопив Володю за ліву руку — защебнув на ній один наручник. Потім ланцюг обкрутнув навколо дерева, зв’язав вузлом і другим наручником замкнув Танину руку… Вийшло і просто, й надійно: не втечеш!..

Солдати заіржали від задоволення і юрбою повалили до лісникової хати.

Володя і Таня залишилися під буком самі.

Деякий час мовчали. А коли останній солдат, гупаючи чобітьми, зійшов на ґанок і в грюкотом зачинив за собою двері, а троє, що мали йти в секрети, зникли в лісі, Володя обняв дівчину і тихо, з розпачем у голосі промовив:

— Пробач мені, дорога, що так трапилося… Не зумів я вивести тебе до своїх… Здається, потрапили ми в безнадійне становище — виходу я не бачу… Пробач…

Таня схлипнула і притиснулася до нього всім тілом, і він відчув, як вона тремтить.

— За що ж пробачати?.. Ти ні в чому не винен…

— Тебе били?

— Били… Вимагали сказати, де партизани… Вони думали, що я поляк…

— Мене теж вважали спочатку за поляка… Але я вирішив, що коли вже помирати, то помирати радянською людиною, і сказав, хто я.

— Я теж…

— Ну, не плач. Будь мужньою до кінця! — Він витер долонею з її щік сльози, що блищали проти місяця, як росинки, і раптом поцілував в очі. — Тримайся, люба, і звикайся з думкою, що нас розстріляють… Адже взяли вони нас зі зброєю в руках!

— Я вже звиклася з такою думкою… Становище наше безвихідне…

Володя відчував, як від побоїв болить усе тіло. Гуде в голові. Нестерпно хочеться пити. Раптом погляд упав на блискучий браслет наручника. Тонкий, покритий хромом, він так і сяє проти місяця, ніби срібло. Стальний, міцний — не розламаєш, не переріжеш!

Та й чим?

Раптом йому стало жарко. Чекай! Чому ж не переріжеш?.. Адже у нього відібрали тільки пістолет, витрусили з кишень всілякий дріб’язок, а ніхто з фашистів не здогадався засунути руку за халяву чобота…

Радісно застугоніло серце. Лапнув — кинджал на місці. Ось він! Важкий, широколезий, гострий з обох боків, мов бритва!

Міцно затиснув чорну рукоятку. Тепер, маючи таку зброю, ще можна поборотися!

— Таню, дивись!

Таня розплющила очі, глянула на кинджал.

— Ну й що?

— Як — що? Зброя!..

— Ланцюг ним не перерубаєш…

— А дерево?

— Дерево? Таке товсте?..

— До ранку далеко… Можна спробувати…

Поволі він почав заспокоюватися. Прохолодне нічне повітря остуджувало розгарячіле тіло, ніжно торкалося болючих саден і притупляло біль. Допомагало зосередити думку на тому, що зараз було найголовніше. А найголовніше, безперечно, було те, що їм на кілька годин доля дала передишку, відстрочку від допитів і тортур. А це багато важило!

Він підвівся, оглянувся навколо.

На лісовій, круто схиленій у бік глибокої долини галявині — ані душі. Віддаля бовваніє крита ґонтом хата лісника. Там сплять німці… Звичайно, десь у секретах сидять дозорці, але вони далеко — може, за триста метрів, а може, й далі… Отже, коли б він перерізав кинджалом це дерево, достобіса товсте, то вони змогли б пірнути в гущавину лісу, а там — шукай вітра, триклятий фашисте! Шукай вітра!.. І коли б доля усміхнулася, тобто коли б не натрапили на ворожу заставу, то ще до світанку були б далеко в горах!

Несподівана думка — перерізати дерево, до якого вони були приковані, — окрилила його. Він одразу ж узявся до роботи.

Передусім визначив, що бук росте похило і падатиме в бік долини. Це полегшувало справу, бо досить надрізати стовбур на дві третини — і він зламається від власної ваги.

Засмучувало інше — товщина дерева.

Старий бук вибехкався високий та окоренкуватий — руками не охопиш! Спробуй перерізати!

Але ж іншого виходу нема!

Кинджал задзвенів, заскреготав — полетіли тріски. Незабаром на стовбурі з’явилася широка зарубка.

Володя накинувся на дерево з такою люттю, ніби воно було його смертельним ворогом. Міцно затиснутий у правиці кинджал працював без упину.

Час летів швидко. А хотілося, щоб ніч тягнулася безконечно і щоб місяць світив доти, доки не впаде бук, цей гордий лісовий велетень, що несподівано став ненависним тюремником.

Чим далі кинжал вгризався в стовбур, тим твердішою ставала деревина, тим незручніше й важче було різати. Мучила спрага. Хоча б один ковток води, щоб освіжити розбиті, запечені кров’ю губи! Але ж про воду можна тільки мріяти…

Місяць опускався за небосхил. Ще півгодини, година — і стане темно. Це допоможе втекти, сховатися, але різати в темряві буде значно складніше…

Володя подвоїв зусилля.

Швидше! Швидше! До світанку залишається, мабуть, години півтори. Літня ніч коротка, а хотілося б, щоб тривала вона якнайдовше.

Рука заніміла від утоми. На долоні схопилися пузирі. Та хіба це причина для відпочинку?

На ганку лісникової хати грюкнули двері.