На уходах - Чайковський Андрій

А помітивши здобич, відразу, мов камінь, спадає на землю... і вже піймав, що помітив.

А повітря чисте, дихаєш і не можеш налюбуватися доволі.

Подорожні їдуть травистим степом навпростець. Коні весело форкають і на ходу скубуть вершки росистої травиці та квітів.

Наближається південь. Коні і люди пріють. Обганяються від мушви, яка не знати звідкіля взялася і обсідає дошкульно, що годі обігнатися.

Пора спочити, бо коні таки добре потомилися. Люди возами заїжджають у чотирикутник і стягають їх докупи. Випрягають коней і пускають на пашу. Вони насамперед лягають у траві і качаються на хребті з одного боку на другий. Люди добувають з возів сухе дерево, розводять багаття, добувають казанки і варять страву. Відразу степ стає людним, йде мішана балачка. Лише вартові козаки стоять довкола обозу на конях, з довгими списами в руках, зорять на всі сторони. Вогонь палахкотить, розкидаючи іскри навкруги ватри. Люди розстелюють кожухи і лягають на них. Небезпечно в степу лягати просто на траві, а хоч би необачно в траву руку встромити або босоніж стати. В степу ще один ворог людину приховано чатує — це гадюка. Особливо тепер, як сонце добре землю нагріє, гадюка дуже злюча й небезпечна. Як укусить людину, то вже їй і амінь, коли нікому рятувати. А козаки, що зі степом зналися, пам'ятали про те, що гадюка не любить овечого духу і на кожух не поповзе.

А сонце припікає щораз дужче, наводить на людей сонливість. Кожному очі злипаються.

Та ось і каша зварилася. Знімають казани з вогню. Сходяться люди з мищинами. Куховари роздають кожному великим черпаком. Кожний добуває ложку і береться їсти поволі, повагом, продуваючи гарячу кашу. Хто з'їв швидше, сідає на коня, щоб змінити вартових. А ті, що залишилися, не можуть побороти сон. Хто з'їв, закушує хлібом і шукає холодку, бо жара така, що всю воду з людини смокче. А холодку хіба під возом шукати, бо ніде деревини не видно. Лягають на кожусі, дрімота огортає всі голови. Спершу почуваєш якусь любу втому, опісля в голові морочиться, дивишся в повітря і бачиш, крім мушви, що скрізь шниряє, як воно дрижить у промінні пекучого сонця. Заплющуєш знеможені повіки, тоді чуєш бриніння комах, десь далеко птиця озветься, форкне кінь... Потім пропала вся пам'ять, людина засинає, мов мертва.

Тарас поліз під шатро на возі, та тут було душно, що годі заснути. Він відчував, що голова не видержить, кров б'є у скроні, ледве їх не рознесе, і він і собі ховається під віз, щоб трохи поспати.

Вартові дають знак, що в дорогу час. Почувся свист у пальці. Всі прокидаються, вилазять із сховищ, протирають очі.

Спека поменшала. Сонце вже стало пополудні. Сідлають коней, запрягають вози. Збирають усе, що повиймали, і вози рушають у дальшу дорогу.

Спочинок зміцнив усіх. Люди починають розмовляти, а далі і пісеньок затягають — розходиться голос далеко по степу.

Тепер здається степ безпечним. Одна біда, що кожному хочеться пити, а коні таки добре похнюпили голови. Даремно в траві роси шукають, гаряче сонце всю воду випило. Ті, що знали дорогу, запевняють, що під вечір, певно, доїдуть до води, багато потічків зустрінуть по дорозі, а що трава ще не висохла, то і води буде доволі. Кожний хотів би знати, чи далеко ще до тих Черкас, та соромиться допитуватися, бо лише малі діти та жінки раді б наперед усе знати.

Сонце хилиться до землі. Повітря холодніє. Під небом щораз більше перелітних птиць показується. Вони на нічні лігвища поспішають. Лише комарі літають роями і дуже дошкуляють.

Відразу передні коні весело заіржали, інші відізвалися на те іржання. Починають щосили поспішати. Десь уже недалеко почули воду. Передні козаки таки женуться вихором наперед, годі коней стримати. І коні, і люди зраділи. Ось-ось річка буде, а хоч би і потічок, аби лише вода була.

Видно, коні почули добре. Перед валкою впоперек дороги простягається зеленою смужкою потічок. Тут і трава буйніша, і верба над водою росте, свої гнучкі віти до води простягає, наче русалочка свою гарну довгу косу.

— Тут і заночуємо, — каже Тарас.

Знову робиться чотирикутник з возів. Насамперед випрягають прожогом коней і пускають до води. Коні рвуться, біжать до потічка і жадібно п'ють. То знову підводять угору голови, знову смокчуть воду, ніби любуючись нею. А декотрим і цього замало: вони лягають у воду і купаються. Трохи вище товпляться люди, п'ють воду, черпаючи долонями. А хто напився, миттю роздягається — і шубовсть у воду. Треба спрагу з себе вимочити. Один Тарас стоїть нероздягнений на березі. Йому як отаманові не годиться показуватися невитриманим. Коли вже більша частина одяглася на березі, Тарас теж роздягся і скочив з берега. А він неабиякий плавець! Хіба ж можна над Дніпром провести дитинство і не вміти плавати? Виринає з води, розбиває її руками, висуває то одну, то другу руку з води наперед, і посувається мало що не на сажень. А далі перевертається горілиць і лежить нерухомо, мов кусник дерева. Спочиває і любується водою. Вона холодна, чиста. З усіх боків напливають до нього малі рибки і починають щипати біле тіло. Один рух — і вони йдуть урозтіч.

Нарешті всі задовольнилися, напилися і викупалися. Коні скубуть смачну траву, люди заходяться вечерю варити.

— Гей, хлопці! — гукнув Тарас. — Ану пошукайте на возі волока! Чи не поїсти б нам на вечерю свіжої риби?

Зараз знайшовся волок. Кілька козаків роздяглося і скочило в воду. За недовгий час притягли волок до берега, і на радість усім витягли кільканадцять більших риб, які зараз почистили і вкинули у казани варити. Почало вечоріти. Від заходу широко рожевіло небо. Ще деякі птахи верталися поспішно до своїх гнізд. У степу почало стихати, поки не почувся десь далеко голос гупала, у потічку квакали жаби. Над потічком знялася мряка. І зараз з'явилися цілі рої комарів, що не давали ні коням, ні людям спокою. Козаки розклали кілька вогнищ, на котрі наклали потім накошеної трави. Від цього було багато диму, що низько стелився. Тепер коні посходилися до вогнищ і паслися в димі, від котрого комарі геть пропали. Крім вартових, усі посідали довкола вогню, дожидаючи вечері. А вечеря була неабияка! Юшка з риби, а в ній каша. Кожному слинка на язик набігала.

На блакитному небі почали виступати ясні зірки одна по одній, наче хто діамантів насівав. На степ налягла мряка і вкрила траву густою росою. Десь далеко в дуплі верби озвалася сова.

— Пропала б ти зі своїм скиглінням, — гукнув один козак, хрестячись, — ще якої біди нам накличе.

— Не бійся! Чого від неї хочеш? Звісно, сова соловейком щебетати не буде.

Та якраз почувся голос одного, другого соловейка над потічком у кущі калини. Вони аж заливалися співом, наче питали людей: "Ану, добрі люди, скажіть, котрий з нас краще співає?"

Вже по вечері пішов один козак до води.

— Бережися, Остапе, — кликали за ним інші, — щоб часом русалка у воду не заманила та не залоскотала, а то пропадеш і Черкас не побачиш.

— Нема чого сміятися, — сказав один старший уходник, —бо русалки справді є і вже не одного позбавили віку молодого. Тільки ж вони щойно опівночі з води виходять, як і вся нечиста сила. А тепер то вони ще сплять.

— А де вони сплять?

— Звісно: під водою. У них там свої кришталеві палати. У них своя княгиня лад заводить, у світ Божий посилає, а коли котра з них погубить людську душу, то вона у великій ласці у своєї княгині ходить.

— А ви, Охріме, бачили коли русалку?

— Та що з того, що я не бачив? Бо я не люблю вночі понад водою тинятися. Чи ти одного на світі не бачиш, а воно таки є? Я не бачив, та від старих людей чував, що русалки таки є.

— Тож розкажіть і нам дещо з того, що від старих людей чували, розкажіть, та не дуже-то брешіть, а то не повіримо.

— Я й без того бачу, що ти не віриш, а таки розкажу таке, що й не повіриш у те, що мені моя покійна бабуся розказувала. Вона раз, як ще дівчиною була, наслухавшись багато оповідань про русалок і мавок, захотіла побачити їх і в одну місячну ніч пішла над річку. Довго так блукала берегом, мов сонна. Місяць був уповні, було ясно мов удень. Так вона зайшла над кручу. З другого боку був берег низький, а з нього — наче яка скеля. Дивиться вона, а на тій скелі мов якісь люди вештаються. Підходить ближче, а то голісінькі дівчата. Кожна розпустила волосся, побралися за руки і колом крутяться, гуляють. Коли б хоч однісіньке слово котра промовила, пісню заспівала, а то мовчать, наче води в рот понабирали. Бабуся вийшла до них на скелю теж, а тоді всі з берега та й у воду. Бабуся хотіла придивитися ближче згори, а вони знову, як перше, гуляють по воді. А в другому колі малі діти побралися за рученята і танцюють собі. Таке то малюсіньке, така жива дитина навіть на ногах не стояла б. Задивилася бабуся на таку чудасію, а тоді помітили її русалки та давай на берег вилазити.

"До нас ходи, дівчино, — гукали до бабусі, — не пожалкуєш, бач, як у нас весело. А якби ти побачила ті хороми, де ми живемо... Там розкіш. А ми безжурно собі живемо, і так буде завжди. Ходи з нами. Треба лише з цієї скелі у воду скочити, а тоді увесь світ забудеться".

"До нас ходи, дівчино", — закричали знизу ще й діти в один голос.

Русалки почали оточувати бабусю, за руки чіплятися, хотіли її в танцювальне коло захопити. Але бабуся отямилася вчасно, давай хреститися та молитву вголос читати. Тоді всі русалки повідскакували і знову з берега у воду шубовснули. Бабуся так злякалася, що аж задубіла на тій скелі, та щойно рано її знайшли люди без пам'яті. Як вона про це потім розказала людям, то одна старісінька жінка каже:

"Щаслива ти, доню, з тобою, бачиться, гріхів немає, бо якби ти грішна була, були б тебе русалки напевно у воду затягли та й залоскотали на смерть. А другий раз ти бережися і русалок не підглядай, бо то все нечиста сила".

— А скажіть нам, будь ласка, звідкіля русалки беруться?

— Хіба ж ти цього не знаєш? Звісно, з утоплениць, з таких, що самі на себе руки наклали, або таких, що через гріх без покаяння втопилися. А ті малі діти — то все нехрещені. Так вони будуть томитися аж до страшного суду Божого, а тоді вже Бог розпорядиться, що з ними зробити та куди їх послати... Русалки мене не заманили, та я впіймав щось таке, що ви ще не бачили.

Остап вийняв з кишені малесенького бобрика.