В Країні Сонячних Зайчиків - Нестайко Всеволод

Як не боїшся, можна було б там пошукати.

— Як ти? — обернувся Олелько до Нусі.

Нуся, хоч і була дівчинка, проте не з боязких.

— Треба ж знайти Сяйвика, — тихо сказала вона.

Розділ IV

У вражому лісі

У Вражому Лісі на березі Чорного Озера, в якому віддзеркалювався рогатий місяць, сиділи троє — лісовик Трісь, Водяник Бульк та польовик Уу.

У Тріся була мохова борода, зелені очі, кострубаті, із сухої гілляки руки й ноги, а на голові бриль.

У Булька була зелена борода з водоростей, голубі водянисті очі і на голові шапка з латаття.

У польовика Уу борода була хвилясто-ковилова, очі — щілинки, наче примружені од вітру, і на голові засмагла облуплена лисина.

Кожен тримав в одній руці березовий келих, у якому горів синім полум’ям міцний шмурдяк, а в другій — велику золотисто-прозору тараню.

— Будьмо! — сказав водяник і перехилив келих. — Бульк!

Польовик і собі перехилив келих і скривився:

— Уу!

Лісовик теж скривився, перехиливши келих, і вломив, закусюючи, тараню:

— Трісь!

Хвилину помовчали.

І саме в цю мить верховіття дерев поривчасто зашуміло від вітру.

Польовик Уу підніс догори палець:

— О! Важливе оперативне повідомлення! Вітрюган-хуліган Катастрофа доповідає, що з Країни Місячних Зайчиків летять сюди пугач Ух та сова Софка. Несуть якусь дівчинку. Супроводжує їх місячний зайчик Олелько. Що робитимемо, хлопці?

— Гм! Уже летять… — роздумливо мовив водяник Бульк. — Треба щось робити.

— Передусім треба нейтралізувати того місячного зайчика Олелька. Це головне, — сказав лісовик Трісь. — Інші нам до лампотури.

— Правильно! — кивнув Уу. — А як?

— Дуже просто, — сказав Бульк. — Хай твій Катастрофа надмухає сюди швиденько нічну хмару Чорнару. Вона затулить на небі місяць. І місячний зайчик зникне, як булька на воді.

— Правильно! — сказав Трісь.

— Чув, Катастрофо? — глянув угору Уу. — Давай виконуй, дорогий!

— Даю-у-у! — прогуло над верховіттям дерев. І за хвилину нічна хмара Чорнара вже гасила на небі зірки й насувалася на місяць. Мить — і темрява огорнула ліс.

— О! — зрадів Бульк. — Тепер і Олелько нам до лампотури! Хай прилітають банькаті з тією дівчинкою.

— Хай! — сказав Трісь. — Ми її трошки полякаємо. Га-га-га! Го-го-го! Гу-гу-гу!

— Тільки якщо ви думаєте, хлопці, що я тут довго стоятиму, ви помиляєтесь, — гукнула з неба хмара Чорнара. — Мене вже лоскоче-піддуває вітер Вітя. Ще трохи, і я не втримаюсь — відлечу.

— От уже той вітер Вітька! — з досадою сказав польовик Уу. — Ніяк не можу його укоськати. З Катастрофою жодних проблем. Вітрюган-хуліган, а слухається, як першокласник. Що загадаєш, те й зробить — трощить, ламає, перекидає… Одне слово — Катастрофа. А Вітька віялом помахує, у спеку прохолоду навіює, у негоду теплим подихом зігріває. А щоб дах з будинку зірвати, дерево зламати абощо — годі й думати. Непослух! Якщо капость яку й робить, то тільки в пику мені, на зло.

— Хлопці! — відчайдушно загукала згори Чорнара. — Швидше щось робіть, бо от-от виштовхає мене Вітька!

— Давай, Уу, лети мерщій до Гургура та його жінки! Оно вони за Чорнарою, як завжди, лаються, — сказав лісовик Трісь.

— Правильно! — булькнув голосно водяник Бульк. Польовик підскочив і злетів у небо.

За Чорнарою на брудних грозових хмаринах-перинах сиділи й лаялися грім Гургур Петрович та його дружина, блискавиця Блисьблись Іванівна. Товстун Гургур Петрович раз у раз бив себе здоровецькими кулачиськами по пузатому животі-барабані, а худюща нервова Блисьблись Іванівна хвиськала вогненним батогом.

— О! Ну чого ти знову вискочив?! — верещала вона. — Я ще не блиснула, а ти вже гуркочеш!

— Набридло! Набридло! Набридло! — бубонів він. — От кину тебе й повіюся світ за очі!

— Кому ти потрібен, балабон!

— Не хвилюйся! Онде мене вже кілька малих підприємств запрошували. У відділ реклами.

— Тьху! Комерсант пузатий!

Польовик Уу підлетів до них, привітався й сказав:

— Панове! Велике до вас прохання від нашої корпорації — відженіть, будь ласка, від Вражого Лісу пугача Уха Степановича та сову Софію Павлівну, коли вони підлетять. Ми у боргу не залишимося.

Гургур Петрович та Блисьблись Іванівна перезирнулися.

— Завжди обіцяєте, а тоді ходи до вас, вибивай по півроку обіцяне. Бюрократи! — буркотнув Гургур Петрович.

— От-от! Тут я з ним згодна. Сперечатись не буду, — підтакнула Блисьблись Іванівна.

— Чесне гемонське! На цей раз не підведемо! — бухнув себе кулаком у груди польовик Уу.

— Ну, гаразд. Значить, так… По-перше, — почала загинати свої кістляві іскристі пальці блискавиця. — Водяник Бульк дає нам із рибного асортименту: ікру, баличок, осетринку і таке інше… Список додається. По-друге, лісовик Трісь дає нам грибочки, ягоди, горіхи і таке інше… Список додається. По-третє, польовик Уу, тобто ти, даєш нам…

— Даю-даю! — перебив польовик. — Та швидше! Он вони вже підлітають!

— Гургур! За мною! — І, цвьохкаючи вогненним батогом, Блисьблись Іванівна полетіла назустріч сові й пугачу, які несли Нусю.

Що тут знялося!

Такої блискавки, такого грому Вражий Ліс не чув і не бачив, здається, ніколи.

Блискало й гримотіло так, що навіть водяник Бульк пірнув під воду, не кажучи вже про лісовика й польовика, які відразу поховалися у дуплах дерев.

— Це нас лякають, — спокійно сказала Софія Павлівна, коли вони підлетіли до Вражого Лісу й побачили, що там робиться.

— Точно! — сказав Ух Степанович. — Нам-то що, а от дівчинка…

Хоч Нусю аж пересмикувало від грому й блискавки над лісом, але вона сказала:

— Ні-ні, не хвилюйтесь. Нічого-нічого…

— Молодець! — сказала сова. — Ти переборюєш страх, а це справжня мужність. Вона тобі знадобиться, коли ти потрапиш у Страхолюндію. Там таки по-справжньому страшно.

— Ну що ж, страшно так страшно, — зітхнула Нуся. — Давайте у Страхолюндію.

Незважаючи на шалений гуркіт і блискання, сова й пугач підлетіли до Вражого Лісу і разом із Нусею спустилися на невелику галявину, оточену столітніми дубами. Під одним із дубів зяяло чорне провалля.

— Оце і є вхід у Страхолюндію, — сказала Софія Павлівна. — Але пробач, нам туди входити категорично заборонено. Віце-президент Страхолюндії Кошмар Кошмарович Ойой хотів, щоб ми працювали в нього страховиськами, та ми відмовилися, і він посварився з нами на все життя. Доведеться тобі самій туди йти. Будь мужньою. А ми зникаємо. Бо як побачить нас Кошмар Кошмарович, буде тобі непереливки.

І не встигла Нуся й слова вимовити, як сова й пугач знялися й полетіли.

Розділ V

Страхолюндія

Нуся у розпачі стояла перед чорним проваллям.

Місячного зайчика Олелька не стало відразу, як небо затягли хмари, сова й пугач полетіли. Вона була сама-самісінька у страшному Вражому Лісі і мусила іти у невідому Страхолюндію, одна назва якої говорила, що то не курорт. Було від чого розгубитися.

— Не бійся. Я тебе проведу, — почувся позад неї тоненький голосок.

Нуся обернулася. Позаду нікого не було.

— Хто це говорить? — тихо спитала дівчинка.

— Це я — жучок-світлячок Богдан.

Тільки тепер Нуся побачила маленьку зелененьку цятку.

— Мене послав місячний зайчик Олелько. Ми з ним дружимо, — сказав жучок-світлячок.

І Нуся одразу відчула полегшення. Хоч жучок-світлячок Богдан був зовсім малюпусінький, але голосок його звучав так впевнено! І він був другом місячного зайчика Олелька.

— Я щойно про все дізнався, — вів далі жучок-світлячок. — Сяйвик справді у Страхолюндії.

— Але як же так? — прохопилася Нуся. — Там же немає місячного світла.

— У тому-то й справа. Лісовик Трісь записав місяць на відеоплівку і за допомогою чаривізора зміг захопити Сяйвика у полон. Він заніс чаривізор разом із Сяйвиком до Страхолюндії. І поки лісовик ховається у дуплі від грози, треба винести чаривізор із Страхолюндії і випустити Сяйвика. Усі страхолюндці — нічні кошмари. Вони можуть тільки лякати, але фізичної сили не мають. Отже, заподіяти тобі щось лихе не зможуть. Але треба поспішати, поки Гургур Петрович і Блисьблись Іванівна сваряться на небі, звинувачуючи одне одного в тому, що не змогли виконати свою обіцянку.

— Ходімо швидше! — рішуче вигукнула Нуся.

— Тільки не губи мене з очей, бо сама чаривізора не знайдеш, а я до тебе не догукаюся, таке там робиться, — сказав Богдан.

— Добре.

— Ходімо! — і жучок-світлячок полинув у провалля. Нуся посунула за ним.

Тільки-но вона зробила перші кроки, як з темряви засвітилися жахливі очі, заклацали зубами страшенні пащі й моторошні крики залунали звідусіль.

Нуся втягнула голову в плечі, зіщулилася, але не відступила. Крок за кроком просувалася вона вперед, не зводячи очей із зелененького вогника жучка-світлячка.

Страховиська сатаніли більше й більше, крики ставали дедалі голоснішими. У Нусі по спині бігали колючі мурашки, їй дуже хотілося втекти звідси, але вона пересилювала себе.

І раптом усе зникло, і настала дзвінка тиша. І нараз у тій тиші почулося зміїне сичання. Воно все наростало, наближалося, наближалося… І знову зчинився ґвалт. І жахливі страховиська заблимали лупатими очима і заклацали ікластими щелепами. Але страх не відпускав Нусю. Найбільше лякає невідомість, а коли знаєш, що на тебе чекає, то воно не так лячно. Призвичаїтися можна й до страху.

Нуся йшла далі. Очі її вже звикли до темряви, і вона почала розрізняти ґратчасті вікна, з яких визирали чудовиська, бруковані вулички з водостоками, по яких гадючилися потворні плазуни, склепіння над головою, під якими сновигали велетенські кажани.

Нарешті жучок-світлячок Богдан підлетів до залізних дверей з іржавими кільцями замість ручок.

Крики страховиськ стали просто неймовірними.

Нуся не чула, що їй говорив жучок-світлячок, але зрозуміла, що, мабуть, треба відчинити двері. Вона взялася за іржаве кільце, і двері зі скреготом відчинилися.

У темряві срібно світився екран маленького чаривізора, на якому було видно рогатий місяць і зірки серед безхмарного нічного неба. Від місяця тяглися срібні промінці кудись у куток за дверима. Нуся зазирнула туди.

Там, зв’язаний промінцями, сидів місячний зайчик. То був Сяйвик.

Жучок-світлячок метнувся до Сяйвика і почав розв’язувати його. А Нуся кинулася і схопила чаривізор.

І тут з’явився Кошмар Кошмарович Ойой.

— Ой! Ой! — мимохіть вихопилося в Нусі: такий він був неймовірно страшний.

— Поверни негайно чаривізор! — громовим голосом закричав Кошмар Кошмарович.