Великий Гетсбі - Фіцджеральд Френсіс Скотт

- Я спав! - вигукнув містер Кліпспрінджер, не зразу здобувшись на голос від збентеження.- Цебто спочатку я спав. А потім устав і...

- Кліпспрінджер грає на роялі,- перебив його Гетсбі.- Адже, граєш, Юїнгу?

- Я, власне, не того... Я не... Я майже не вмію грати... Я зовсім розу...

- Ходімо вниз,- урвав його Гетсбі. Він клацнув вимикачем. Яскраве світло залило кімнату, і сірі вікна зникли.

В музичному салоні Гетсбі засвітив тільки одну лампу біля рояля. Він дав Дейзі запалити - сірник тремтів у його пальцях - і сів поряд неї на диван в дальньому кутку, де темряву розсіював лише відсвіт люстри з холу на дзеркальному паркеті.

Кліпспрінджер зіграв «Оселю кохання», а тоді обернувся на табуретці й нещасними очима пошукав у темряві Гетсбі.

- Бачите? Зовсім розучився. Казав же я вам, що не вмію грати. Зовсім розу...

- Та не говори так багато, друже. Грай,- наказав Гетсбі.

День спливає,

Ніч минає

Не для того, хто кохає...

За вікнами завивав вітер, і десь далеко над протокою розлягався гуркіт грому. У Вест-Еггу вже світилися всі вогні; переповнені електрички з Нью-Йорка розтинали завісу дощу. Це була година, коли щось змінюється, щось оновлюється в людині і в повітрі струмує неспокій.

Отак і ведеться на цім білім світі:

Багатому - гроші, а бідному - діти.

Кому - грубі гроші, кому - малі дітки,

Немовби між іншим, немовби нізвідки.

Підійшовши прощатись, я знову побачив на обличчі Гетсбі тінь розгубленості - неначе в душу йому закрався сумнів щодо повноти віднайденого щастя. Майже п’ять років! Певно, сьогодні вже траплялися хвилини, коли справжня Дейзі програвала порівняно з Дейзі омріяною,- і справа тут була не в ній, а в дивовижній силі його уяви. Витвір його уяви був не просто кращий за Дейзі, він був недосяжний. Живучи своєю мрією, Гетсбі весь час натхненно збагачував її, оздоблюючи кожною яскравою пір’їнкою, що потрапляла йому до рук. Ніяка краса, ніяка довершеність не здатна зрівнятися з тим, що може накопичити людина в тайниках своєї уяви.

В мене на очах Гетсбі спромігся опанувати себе. Він узяв долоню Дейзі у свою, а коли вона сказала йому щось на вухо, рвучко обернувся до неї в пориві почуттів. Певно, її голос особливо вабив його своєю мінливою, гарячковою теплотою, бо краси її голосу навіть уява перебільшити не могла - в ньому бриніла безсмертна пісня.

Обоє забули про мене. Потім Дейзі, на мить усвідомивши мою присутність, простягла руку, але для Гетсбі я більше не існував. Я ще раз подивився на них, і вони теж подивилися на мене, але тим відсутнім поглядом, який буває у людей, цілком занурених у власні почуття. Тож я вийшов із кімнати й під дощем спустився мармуровими сходами, полишивши їх самих.

Одного дня десь у ту пору до Гетсбі з’явився молодий амбітний репортер з Нью-Йорка й спитав, чи не бажає він висловитись.

- Про що саме висловитись? - чемно поцікавився Гетсбі.

- Та про що хочете - просто кілька слів ддя преси.

Хвилин п’ять вони ходили коло та навколо, аж поки з’ясувалося, що молодик почув прізвище Гетсбі в себе в редакції у зв’язку з чимось таким, чого він або не до кінця зрозумів, або не хотів розголошувати. А тому у свій вільний день він з похвальною заповзятливістю вирушив «подивитися, що й до чого».

Це був постріл навмання, а проте репортерський інстинкт не підвів. Протягом літа сотні людей, що бували на прийомах у Гетсбі й на цій підставі вважали себе втаємниченими в його справи, ширили про нього всілякі чутки, і йому вже й справді було недалеко до того, щоб стати героєм газетної сенсації. Його ім’я пов’язували з легендами цілком у дусі нашого часу, казали, наприклад, ніби він надумав прокласти «підземний нафтопровід» із Канади в США, а згідно з іншою впертою чуткою, він мешкав зовсім не в будинку, а на великому, схожому на будинок пароплаві, що раз у раз потаємно міняє місце стоянки на узбережжі Лонг-Айленда. Важко сказати, чому саме ці вигадки так тішили Джеймса Гетца з Північної Дакоти.

Джеймс Гетс - таке було його справжнє чи, принаймні, законне ім’я. Він змінив його в сімнадцять років, у ту знаменну мить, яка мала стати початком його кар’єри,- коли побачив, що яхта Дена Коді стала на якір над найзрадливішою обмілиною Верхнього озера. Ще Джеймсом Гетцем вештався він до тієї миті берегом у зеленому подертому светрі й парусинових штанях, але вже Джеєм Гетсбі позичив у когось ялик, довеслував до «Туоломі» й попередив Коді, що за півгодини може знятися вітер, який розтрощить яхту на друзки.

Певно, це ім’я він придумав для себе задовго до того. Батьки його, невдатні фермери, насилу зводили кінці з кінцями - в уяві він, власне, ніколи не визнавав їх своїми батьками. По суті, Джей Гетсбі з Вест-Егга, Лонг-Айленд, був утіленням його ідеального уявлення про власну особу. Він був сином божим - якщо ці слова взагалі щось означають, то вони означають саме це - і, виконуючи волю Вітця свого, мав служити всюдисущій, вульгарній і облудній красі. Отож він і вигадав собі Джея Гетсбі, наділивши його всіма тими ідеальними рисами, які існують в уяві сімнадцятирічного хлопчини, і тій своїй вигадці залишився вірний до кінця.

Понад рік він тинявся по південному узбережжі Верхнього озера - збирав молюсків, ловив лосося, наймався на будь-яку роботу, що забезпечувала йому харч і дах над головою. Цей спосіб життя - у праці то виснажливій, то й на працю несхожій - зміцнював і гартував його засмагле тіло. Він рано спізнав жінок, а що вони розбещували його, то навчився їх зневажати - невинних дівчат за недосвідченість, а інших за схильність вкладати стільки емоцій в те, що йому, в його безоглядній самозаглибленості, здавалося таким буденним.

Але в його душі весь час панувало сум’яття. Перед сном його обступали найхимерніші, найфантастичніші видіння. Під цокання будильника на вмивальнику, в місячному світлі, що просочувало блакитною вологою зібганий одяг на підлозі, уява його малювала роззолочену картину казково-прекрасного світу. Щоночі він додавав до цієї картини якісь нові