В Країні Сонячних Зайчиків - Нестайко Всеволод

А Незнайомка зняла маску і скинула з голови білу перуку…

— Катерино Степанівно! — вигукнув Глечик. — Це ви?

— Я! — всміхнулася учителька.

— Як же так?.. — розгублено закліпав очима Вася. — Ви ж казали… що ви з Країни Сонячних Зайчиків?

— Так!.. — сказав Терентій. — Усі вчителі — з Країни Сонячних Зайчиків. Тільки учні про це не знають. Чарівна Країна Сонячних Зайчиків — це країна добра і знань. Ти, певне, чув не раз слова — "світло знань", "світло добра". Це недарма… У Країні Сонячних Зайчиків неподалік од Палацу Чарівних Казок є Сад Добра і Знань. І в тому саду працюють Постійні Курси класних чарівників. То вони тільки так називаються у школі — класні керівники. Для конспірації. А насправді вони — класні чарівники. І от щороку кожен учитель один місяць улітку, коли у школах канікули, живе в Країні Сонячних Зайчиків, навчається на Курсах класних чарівників. Ти ж знаєш, що у вчителів два місяці відпустки, а от у всіх трудящих — тільки один. То спеціально так зроблено. Бо один же місяць улітку вони вчаться на Курсах класних чарівників…

"Справді! У вчителів таки два місяці відпустки, а у всіх інших — один… — подумав Глечик. — От дивина! А ми й гадки не мали, чого це…"

Але тут він згадав про несподіване перетворення і втечу Бабая, і думки його перервалися.

— А Бабай… — почав було він.

— Теж зачарований паном Мороком наш колишній учень, — сказала Катерина Степанівна. — Найбільш неблагополучний з усіх наших учнів. Він потрапив до колонії неповнолітніх правопорушників…

— А Валера? Він же втік, так і не глянувши у чарівне дзеркальце!.. — скрикнув Вася. — Це я, я винен! Не зміг його врятувати. Ех, вареник я, й більше нічого! Пігмей! Редиска!

— Ні, Васю! Зовсім ти не вареник, не пігмей і не редиска! А справжнісінький молодець! Без тебе нічого б не вийшло… А за Валеру ти не турбуйся. Він і сам усе зрозумів. І в основному завдяки тобі, твоїй дружбі. Дзеркальце йому вже не потрібне.

— Він сам повернеться назад у дитинство?

— Аякже… Стривай, здається, він уже гукає тебе.

Справді, у лісі лунав Валерин голос: "Васю! Агов! Де ти?.."

— Ну, прощай, незнайомець Вася Глечик із четвертого "Б" класу!.. До зустрічі! У школі! — Катерина Степанівна лагідно всміхнулася Васі.

І враз зникла. Наче й не було її.

І всі хатки зникли, і печера, і погребня, і паркан, і ворота… Зникла вся Зландія. Тільки чорна брудна ганчірка валялася на землі.

Глечик стояв біля великого трухлявого пня посеред тієї галявини, де вони з Валерою посварилися.

— Васю! Ну озовись! Де ти? — лунав з гущавини жалібний, розпачливий голос друга.

— Валеро! Я тут! Я тут! — щосили закричав Глечик. — Сюди! Валеро!

З кущів нарешті вибіг Валера. Блідий, захеканий, очі горять…

Кинувся до Васі, за руки схопив, слова сказати не може.

Тільки хекає, ледве дише.

— Де? Де ти був? — затермосив його Вася.

— Ой!.. Ой!.. — спромігся нарешті на слово Валера. — Не кажи!.. Так злякався!.. Розумієш, зайшов у гущавину, вибратися не можу. У який бік іти, не знаю. Заблукав зовсім… І таке приверзлося!.. Жах!..

— І мені! — сказав Глечик.

— Ху! Аж ноги підгинаються! — стомлено сказав Валера, присідаючи на траву. І враз — вва-вай! — підскочив угору.

— Що таке? — здивовано вигукнув Глечик..

— На… на їжака сів… Оно побіг у кущі! — скривився Валера.

— Знайшли-таки того їжака! — засміявся Вася.

— Ой! Гайда швидше додому!.. Так пізно!.. Там уже, мабуть, хвилюються… І твої… мама, сестра, тьотя… І мої… — Валера одвів очі.

— Гайда! — весело сказав Глечик.

Розділ останній,

заключний, дія якого відбувається наступного дня у четвертому "Б" класі

У класі тихо.

Тихо й сонячно.

Всі сидять, голови набік посхиляли, сопуть. Дехто навіть язик від старанності прикусив.

Контрольна.

Задачки розв’язують.

З математики.

Вася Глечик уже розв’язав.

Але здавати Катерині Степанівні не біжить, не поспішає. Він цього не любить. Не любить показувати, що він перший розв’язав. То тільки Боря Бородянський у них завжди перший руку догори тягне, перший кулею вискакує з-за парти, як задачку розв’яже, боїться, щоб ніхто його не випередив! Любить бути першим. А Глечик — ні.

Поряд сопе, прикусивши язика, Валера. Задачки у тих, хто сидить за однією партою, як ви знаєте, різні. Але на контрольних Вася, як правило, встигав і свою, і Валерину розв’язати. От і зараз хотів допомогти, але Валера відмахнувся. Сам сопе. Ну що ж, правильно.

Сидить Глечик, думає. Згадує все, що з ними вчора було.

Чогось усі сьогодні на контрольній серйозні й дисципліновані.

Навіть Ігор Горенко, який завжди жованими паперовими кульками з трубочки однокласників обстрілює, сьогодні сидить і працює.

І Люська Бабенчук руку догори не тягне, не скаржиться, що їй заважають. Так і не зібралися вони її провідати, а вона вже й з лікарні виписалася, прийшла сьогодні до школи.

Сидить Глечик, думає…

Невже то не сон?

Невже то правда — все, що сталося з ним і з Валерою?

А розказати — ніхто не повірить.

Хіба можна собі уявити отого кирпатого клаповухого Ігоря Горенка Змієм Гориничем? Або веснянкувату, з двома кумедними закрученими догори кісками Люську Бабенчук — Бабою Ягою?

Та що там! Він сам ніяк не міг впізнати свого кращого друга Валеру, коли той перетворився на Кощія Безсмертного.

І, мабуть, ніколи, ніколи в житті так і не дізнаються Валерині батьки, братик Андрійко та дідусь Павло Харитонович, що їхній син, брат і онук був справжньою вражою силою…

Вража сила…

А хіба лихі, погані люди — не та ж сама вража сила?..

От хоча б… Чим, наприклад, краща за Бабу Ягу грубезна, пащекувата продавщиця, котра і стареньку бабусю від прилавка одштовхне, і дитину обважить, і всю чергу такими словами облає, що вуха в’януть.

А брудний п’яниця з червоним носом, тато Стьопи Балабайченка, що працювати не хоче, а тільки п’є-гуляє, сім’ю свою знедолює — хіба не Змій він Горинич?

Або начебто чистенький ввічливенький хапуга Шляповатий, директор "Гастроному", який у держави краде, все в хату свою тягне і навіть від власних дітей добро награбоване замикає, щоб не попсували, — чи не Кощій він Безсмертний?

Звідки ж вони беруться, ті лихі погані люди — вража сила? І вони ж колись четвертокласниками були. Значить, з дітей колишніх — з ледарів, хуліганів, ябед, брехунців, егоїстів, порушників дисципліни… Так, виходить…

Ех, якби діти хоч одним оком могли побачити, що з них виросте, коли вони добрих порад не слухатимуться, — може, замислилися б, може б, схаменулися вчасно…

Отак думав Вася Глечик, дивлячись у вікно на осяяний сонцем ліс.

Потім зиркнув на Катерину Степанівну і побачив, що вона дивиться на нього і лагідно всміхається. Він аж здригнувся від несподіванки. Невже вона прочитала його думки? Хто їх знає, тих класних чарівників!..

Катерина Степанівна вийняла з сумочки маленьке кругленьке дзеркальце, глянула в нього, поправила рукою зачіску.

І враз блиснуло…

З’явився на підвіконні сонячний зайчик Терентій.

Він підморгнув Васі Глечику і стрибнув на їхню з Валерою парту.

Валера в цей час підвів голову й усміхнувся. Він щойно поставив останню крапку в контрольній. Задачку розв’язав сам.

Терентій скочив Васі Глечику на плече і тихенько, щоб не порушувати дисципліну у класі, заспівав йому на вухо:

Якщо ти будеш чесним,

Якщо ти будеш добрим,

Якщо ти будеш мужнім,

Стійким, хоробрим,

Якщо ти другом щирим

І вірним будеш, —

Тоді ти перемогу

Завжди здобудеш.

Дружба завжди

Виручає з біди,

Дружба завжди виручає,

Більшої сили немає!

І над усім на світі злом

Здобудеш ти перемогу,

Бо сонячні зайчики промінцями

Освітять тобі дорогу!

Потім Терентій перескочив на плече Валери і теж проспівав йому на вухо свою пісеньку. А потім Вася побачив його вже на плечі Віті Кулачковського, а тоді Стьопи Балабайченка, а тоді Лесі Попелястої, а тоді Ніни Закидон, а тоді Люськи Бабенчук, а тоді Борі Бородянського… І так сонячний зайчик Терентій, стрибаючи по класу, побував на плечі у кожного і кожному проспівав свою пісеньку. І кожен усміхався, коли Терентій лоскотав йому вухо своїми сонячними вусиками-промінцями. Врешті-решт усміхався уже весь клас, весь четвертий "Б".

Катерина Степанівна теж усміхнулася і сказала:

— Ну, досить! Здавайте вже контрольну! Я ж бачу, що всі ви задачки вже розв’язали. Здавайте!

І нарешті вихопився з-за парти, як завжди, Боря Бородянський і побіг до столу. А за ним Люська Бабенчук, Стьопа Балабайченко і всі інші.

А Валера й Вася Глечик, не поспішаючи, подали контрольну останніми.

Хіба має значення, коли подавати?.. Важливо, що Валера розв’язував задачку сам. Уперше. Розв’язав правильно.

І тут продзвенів дзвоник…

В Країні Місячних Зайчиків

Розділ І

Нуся

Дівчинку звали Ганнуся. Але змалечку всі називали її просто Нуся. Була вона білявенька, голубоока, кирпата й дуже симпатична. От бувають такі — не вельми, може, й гарні, але страшенно симпатичні. Глянеш — і губи самі розтягуються у привітну усмішку. Це вже, як то кажуть, од Бога — така симпатія. Симпатичні вони не лише на обличчя, а й за вдачею симпатичні — щирі, доброзичливі, усміхнені. Тому їх люди й люблять. Бо вони люблять людей і завжди намагаються покращити людям настрій. Тато навіть склав про свою доню такого віршика:

Як на тебе гляну, Нуся,

То відразу усміхнуся.

Але сьогодні вранці Нуся сама була не в настрої. Бо наснився їй сон — дивний і тривожний… Буцімто стоїть вона вночі у страшному темному лісі. Поряд із нею маленький дідок, осяяний місячним сяйвом, що пробивається крізь віти. Дідок у червоному крислатому капелюсі, на ногах чоботи з високими, аж по саме нікуди, халявами. І сорочка-вишиванка біла. І штани білі. І борода, й вуса сиві — білісінькі. Тому й видно його добре у темному лісі, хоч місячне сяйво осяває лише червоний капелюх. Дідок стоїть і гірко плаче. Сльози рясно течуть на вуса й бороду.

— Що трапилося, дідуню? Чого ви плачете? — питає Нуся.

— Ох! Як же мені не плакати, коли у мене таке горе!

— Що таке? А не можна чимось зарадити, допомогти?

— Може, ти й могла б допомогти, але… не захочеш, — зітхнув дідок.

— Чому?

— Та ні, не захочеш, не захочеш, — і дідок знову гірко заплакав.

— Та чого ви так думаєте? Якщо я тільки зможу, я…

— Тоді слухай… — почав дідок.

І раптом місячне сяйво згасло. І дідок пропав.

Нуся прокинулась.

Вона намагалася знову заснути, щоб додивитися той дивний сон.