💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера

Повія - Мирний

Читаємо онлайн Повія - Мирний
День ве­ли­кий, та й шлях чи­ма­лий, пi­дiб'ємо­ся… Аби над­ве­чiр до мiс­та доб­рес­ти. Пош­ко­дуй моїх нiг ста­рих та й своїх по­бе­ре­жи - їм ще дов­го прий­деться топ­та­тись!..

Христя тро­хи вко­ро­ти­ла хо­ди. Ки­ри­ло, по­рiв­няв­шись з нею, ви­тяг люльку i по­чав на­би­ва­ти. Iш­ли мовч­ки. Снiг де­далi все бiльше тав, брав­ся во­дою; но­ги груз­ли, а в другом­у мiс­цi при­хо­ди­лось пря­мо брес­ти. Сон­це ви­ще та ви­ще пiдп­ли­ва­ло, дуж­че та дуж­че уг­рi­ва­ло, ус­ти­ла­ючи мо­гил­ки зо­ло­тим свi­том, гра­ючи по ка­люж­ках та­лоi во­ди… Робило­ся­ теп­ло, аж жар­ко. Пiт вис­ту­пив у Ки­ри­ла на ло­бi, пiд очи­ма. За­ки­нув­ши шап­ку аж на по­ти­ли­цю i розпустивши­ сi­ря­к­а по во­лi, вiн плiв­ся за Хрис­тею, розхит­уючи дов­гим цiп­ком на всi бо­ки, об­ми­на­ючи об­нiж­ка­ми ка­лю­жi. Люлька йо­го ку­ри­лась, ос­тав­ля­ючи по­зад се­бе си­зий слiд у чистом­у, про­зо­ро­му по­вiт­рi… Хрис­тя пря­мо чим­чикувала шля­хом.


- Ну, сьогод­нi снi­гу убу­де! - обiз­вав­ся зно­ву Ки­ри­ло, ба­жаючи зав'яза­ти роз­мо­ву. - Iч, як драг­лi тi, став - так во­дою i взяв­ся!.. Ко­ли б да­ло хоч до мiс­та доб­ра­ти­ся… Пев­но, там, на гни­лiм пе­ре­хо­дi, во­ди те­пер по ко­лi­на. Чо­го доб­ро­го, й не пе­рей­де­мо. I вто­пи­тись мож­на, - до­дав по­ну­ро на­реш­тi Ки­ри­ло, те­ря­ючи на­дiю вир­ва­ти хоч сло­во вiд Хрис­тi.


- Та ко­ли б! - гiр­ко про­мо­ви­ла та.


- Що ко­ли б? - спи­тав­ся Ки­ри­ло. - Уто­пи­тись?


- Атож! - рiз­ну­ла Хрис­тя, ути­ра­ючи сльозу.


- Хай бог ми­лує! Чо­го йо­го то­пи­тись! Як iно­дi бу­ває не гiр­ко, а все кра­ще жи­ти… То­бi, мо­ло­дiй, i не варт та­ко­го ка­зати. Хай уже ма­ти жу­риться, що са­ма без­по­мiч­на зо­стається до­ма, а то­бi чо­го? Мо­ло­да, здо­ро­ва… Хi­ба то­бi ро­бота страш­на? Та як у го­ро­дi ро­бо­та, - то в се­лi уде­ся­те­ро важ­че. Що там за ро­бо­та? На по­ле то­бi не хо­ди­ти, не жа­ти, не в'яза­ти… Хат­ня ро­бо­та. Як там ка­жуть: по­мий, по­маж та й спа­ти ляж! Не жу­ри­ся, дiв­ко. Аби здо­ро­ва, а ро­бо­та - що?! Я сам, ти­ня­ючись по свi­ту, слу­жив там i все доб­ре знаю. Ко­ли б не своя ха­та та не гро­ма­дi пос­лу­га - пi­шов би й те­пер слу­жи­ти… їй-бо­гу, не бре­шу! Там уже те доб­ре, що ба­га­то лю­ду. Хоч i чу­жi, оже не бий ти на те, що чу­жi. Мiж чу­жи­ми iно­дi кра­ще, нiж мiж своїми: ти їх не знаєш, во­ни те­бе не зна­ють - не ста­нуть до­пi­ка­ти… Не те що тут!


Христя не пер­ше це чує про мiську ро­бо­ту, не вiд Ки­ри­ла во­на чу­ла про неї. Ку­че­ря­вен­ко­ва Ма­ри­на, її под­ру­га, тре­тiй рiк як у мiс­тi слу­же. При­хо­ди­ла якось свят­ка­ми в се­ло i хва­ли­ла­ся, що як у мiс­тi слу­жи­ти, то й кра­що­го не тре­ба: i ро­бо­ти не­ба­га­то, i ро­бо­та не­важ­ка; i лю­ди та­кi ввiч­ли­вi, i пла­та доб­ра… За два ро­ки Ма­ри­на над­ба­ла пов­ну скри­ню уся­ко­го доб­ра: i плат­кiв, i руш­ни­кiв, i юпок, i пла­хот, ще й ко­жу­шан­ку доб­ру. У се­лi й за де­сять лiт не прид­баєш то­го… Чо­го ж ма­ти пла­че? Чо­го так по­би­вається? Цi­лий ти­ждень прой­шов пiс­ля су­ду; цi­лий тиж­день, день у день, нiч у нiч, не пе­рес­та­ва­ла ма­ти пла­ка­ти, ви­чи­ту­ючи та наказу­ючи їй про гiр­ку не­вiльну служ­бу у чу­жих лю­дей… Нiх­то до те­бе сло­вом доб­рим не обiз­веться; чи зо­би­де хто - не за­ступиться; чи бо­лить що - не спи­тає; а до ро­бо­ти при­га­няє… Най­няв­ся - про­дав­ся!.. I та­ким без­на­дiй­ним та страш­ним го­ло­сом все те ма­ти роз­ка­зу­ва­ла, так гiр­ко кож­не сло­во при­ли­ва­ла па­лю­чи­ми слiзьми!.. А Ки­ри­ло он зов­сiм нав­па­ки спi­ває… i Ма­ри­на не те ка­за­ла… Де ж прав­да, де брех­ня?.. I ма­ти слу­жи­ла мо­ло­до­го вi­ку; i ма­ти доб­ре все те знає… Та й лю­ди ж слу­жи­ли i те­пер он слу­жать… Хi­ба то­дi, як ма­ти слу­жи­ла, гiр­ше бу­ло, важ­че жи­ло­ся?.. Як у ту­манi Хрис­тя, як тем­ної осiнньої но­чi се­ред ве­ли­кої пу­стинi!.. А мо­же - як у ко­го: у од­но­го - доб­ро, у дру­го­го - ли­хо. Ну, а в Заг­ни­бi­ди?


- Дядьку! - обiз­ва­лась во­на. - Ви знаєте Заг­ни­бi­ду? Що во­но за чо­ло­вiк? Яка в йо­го служ­ба? Яка ро­бо­та?


- Загнибiду? Ххе!.. - вий­няв­ши з ро­та люльку i сплюнув­ши, мо­вив Ки­ри­ло. - Заг­ни­бi­ду? Як же ме­нi йо­го не зна­ти, ко­ли вiн у нас у во­лос­тi пи­са­рем був! Доб­ре знаю. Ще й йо­го батька заз­нав тро­хи. Пу­за­тий та­кий; го­ло­вою слу­жив… I лю­тий, крий бо­же! За по­да­тi лю­дей, бу­ва­ло, го­лих на мо­роз ви­во­див, та ще й во­дою об­ли­вав. Ну, та й син ця­ця! Цей, прав­да, лю­дей на мо­ро­зi не об­ли­вав, за­те драв з живо­го й мерт­во­го… П'явка - не чо­ло­вiк був, по­ки пи­са­рем був! Ну, а те­пер - не знаю; мо­же, й пе­ре­мi­нив­ся. На­шi ж та­ки се­ляни роз­ка­зу­ва­ли, що вiн ду­же ра­дий, ко­ли ко­го з своїх у го­ро­дi стрi­не - i на­поє, й на­го­дує… Звiс­но, не нас - го­ло­ту, а ду­ка­чiв… - роз­ка­зу­вав Ки­ри­ло, рву­чи рiч, придавл­юючи то на то­му сло­вi, то на дру­го­му.


- Ну, а служ­ба в йо­го, - по­чав зно­ву Ки­ри­ло, - яка ж у йо­го служ­ба? Вiн, ки­нув­ши пи­сарст­во, кра­мує там чи пра­со­лує… кат йо­го знає!.. От i ди­вись ти, яка по­вин­на бу­ти у йо­го служ­ба. Хат­ня служ­ба… Жiн­ка, ка­жуть, у йо­го нев­си­пу­ща ха­зяй­ка i доб­ра лю­ди­на; а про­те - я її не кош­ту­вав… Дi­тей не­має й не бу­ло… Ко­му тiльки все те доб­ро дос­та­неться?.. А доб­ра - чи­ма­ло… Хi­ба що вiн про­гу­ляє; ка­жуть - чер­кає доб­ре… Та не вiр, дiв­ко, то­му: ка­за­но­му кiн­ця не­має… Чо­го лю­ди не на­ка­жуть? Вiр то­му, що са­ма по­ба­чиш… От як по­служиш, то й по­ба­чиш, який то Заг­ни­бi­да… Ли­хий, ка­жу, був, по­ки пи­са­рем був, - без кар­бо­ван­ця за паш­пор­том i не йди… "Ви, - ка­же, - на за­ро­бiт­ки йде­те, гро­шi лу­пить: а тут - з го­ло­ду зди­хай… Ло­жи кар­бо­ван­ця!" Ну, й ло­жи; та ще й у ши­нок по­ве­ди, доб­ре на­пiй… Та­кий-то був; а те­пер - не знаю…


Христя гли­бо­ко-важ­ко зiтх­ну­ла.


- А ти не зди­хай! Чо­го то­бi? Не га­разд бу­де - не тiльки свi­ту, що в вiк­нi, - за вiк­ном бiльше… Аби ти бу­ла доб­ра, то там доб­рою слу­гою до­ро­жаться… Це то­бi не се­ло… А це то­бi й гни­лий пе­ре­хiд! - скрик­нув Ки­ри­ло, спус­ка­ючись з го­ри в бал­ку, по­се­ред кот­рої про­бi­гав не­ве­лич­кий про­тi­чок.


- Ххе!.. Ще не бi­да. Во­ди не­ба­га­то - i пе­рест­риб­ну­ти мож­на! - гук­нув Ки­ри­ло, роз­бi­га­ючись, щоб пе­рес­ко­чи­ти ту те­чiю. Тiльки що плиг­нув на гор­бик - так зра­зу й заг­руз по по­яс.


- Отака ло­вись! - скрик­нув вiн, ви­ка­раб­ку­ючись. - Бiс йо­го батько­вi, пов­нi чо­бо­ти наб­рав.


Христя сто­яла по сей бiк

Відгуки про книгу Повія - Мирний (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: