Княжа слава (збірка) - Лотоцький Антін

— Така гарна погода!

— Погода то гарна, та не на довго. Буря й злива висять у повітрі — відповів старець.

— Відкіля ти знаєш? — спитав князь.

— Чую її у повітрі, і у костях моїх — сказав старець.

— Ну що ж, як буря, то буря! Перебув я не одно, перебуду й її. Їдемо далі.

Відїхали. Селянин ще довго дивився за відїжджаючими їздцями та возами, а потім узявся знов орати.

Як князь вїхав у ліс, відразу став мов не той. Жваво й голосно давав накази, розставляв людей.

А ліс стояв тихо, тихісінько без руху. Неначе в непевності, як військо перед боєм. Ця тиша спершу неначе бентежила князя, та як почув тріскіт гілля в гущавині, забув про все. Пізнав, що це якась грубша звірина там женеться. Незабаром побачили всі.

— Олень, олень! — пішло шепотом між ловцями.

Князь націлився з лука. Засвистіла стріла і вбилася оленеві в бік. Стривожений олень погнав що сили наперед. А князь за ним. Ще двічі вистрілив із лука, та не поцілив, бо олень швидким скоком скрутив убік. Князь не оглядався вже поза себе, чи є за ним люди його, а гнався далі. Вибіг на поляну, побачив далеко оленя, що зупинився і тривожно розглядався. Наложив стрілу на лук, націлився і вистрілив. Поцілив оленя в хребет. Олень зробив іще кілька скоків і впав. Князь прискочив до нього та ножем добив його. Тут і з'явилися біля князя його люди.

Зайняті оленем і не завважили, як на небі появилася мала чорна хмаринка, що швидко росла.

Аж як у лісі стемніло, сказав хтось:

— Правду казав старий селянин там під Галичиною могилою, буде буря.

Князь глянув і собі на небо. Все вже було чорне. А тут і громи і злива відразу.

— Вертаймося до табору! — каже князь.

Та поки дійшли до возів, перемокли всі до нитки. А тут ллє далі, як із відра, та похолодніло сильно відразу. Нашвидку зробили над возом наметець, і туди схоронився князь. А холодно було йому, аж зубами дзвонив.

Каже воєвода Тудор:

— Княже, нема що, треба нам кинути лови і їхати до найближчої хати.

Так і зробили. Їхали, їхали, і вкінці побачили здалека загороду. Ледве доїхали болотом. Застукали в ворота. Залаяли собаки. Аж по добрій хвилині почули чалапання важких чобіт і голос:

— А кого там товче в таку негоду по дорогах?

— Князь Ярослав вертаеться з ловів і хоче скритися в вас перед дощем — відповіли вони.

Заскрипіли ворота, і віз із князем вїхав на подвіря, а за ним інші вози й кінні їздцї.

Повели князя в хату. Зараз переодягли його в суху одежу, подали гарячого молока.

Князь прийшов до себе. Повеселішав, жартував.

Незабаром дощ ущух. Князь подякував бояринові Яромирові Космичу і його подрузі за гостину та поїхав у Галич.

Хоч князь по повороті з ловів не почувався недужим, усі завважили велику зміну на його лиці. Лікар відразу сказав:

— Княже, тобі треба зараз у постіль.

Та князь йому:

— Е, що там! Почуваю мале ослаблення, та воно пройде. Нема часу лягати, справи ждуть.

Та ввечорі дістав князь сильну гарячку, а потім нараз затрусила ним пропасниця, та нарікав, що коле його в лівому боці. Також сильний кашель докучав. Лікар оглянув і сказав, що це запалення легенів.

Так без зміни було ввесь тиждень до суботи. В суботу 10 вересня полегшало князеві. А в неділю сподівався лікар перелому. Перелім був, та князеві не полегшало. Цим зажурився лікар.

— Ще якась інша недуга прилучилася. Найгірше, що я не можу означити її — турбувався лікар.

Князь почував сильне ослаблення на всьому тілі, знесилення.

І що день було гірше. Лікар був безрадний.

В понеділок 27 вересня князь велів покликати до себе дворецького Гліба Даниловича і каже йому:

— Бачу я вже, що приходить мій кінець. Треба попрощатися з цим світом. Поклич отця єпископа, всіх воевод і визначних бояр. Хочу, з ними попрощатися і сазати їм мою останню волю.

Прийшов єпископ Косма з Найсвятішими Дарами. Висповідав князя. Князь прийняв напуття.

А потім стали сходитися всі покликані воєводи й визначні бояри.

Князь велів поправити собі подушки так, щоб міг сісти.

— Воєводи й усі визначні мужі галицькі! Почуваю, що вже скоро покличе мене Всевишній перед свій престіл на суд. Тому хочу попрощатися з вами всіма і сказати вам мою останню волю. Знаєте: два у мене сини — Володимир і Олег. Володимир смутйть мене. Він легко може знищити все, що збудував і укріпив мій батько і я. Зате Олег, я певний того, піде слідами батька мого та моїми. Тому призначую йому на князювання Галич, а Володимирові даю Перемишль. Там боярство й народ прив'язані до своїх князів, там держиться старий лад кріпко, і нема небезпеки, що Володимир зруйнує його. Тут інакше. Тут треба сильної руки, щоб удержати лад і слухняність. Тому я прошу вас і благаю для добра рідної землі й для добра всього народу, сповніть мою волю. Обіцяєте мені?

Настала на хвилинку мовчанка. Всі оглядалися одні на одних. Видно було, що не всім до вподоби такий розпорядок князя. Тоді князь звернувся до воєводи Коснятина:

— Як ти, воєводо, думаєш?

А Коснятин відразу:

— Твоя воля для мене свята, княже!

Тоді вже всі:

— Буде так, як ти розпорядиш, милостивий княже!

І всі зі слізьми на очах прощалися з князем, навіть колишні його вороги. А третього дня дав наказ князь Ярослав дворецькому:

— По моїй смерті майно моє роздати на церкви і манастир та вбогим.

Першого жовтня в четвер рано Р. Б. 1187 не стало князя в живих.

КНЯЗЬ РОМАН МСТИСЛАВИЧ

І зажурилися галичани по похороні останнього Ростиславича, князя Володимира, сина Ярослава Осмомисла.

Та й було чого журитися. Не лишив князь Володимир Ярославич наслідника по собі. Мав він, щоправда, двох синів, та обидва згинули в неволі в часі мадярських наїздів.

— Довколісінько вороги, ласі на нашу багату землю, а в нас князя нема! — нарікали галичани.

— Бог карає нас за те, — говорив старий воєвода Тудор, — що ми не додержали присяги, даної князеві Ярославові. Знав наш мудрий князь, чому не хотів дати Галича Володимирові. Ми на власній шкірі переконалися, що Володимир не був гідний Галича. Аж мадярська неволя навчила його трохи розуму.

А єпископ Косма додав:

— Твоя правда, воєводо! А зробили це галицькі бояри тому, що забули четверту заповідь Божу: "Почитай вітця твого й матір твою, щоб добре було тобі й щоб довго прожив ти на землі". А рідна країна — це ж наша спільна мати. А ви, галицькі бояри, поставили вище особисте добро над добро рідної країни. І що ж! І ваше особисте добро пішло на добич мадярам, і держава, мати ваша, ослабла.

Бояри слухали слів єпископа, похнюпившись. Почували в душі, що в словах їх єпископа була повна правда. А цей говорив далі:

— Та Бог милосердний для тих, що щиро каються. Тепер тільки пошукати нам князя, поважати його та слухати.

Тут боярин Ілля Щепанович:

— В цьому то й біда, щоб невдатним вибором ще більшого лиха не накликати! Треба нам князя і лицарського і господаря доброго!

У цій хвилині на замковому подвірї залунав спів. Бояри виглянули в вікна. Серед подвір'я сидів гусляр, — а кругом його стали дружинники й отроки. Гусляр співав, приграваючи на гуслі:

"Вже ожила слава давня,

Князь Роман став на поганих,

Меч добув він, князь преславний,

Мліє ворог, де меч сягне.

І ніхто його не зможе,

Бо у князя розум бистрий,

А все ходить шляхом Божим,

І душею й серцем чистий.

Вже половців покорила,

Покорила вже Ятвяга,

Княжа Романова сила,

Княжий розум і відвага.

Хай живе Роман Мстиславич,

Хай за кривду мститься нашу,

Здобуває для держави

Славу, волю, долю кращу!"

— Брати, — сказав єпископ Косма, коли гусляр скінчив співати. — Чи ж це не віщий голос цього співця, чи його устами не вказує нам Бог, кого нам вибирати? Ми знаємо вже князя Романа, бо князював уже нам коротко. Та тоді не був ще такий сильний і мусів відступити перед мадярами, бо ще не всі ми стали по його боці.

По цих словах єпископа Косми мов важкий камінь упав всім з грудей. Усі, що були на раді, гукнули, як один муж:

— Нехай живе князь Роман Мстиславич, князь Галича й Володимира!

Довго лунали оклики, а як утихли, сказав воєвода Тудор:

— Брати, не гаймо часу! Є вже чутки, що угорський король готує похід на Галич. Негайно треба вислати послів до князя Романа. Він одинокий може опертися ворогам, і має він право ще й тому, що був свояком князя Володимира Ярославича.

Це сказав воєвода Тудор тому, бо знав, що між боярами є й противники князя Романа, що тепер мовчали, та пізніше могли виступити проти нього.

І вислали посольство під проводом єпископа Косми. Єпископ Косма сказав князеві Романові й те, що в Галичі деякі бояри противні йому, і те, що угорський король готує похід на Галич.

— Так, треба негайно рушати! — сказав князь Роман.

І вислав своє військо на Перемишль, а сам поїхав у Краків, де від імени малолітнього Лешка правила його мати, Романова своячка, княгиня Олена.

— Олено! — сказав князь Роман. — Галичани кличуть мене на галицький престіл. Та є чутки, що вже й угорський король вислав військо на здобуття Галича, і не всі галицькі бояри будуть за мною. Знають, що я твердий і не дам нікому верховодити.

А княгиня Олена:

— Авжеж дам тобі підмогу. Та ж ти нераз помагав моєму синові.

І вислала військо під проводом воєводи Миколая. Під Перемишлем сполучився допоміжний краківський відділ із володимирськими, і князь Роман рушив на Галич. Тільки мала частина бояр була проти нього і навіть виступила збройно проти князя Романа. Та він переміг їх і зайняв Галич.

А угорське військо, що було вже в Карпатах, на вістку, що князь Роман зайняв уже Галич, вернулося назад на Угорщину.

Так князь Роман Мстиславич засів на золотокованому престолі Ярослава Осмомисла і так сполучив Галич з Володимиром, утворив одно Галицько-Волинське князівство.

А сталося це р. 1199.

Широко й далеко неслася слава про хороброго й могутнього князя багатої Галицько-Волинської держави. Скрізь: і в Царгороді, і у Римі, і Німеччині, і Франції — славили князя Романа Мстиславича, його сміливість, його хоробрість, його розум.

А тоді на Грецію великі біди найшли. Половці злучилися з печенігами й іншими кочовими племенами і з-над Волги, з-над Дону та з Кавказу вдарили на грецьку державу. Вже вдерлися в Тракію і у Болгарію, що тоді була грецькою провінцією.

І господарювали вже тут, немов справжні господарі, пустошили країни і побивали розніжених греків; накладали на них данини, або вимушували від слабого грецького царя окуп і дари.

Так тяглося вже довго.