Великий Гетсбі - Фіцджеральд Френсіс Скотт
- Ну, як ви себе почуваєте, міс Бедекер?
Дівчина, до якої звертались, марно намагалася задрімати на моєму плечі. Почувши запитання, вона випросталась і розплющила очі.
- Що?
Розімліла, опасиста жінка, яка досі настирливо запрошувала Дейзі на завтра в місцевий клуб на партію гольфа, стала на захист міс Бедекер:
- Ет, їй уже краще. Після п’яти-шести коктейлів вона завжди починає отак верещати. Я їй весь час кажу: «Тобі пити не можна».
- А я і не п’ю,- замогильним голосом озвалась обвинувачена.
- Коли ми почули твій вереск, я зразу сказала докторові Сівету: «Ну, докторе, без вашої допомоги тут не обійтись».
- Вона, певно, дуже вдячна вам за турботу,- кисло мовила третя дама.- Але на ній сухої нитки не лишилося після того, як ви запхнули її головою у воду.
- Ото нема гіршого, як тебе пхають головою у воду,- пробурмотіла міс Бедекер.- Одного разу в Нью-Джерсі мене мало не втопили.
- Якби ви не пили, нічого цього й не було б,- озвався доктор Сівет.
- Ви краще на себе подивіться! - люто вибухнула міс Бедекер.- У вас же руки тремтять! Я б нізащо не лягла до вас на операцію!
Отак воно тривало й далі. Пам’ятаю, вже під кінець вечора ми з Дейзі стояли, спостерігаючи кінорежисера та його зірку. Вони все ще сиділи під розлогою сливою, й обличчя їхні вже майже торкались одне одного, розділені тільки блідим, вузеньким промінчиком місяця. Мені спало на думку, що він протягом цілого вечора дуже, дуже повільно схилявся до неї, щоб досягти цієї близькості, і щой-но я подумав про це, як він подолав ту останню відстань і поцілував її в щоку.
- Вона мені подобається,- сказала Дейзі.- По-моєму, вона чарівна.
Але все інше було їй гидке - беззастережно гидке, бо в неї це була не поза, а непідробне почуття, її жахав Вест-Егг, це ні на що не схоже селище, покруч Бродвея з лонг-айлендською рибальською околицею, жахала його брутальна енергія, якій затісно було під тогою добропорядності, і той всевладний фатум, що гнав його жителів найкоротшим шляхом нізвідки в нікуди. Їй ввижалося щось страшне в самій його простоті, якої вона нездатна була зрозуміти,
Я сидів разом з ними на парадних сходах, чекаючи, доки прийде їхня машина. Тут, перед домом, було темно; тільки з дверей вихоплювався прямокутник яскравого світла, пробиваючи м’яку досвітню чорноту. Часом на фіранці гардеробної з’являлась і зникала чиясь тінь, за нею - інша, ціла процесія тіней, що фарбували уста й пудрили носи перед невидимим дзеркалом.
- Власне, хто він такий, цей Гетсбі? - раптом спитав Том.- Розбагатілий бутлегер?
- Хто це тобі сказав? - спитав я.
- Ніхто не казав. Я сам так вирішив. Ти ж знаєш, більшість із цих новоспечених багатіїв - звичайнісінькі бутлегери.
- Але не Гетсбі,- коротко відказав я.
Він з хвильку помовчав. Чути було, як під ногами в нього рипить жорства.
- Так чи так, йому, певно, добре довелося попрацювати, щоб зібрати в себе такий звіринець.
Хутряний комір Дейзі сколихнувся сірою хмаркою під подувом вітерця.
- В усякому разі, ці люди цікавіші за наших знайомих,- не зовсім твердо мовила вона.
- Я щось не помітив, щоб тобі було з ними аж так цікаво.
- А от і було.
Том засміявся і обернувся до мене.
- Ти бачив, яке обличчя зробилося у Дейзі, коли та дівуля попросилася під холодний душ?
Дейзі почала тихо, ритмічно підспівувати музиці хрипким голосом, вкладаючи в кожне слово зміст, якого воно ніколи доти не мало й ніколи більше не матиме. Коли в мелодії з’являлися високі ноти, голос її зворушливо ламався і вторував на октаву нижче, як це буває з контральто, і щоразу при такому переході в повітрі мовби розливалося трохи чарівного живого тепла.
- Багато хто з’являється сюди без запрошення,- сказала раптом вона.- Ту дівчину теж ніхто не запрошував. Лізуть без усякого сорому, а він із чемності мовчить.
- А мені все-таки цікаво, хто він і що робить,- вперто промовив Том.- Треба буде з’ясувати це.
- Я тобі й так можу сказати,- відповіла Дейзі.- Він тримає аптеки, він сам розбудував цілу мережу аптек.
Алеєю під’їхав нарешті запізнілий лімузин.
- На добраніч, Ніку,- сказала Дейзі, підводячись.
Її погляд ковзнув повз мене вище, до розчинених дверей, з яких линула лагідна, сумна мелодія тогорічного шлягеру - вальсу «О третій ранку». Хоч би як там було, а в самій невимушеності розваг, що відбувалися тут, таїлись романтичні можливості, що їх був цілком позбавлений її власний світ. Що було в цій пісеньці, чим вабила вона, не відпускаючи від себе? Що відбуватиметься тут далі, в імлисті непевні години досвітку? Чи не з’явиться якась нова, несказанно прекрасна гостя, казкова чудо-принцеса, осяйне втілення дівочої цноти, і чи один погляд її ясних очей, перша мить чарівного спіткання не змусить Гетсбі забути всі ті п’ять років непохитної вірності?
Тієї ночі я затримався допізна. Гетсбі попросив мене почекати, доки він звільниться, і я бродив по саду аж до того часу, коли до будинку пробігли з темного пляжу змерзлі галасливі любителі нічного купання і в усіх кімнатах для гостей нагорі погасло світло. Коли Гетсбі нарешті з’явився на сходах, я побачив, що його засмагле обличчя зовсім осунулось, а втомлені очі гарячково блищать.
- Їй не сподобалося,- зразу сказав він.
- А по-моєму, сподобалось.
- Ні,- вперто заперечив він.- Їй було неприємно.
Він замовк, але і в цьому мовчанні вчувалась безмірна пригніченість.
- Вона така далека від мене,- сказав він.- Я не можу розтлумачити їй.
- Це ви про розваги?
- Розваги? - Гетсбі ляснув пальцями й тим послав у непам’ять всі розваги, які він будь-коли влаштовував.- Що ті розваги, друже?
Йому хотілося, щоб Дейзі не більш і не менш, як прийшла до Тома й сказала: «Я тебе не кохала і не кохаю». А після того, як вона в такий спосіб перекреслить чотири роки свого життя, вони візьмуться до дальших, практичніших справ. Зокрема, як тільки Дейзі здобуде свободу, вони поїдуть до
