Княжа слава (збірка) - Лотоцький Антін

Я не маю вже що тут робити. Жінка моя вже на тому світі, я самотній, для мене лишається тільки манастир.

Князь Юрій припав до батькових рук, цілував їх і обливав їх слізьми вдячности.

Через тиждень князь Лев переїхав у Спаський Манастир у Лаврові, щоб там на молитвах і каятті докінчити своє життя.

— Буду молитися Всевишньому, — сказав при прощанні синові, — щоб мав в опіці тебе й державу твою.

Три роки прожив ще князь Лев у манастирі на молитвах тихим чернечим життям, і в р. 1301 помер там. Вмираючи, просив, щоб його поховали таки в манастирі.

Коли князь Юрій прибув на похорон і сказав, що хоче перенести батькове тіло до Львова, відповів йому ігумен:

— Це було б проти волі батька твого, княже! Його останнє бажання було, щоб тіло його спочивало тут у манастирі, де він найшов душевний спокій і ласку Божу.

— Коли так, — сказав князь Юрій, — хай буде до волі батька мого.

І похоронили князя Льва в манастирській церкві в тисовій домовині, окутій сріблом, і написали на ній імя князя.

КОРОЛЬ ЮРІЙ

Сумний вернувся князь Юрій Львович із батькового похорону до Дорогичина.

Тут став збиратися до виїзду і по двох місяцях осів уже у Львові на замку.

Зараз стали приходити туди посли чужих володарів, які бажали укласти союз із галицьким князем.

Краківський князь Володислав Локетко просив у нього помочі.

Князь Юрій був тоді вже вдовець, бо померла йому перша жінка, дочка суздальського князя.

Князь Володислав Локетко сказав:

— Годі тобі бути без княгині. В мене є сестра, приїдь до Кракова, побачиш її. Сподобається тобі, женися.

Князь Юрій і сам був свідомий того, що треба йому женитися. Тож незабаром і вибрався в Краків. Сподобав собі княгиню Євфимію, і незабаром відбувся шлюб.

Тепер поклав князь Юрій Львович із Володиславом Локетком союз проти сандомирського князя.

Однак незабаром Володислав Локетко втратив краківський престіл. Польські пани не сподобали собі його і прогнали, а на престіл покликали чеського короля Вячеслава.

Раз прийшли до князя Юрія єпископи: львівський, галицький і сяніцький, і стали жалуватися:

— Невигода нам із тим, що київські митрополити переїхали на північ у Володимир над Клязьмою, княже! Постарайся в царгородського патріярха, щоб рукоположив нам галицького митрополита.

Князеві Юрієві подобалася ця думка. Цеж підносило, збільшувало значення його держави. І він відповів єпископам:

— Дуже радо зроблю це! Тільки вкажіть мужа, достойного такого високого чину.

Тут львівський єпископ сказав:

— Найкраще надається тут ієромонах і пустино-житель Петро.

І інші єпископи притакнули львівському, бо знали Петра як дуже побожного священика.

І князь Юрій вислав негайно Петра в Царгород до патріярха з просьбою, щоб рукоположив Петра в митрополити.

Патріярх уволив волю князя Юрія, і так Петро став першим галицько-волинським митрополитом, а Галич став митрополією.

В 1305 р. з початком квітня пригнав гінець із Володимира від князя Мстислава.

— Приїжджай, небоже Юрію, я смертельно недужий, а мушу бачитися з тобою.

Князь Юрій не гаявся, поїхав. Волинський князь Мстислав був справді смертельно недужий, але при повній свідомості.

Він зрадів, коли князь Юрій з'явився в нього:

— Я тебе в дуже важній справі запросив до себе — говорив князь Мстислав. — Я тривожуся долею Волинської держави. Бачу, щоб її вдержати, треба рішучої і сильної вдачі. Мій син Данило, на жаль, не такий. Вороги довкола: відсіля Литпа, відтіля татари. В таких часах годі роздроблювати державу. Тому я хочу Волинь передати тобі, небожеві моєму, бо бачу, що, ти рішучий і войовничий. Для Данила та його нащадків я лишаю на прожиток Холмське й Белзьке князівство, а всю Волинь передаю тобі. За те прошу тебе, не дай кривдити нікому мого сина Данила, ні внука Льва.

І закликав князь дворецького Володира Семеновича, тисяцького Юрія Гавриловича й печатника Іллю Несторовича. Сказав при них свою волю і велів писати завіщання.

Ще кілька днів пожив князь Мстислав Данилович, і дня 18 квітня 1305 р. в перший день Великодня переставився.

Так у руках князя Ігорія Львовича опинилося Галицьке та Волинське князівство.

Тепер князь Юрій прилучив і володимирське єпископство до галицької митрополії.

На вістку, що князь Юрій Львович став тепер одиноким володарем Галицько-Волинської держави, простором більшої, як була держава короля Данила, бо ж тоді в Волинському князівстві панував його брат Василько, стали до князя Юрія слати послів й подальші володарі, щоб зєднати собі його як союзника.

Тоді теж наспіло посольство з Риму від папи з королівською короною для князя Юрія.

Та тимчасом настала війна з Литвою, і король Юрій рушив у похід.

Король Юрій, приготовляючись до походу, покликав до себе синів, Андрія й Льва, і сказав до них:

— Сини мої! Я йду в похід, на війну. Не знаю, як війна скінчиться, не знаю, що буде зо мною, бо це в Божих руках. Тому вже тепер хочу забезпечити державу за вами. Ти, Андрію, дістаєш Волинь, а ти, Льве, Галич. Тільки ніколи нічого не робіть окремо, завжди разом, завжди в згоді, тоді матимете силу та значення.

Полагодивши так державні справи, вирушив у похід. Ішов поспішним маршом, щоб литовського князя Гедимина не пустити в глибину держави, не дати пограбувати і знищити рідну країну.

То був уже кінець листопада, дні слітні. Осіннє болото на дорогах мучило дуже та знесилювало і людей, і коней.

Знесилені війська спинилися в Володимирі на кількаденний спочинок. Розвідачі принесли вісті, що передні сторожі литовців є вже недалеко від Володимира.

Король Юрій дав негайно наказ рушати з Володимира проти ворога. І вийшли насамперед волинські полки, а за ними галицькі.

Дві милі за Володимиром стрінули литовців.

Король Юрій вибрав для свого війська догідне місце на горбах.

ОСТАННІ КНЯЗІ

Сумний вертався похід із тілом геройського короля Юрія. Сумний увіходив у ворота города Львова.

Вийшли назустріч обидва сини, князі Андрій і Лев. Вони знали вже про лицарську смерть батька, бо тисяцький Іван Дмитрович із невеличким відділом дружинників гнався спішно наперед, щоб підготувати князів на сумну зустріч. З похиленими головами ждали князі Андрій і Лев на воротах Львова, аж поки віз із тілом короля-батька не вїхав перекидним мостом у стіни, города.

Король був накритий дорогою паполомою. Князь Андрій дав знак, щоб спинити віз. Спинили. Відкрили паполому. Король Юрій лежав, мов спав. Рана на чолі була вмита й закрита перевязкою. Довга сива борода стелилася по панцері, руки були схрещені на грудях.

Обидва князі припали до батькових рук, стали їх цілувати. Потім підвелися, князь Андрій дав наказ везти тіло короля Юрія в долішній княжий терем.

На другий день зложили тіло в єпископській церкві, та почалися похоронні обряди.

Четвертого дня похоронили короля в гробниці під єпископією.

Коли запечатали гробницю, сказав князь Андрій до князя Льва:

— І так нема вже нашого батька, нема вже короля Юрія Львовича. Брате, виконаймо волю нашого батька! Не ділитимемо нашої держави, князюватимемо обидва разом; будемо в двох тілах одна душа!

І брати подали собі й стиснули руки.

І вернулися в тереми.

Під кінець липня загостив до Львова, на княжий двір рідкий гість — хрестоносець. Львовяни з зацікавленням придивлялися, як три хрестоносці з джурами їхали на великих, опанцерених конях вулицями Львова. Хрестоносці були о залізній зброї, а поверх мали білі плащі, що на них на плечах і на грудях були виткані великі чорні хрести. Дехто з львовян уже вспів довідатися, хто це.

— Той, що їде попереду, то свояк наших князів, а називається якось так довго — говорив один.

А другий додав:

— Називається Сігегард із Шварцбургу. Його напевно прислав великий магістер хрестоносців, щоб намовити наших князів до якоїсь угоди.

А Сігегард Шварцбурзький справді, тільки звитався, сказав:

— Приїхав я, свояки, відвідати вас і заразом привожу й листи до вас від нашого великого магістра, Карла Бефарта.

Князь Андрій відповів:

— Велика це честь для нас, що великий магістер славного Хрестоносного Лицарства підтримує звязки з нами.

Сігегард передав листа князям. Вони зараз взяли його читати. Лист був написаний по-латині. Великий магістер і всі німецькі лицарі пропонували князям союз проти татар і всіх ворогів Хрестоносного Лицарства.

Сігегард лишився в князів на довше. У тиждень по його приїзді відбулися лови в тисьменицьких лісах.

Щойно з початком серпня стали вести переговори у Володимирі, а 10 серпня на св. Лаврентія, в вівторок списали умову, теж по-латині, що починалася так: "Андрій і Лев, з Божої ласки князі всієї української землі, Галичини й Володимирії шлють поздоровлення, а після цього воєнного життя бажають слави в небесах"...

Далі писали князі, що це велика честь для них, що можуть заприязнитися з таким славним лицарським орденом. А наприкінці запевняли, що боронитимуть хрестоносців перед татарами і помагати проти кожного противника.

"На це веліли ми написати цю грамоту і привісити наші печатки.

Довершене й дане у Володимирі Р. Б. МСССХVІ. у навечеря св. Лаврентія" , кінчалась умова.

Три дні пізніше повіз Сігегард Шварцбурзький грамоту в Кенігсберг.

В 1320 р. в листопаді прибули до Володимира післанці міста Торуня, щоб скласти, з князями Андрієм і Львом торговельну умову. Умову списали саме в річницю смерти короля Юрія.

Татарський хан вельми був невдоволений із цих усіх умов і старався відтягнути князів від злагоди з західними князями, одначе всі його зусилля були даремні.

І р. 1323 весною рушив хан з великою ордою походом на Волинь. Та князі не злякалися, вирушили з Володимира з залізними полками проти татар. Були в їх полках і хрестоносці під проводом Сігегарда.

Прийшло до бою під Камінцем. Завзятий бій тривав від ранку до ночі й покінчився перемогою князів Андрія й Льва. Одначе обидва князі були важко ранені. Поклали їх на вози і повезли у Володимир під прапорами перемоги. Їхали під опікою Сігегарда. Обидва князі поклались у постіль і вже з неї не підвелися. Від ран, завданих у бою, померли сливе одночасно. Похорони князів відбулися одного дня. Як разом жили й трудилися, так разом їх і похоронили.

Жалували за ними хрестоносці, жалував і польський князь, Володислав Локетко.

Він казав:

— Ці два князі, то був непереможний щит проти татар.

Зажурився стародавній Галич, зажуривея Володимир, бо князі Андрій і Лев не лишили синів.

— Хто тепер засяде на золотокованому престолі Осмомисла й лицарського Романа?

Стали думати галичани, стали думати володимирці, кого їм запросити на князювання.

І по довгих нарадах вирішили:

— Покличімо Болеслава, Тройденового сина, він же ж син сестри наших покійних князів.

Митрополит, грек Теогност, зауважив:

— Він латинської віри, може схоче силувати нас на свою віру.

На це сказав Юрій Лисий:

— Поставимо умову, що мусить прийняти нашу грецьку віру.