На уходах - Чайковський Андрій

Потурнаки-харцизи не повиводилися, а ми приймали в наше село, не зважаючи, хто він і звідкіля він. Навіть поміж визволеними бранцями можуть такі знайтися.

— Таке може бути, — та як його перевірити? Через таке міг би і не один невинний потерпіти, а підозрілих не викрили б. Знаєш, Трохиме, що нам робити? Йде весна. Орда знову піде на грабунок. Нам тепер було б ліпше знову їх вислідити та на переправі застукати.

— Тільки перед громадою про це ані словечка, бо я знаю, що не схочуть.

— Тому-то я насамперед хотів з тобою справу обговорити. Як знатимемо, коли орда вертатися буде, тоді занепокоїмо громаду, що орда на нас напасти замишляє. Тоді всі підуть.

— Хто ж буде на варті?

— Я вже таких знайду.

На цьому зупинились. Знайшли охочих і послали їх з харчами у дідову балку.

Незадовго по тім дали знати, що орда переправилася через Інгулець у тому самому місці і пішла далі. Козаки висилали вартових у балку. Вони вилазили на високі дуби і звідтіля стежили, що діялось в степу. Вони придивилися, яка в татар сила та яке озброєння, скільки боєздатних ординців.

— Значить, їх не буде більше, як будуть вертатися, а певно поменшає, — сказав Тарас.

Рознеслася по селу вістка, що татари з'явилися. Тарас запевняв, що вартові піймали язика і від нього дізналися, що ординці замишляють, вертаючись, напасти на Тарасівку. Кількість татар також перебільшили удвоє. Село заворушилось. Піднялося завзяття.

— Наші уходники ще не перевелися, — каже Трохим до Тараса. — Піде знову слава про нашу Тарасівку на всю Україну.

Тепер уже охоче йшли козаки на вправи, готували зброю і воєнні припаси. Тарас не мав тепер і хвилини спочинку.

— Знаєш, Марусе, — казав до жінки, — за кілька тижнів вертатимуться татари з походу із здобиччю, і ми їх застукаємо при переправі. У мене вже руки сверблять.

— Як я тобі завидую, Тарасе. Чому і я не можу з вами піти?

— Може, ми дійдемо до того, що і наше жіноцтво у військовій справі вишколиться... та таки, моя кохана, жінок у похід брати не можна. Буде з вас досить, як навчитеся оборонятися на валу з-поза частоколу та з-поза будівель. То вже буде для козацтва велика поміч, як, виходячи в степ, знатимемо, що не залишаємо села без оборони. Тож ми незабаром вийдемо з нашими сотнями татарам назустріч, а ти тут не тривожся за мене.

— Я це знаю і непокоїтися не буду. Я твоя дружина й отаманиха і соромилася б показувати перед іншими жінками та матерями неспокій. А коли б Господь допустив інакше, то ти не бійся за мене. Як це переживу, лишуся тобі вірною, лишуся чесною вдовою і нікого знати не хочу. Ціле моє старання буде виховати нашого синка на бравого козака, щоб став гідним свого батька, і коли підросте, щоб помстився за твою смерть.

— От жінка! — крикнув зраділий Тарас, обнімаючи її. —От вірна дружина, козачка! Та я всього війська з собою не заберу, частину козаків залишу в селі на всякий випадок. Хтозна, що татари задумують... хитрий народ.

— Що ж би вони задумували?

— Частина піде зі здобиччю на переправу, а головна сила може обійти наше село з другого боку і несподівано напасти. Ми будемо возитися зі здобиччю, а вони наберуть у нас удвоє стільки і пропадуть у степу. Тоді був би нашій Тарасівці кінець...

— Добре, що ти мені це сказав. Про таке я й не думала. Тепер і ми, жінки, можемо стати у потребі Журавлеві... Там, на переправі, ви переможете. Бо де мій сокіл ясний отаман, там не може бути без перемоги!

— Ах, ти моя кохана! Спасибі за слово добре.

Тарас пішов до колиски, вийняв малого Трохимка, підніс на руки високо, гойдав його та приспівував. А немовлятко сміялося та хапало батька за чорні вусики маленькими рученятами...

Тих кілька тижнів жили всі у великому напруженні. Все було до походу підготовлене. Тарас посилав раз у раз розвідку у степ. Вибирав для цього найпроворніших, наказував поводитися так, щоб на татар не наскочити, не показуватися на очі, обминати їх. Розвідники йшли великим колом, вилазили в лісі на високі дерева, засідали вночі в траві. Завдання і було нелегке. Татари дуже обережні й меткі, всюди вештаються. Як їх вислідити і обминути? Треба було прислухатися до кожного руху в степу і не дати себе помітити. Але орда не могла легко сховатися. Стільки людей та возів зі здобиччю, товару та овець! До того ще голосіння та стогони бранців, вигуки татар не могли пройти непомітно. Дозори повертались з усіх сторін до села. Тарас переказав тим, що вартували в дідовій печері, щоб не верталися, аж поки орда не розляжеться табором. Йому хотілося розвідати, з котрого боку найкраще вдарити. До печери послав уночі кілька десятків з одними ножами. Вони мали вийти аж тоді, як боротьба розпочнеться, щоб розтинати сирівці.

Довго волоклася по степу орда від того часу як її помітили, і нарешті стала над річкою. Козаки засіли на високих дубах у балці і роздивлялися. Татари йшли обережно, розіслали на всі боки розвідку. Посилали її так, щоб з Тарасівки не можна було помітати. Заходили і в Гараськову балку, і до його печери. Але козаки сиділи у великій, татарам невідомій печері, позамітавши за собою всі сліди.

Опівночі відсунули важкі ворота села, і Тарас на чолі добірних чотирьох сотень виїхав у степ. їхали попід берег Висуня. Аж уже недалеко від балки виїхали на берег, і тут зараз зустріли козака, що обережно підвівся з трави.

Повели його до Тараса.

— Я тому припізнився, отамане, що треба було ждати ночі. Нас татари не знайшли. Вся орда стоїть по цім боці ріки, ніхто не переходив на той бік. З того боку, звідкіля ми останнього разу наступали, стоять вози і татарські гарби. Перед ними від річки поставили бранців. Від самої балки над берегом стоять татари, а від півдня поставили худобу, щоб паслася. Не можна наступати з того самого боку, що й тоді, бо порозбивалися б на возах.

— Нам так і ліпше, — сказав Тарас. — Зайдемо з другого боку, від півдня, наженемо знову волів на татар та скинемо їх з високого берега. Ти вертайся зараз до Трохима, хай перебереться з людьми до дідової печери, щоб стояв ближче та дожидав нашого наступу. Тоді хай виходить і йде на вози бранців визволяти.

Козак зник у нічній пітьмі.

— Сотнику Остапе! Пошли п'ятдесят людей з мушкетами із своєї сотні на берег ріки в долині балки. Туди, певно, втікатимуть до річки ті татари, які не скрутять собі шиї, впавши з берега балки. їх треба вистріляти з засідки... А тепер, хлопці, тихесенько за мною!

Мов духи тих незліченних наших предків, що споконвіку заселяли наші широкі степи України, їхали тихесенько Тарасові лицарі за своїм отаманом. Об'їхали великим колом балку аж у те місце, де стояла награбована татарами худоба. Вона тепер лежала і пережовувала з'їдену траву. Козаки розгорнулися півмісяцем у довгу лаву і почали списами зганяти худобу. її кололи, а далі підняли страшний татарський оклик "Аллах! Аллах!"

Тепер посхоплювалися татари, не знаючи, що робиться. Хіба ж козаки по-татарському балакати навчилися? Аж надбігла на них налякана худоба. Вона ревіла несамовито, гналась щосили і розбивала все по дорозі. Хто з татар не встиг утекти, того воли розбили рогами, розмісили ногами. Татари рушили навтікача над стрімкий берег балки і скакали з берега. За ними скакала оскаженіла худоба. Настала страшенна метушня. Частина татар скочила в річку, частина пішла попід берег у долину балки. Тут привітали татар Остапові козаки, з рушниць стріляли в тих, що скакали у воду.

Тепер вийшов із засідки Трохим і погнався зі своїми до возів. Кинулися на вартових, та тут зустріли завзятий опір татар. Виявилося, що ворог поставив коло возів більшу силу. Татари повилазили з-під возів і кинулися на Трохима. Він був у великій небезпеці, бо не мав іншої зброї, тільки ніж. А татари напирали списами та ломаками. Трохим почав відступати до печери.

— Хлопці! Ховайтеся у печері! — кричав на своїх, а сам намагався заступити їх.

Та хоч би одного списа видерти у ворога з руки! На нього насідали щораз більше. Аж ось почув дошкульний біль у правому боці. Кров жбухнула, і він повалився на землю. Татари лишили його і погнались за втікачами, які вже скочили в дідову печеру і заклали швидко вхід камінням. У печері було темнувато, так що один одного не бачив.

Татари почали добуватись до втікачів, усуваючи каміння. Козакам надходила остання година.

Тарас, як змів татар з табору, подався до возів. Бранці позалазили попід вози і почали рвати на собі сирівці. Знайшовся між ними один ніж і ним користувалися. Тарас помітив раптом, що помилився у своїх міркуваннях: бачив, як більша сила татар добиралася до печери. До неї був добрий доступ ще здавна, і Тарасовим людям легко було на конях туди добратися. Татари побачили, що козаки їм заступили дорогу, і перестали добуватися до печери. Тарас вчасно з'явився на виручку. Боротьба тривала не довго, незважаючи на завзятий опір оточених татар. Деякі поскакали в балку, а решту покололи. Козаки вийшли з печери.

— Де Трохим? — питає Тарас.

— Поліг, сердега, — сказали козаки, — він нас заступав перед ворогом.

Тарас зараз завернув на берег. Тут лежало вісім козачих трупів, між ними сердечний його друг Трохим з раною у правому боці. Був увесь у крові. Тарас скочив з коня і припав до нього.

— Бідний мій побратиме, на смерть я тебе сюди послав. Припав до нього і поклав руку на серце. Воно билося.

Трохим ще жив. Тарас казав його роздягти, промив рану горілкою і цупко обв'язав, бо кров усе ще текла. Взяли зараз вози, вистелили степовою травою і на них поскладали поранених та неживих.

Козаки перемогли, але зазнали чимало втрат. Полягло восьмеро уходників, поранених було близько півсотні.

Тарас не був задоволений такою перемогою. Перший раз стільки людей утратив. Це сталося через помилки, яких допустив у цім поході. Не треба було розпорошувати сили, пускати людей лише з ножами. І так опісля сам мусив це зробити. Того зовсім не треба було, бо можна було зробити це потім. І здобичі не було великої, бо худоба знівечилася. Під скелею лежала копиця побитої худоби разом з татарами.

Тарас вертався сумний. До чого ще турбота про побратима гнітила його душу. Лежав сердега Трохим на возі мов неживий. Кілька молодців заскочили в село звістити про перемогу козаків і розгром татар. Вони зовсім не відчували того, що терпів отаман.