Двоє над прірвою - Малик Володимир

Володя штовхнув його пістолетом під бік. — Варто було б тебе спровадити до праотців, але поки що живи! Прийде і на тебе погибель!.. А тепер — лягай ниць! Руки за спину!

Фельджандарм слухняно простягнувся на підлозі.

Володя зняв з нього пояс — зв’язав руки. Потім, відрізавши від автомата ремінь, скрутив і ноги.

— Ось так полежиш спокійненько, поки тебе знайдуть!

Німець щось буркнув.

— Він подає голос! Чого доброго, як ми підемо, здійме тут крик! — сказала Таня.

— А ми йому запечатаємо пельку, щоб мовчав! — І Володя з ганчірки, яку знайшов у відрі, зробив кляп і забив його есесівцю в рота. — Тепер і не писне!

— А як бути з автоматом — заберемо?

— Ні, його в кишеню не заховаєш. Хоч і шкода, та хай залишається… А ось тесак — потрібна річ! Заберемо! — І Володя, відчепивши від пояса у фельджандарма солдатський кинджал, засунув його собі за халяву чобота. — Здається, все… Ходімо!

Причинивши щільно двері й защіпнувши їх защіпкою, вони швидко попростували до виходу.

Надворі вже добре стемніло. Ніде не горів жоден ліхтар, і густа темрява оповила і поїзди, і місто, і далекі білі гори над тихою річкою Заале.

Але станція жила своїм життям. Десь брязкали буфери, лунали приглушено людські голоси, до голови військового ешелону, чмихаючи, задкував паровоз…

Поправивши за плечем рюкзак, Володя шепнув Тані:

— Не поспішай! Пропустимо поперед себе робітника-мастильника — і на поїзд!

Старий робітник-німець, щось буркочучи сам до себе, піднімав металевим прутом кришку букси, з великої банки наливав туди мастила і йшов далі.

Коли він розтанув у темряві, Володя допоміг Тані вилізти на платформу, де вимальовувались під брезентом контури якихось машин, а потім і сам видерся слідом за нею.

Прислухалися.

Ніде нікого.

Паровоз тим часом наблизився до голови ешелону. Заляскали буфери, гойднулися вагони. У втікачів радісно забилися серця — скоро поїдуть!

Вони забралися під брезент. Тут було темно, як у льосі. Навпомацки визначили, що перед ними дві вантажні машини. В кузові передньої — шанцевий інструмент: лопати, кайла, сокири; в задній — намети, тюки солдатських ковдр, білизна.

— Гм, нам, здається, ще й поталанило, — прошепотів Володя. — Спати буде м’яко… Лягай, Таню, а я діждуся, поки рушимо, а тоді й собі задрімаю. Їхатимемо з комфортом!

Витягши з кишені пістолет, щоб не муляв, і поклавши його біля себе, Таня намостила, замість подушки, сукняну ковдру, заслала її солдатською байковою сорочкою й лягла. Незабаром почулося її рівне дихання.

"Заснула, — подумав Володя і відчув, якою важкою втомою налите все його тіло. — А як же їй?.. Стрибок з літака, втеча від карателів, арешт, поневіряння на етапах, табір, нова втеча, нічні переходи, голод, спрага — важкий тягар упав на її зовсім юні, незміцнілі дівочі плечі, нелюдські випробування доводиться зносити… Чи ж витримає?"

Він уявив її тендітну постать, по-хлоп’ячому підстриженого короткого русявого чубчика, сумні очі, яких він ще не бачив по-справжньому усміхненими, пухкі пошерхлі губенята… Хлопчисько! Підліток! Не скажеш, що дівчина!.. Але яка гарна була в білому платті! Коли б коси — справжня красуня!

Потім усе сплуталось. Замість Тані побачив обличчя Ніни. Уявилася такою, як була тоді, коли ніс її по лузі до свого літака. В очах — і страх, і здивування, й захоплення…

Незабаром зникла й Ніна, і він раптом відчув, що став легким, невагомим, мов пір’їна, і кудись летить, летить… В цю мить щось грюкнуло, поїзд шарпнувся, і в згасаючій свідомості промайнуло: "Ну, поїхали…"

Та який сон у втікача? Заячий… Щоб не стати здобиччю хижака, треба бути весь час насторожі — на одне око спати, а другим пантрувати ворога.

Володя кілька разів прокидався, піднімав голову, прислухався. Все гаразд. З паровоза летіли іскри, гуркотіли колеса, відбиваючи свою одноманітну музику, — трах-тах-тах, трах-тах-тах, свистів прохолодний нічний вітерець. Поїзд мчав невтомно все далі й далі, і він засинав знову.

Його розбудила тиша. Ешелон зупинився. Крізь вузькі шпаринки у брезентовій халабуді пробивалося скупе сіре світло. Рум’янився край неба — наступав ранок.

— Де ми? — подала голос Таня.

Володя напружив зір і прочитав короткий готичний напис:

— Герліц… Ого! Починається Сілезія! Відмахали за ніч добрячий шмат дороги! Якщо і далі так їхатимемо, то незабаром опинимося в Польщі!

Ніби відповідаючи на гаряче бажання втікачів їхати якнайшвидше, паровоз подав протяжний гудок, випустив білу відпрацьовану пару і поволі рушив. Скрипнули гальма, заляскали буфери — і попливли назад станційні будівлі, численні ешелони на запасних коліях, гостроверхі дахи сплячого міста.

А коли, набравши розгону, поїзд пірнув у сизу ранкову імлу, що зависла над землею, Володя опустив брезент і сів поряд з Танею. Спати обом уже не хотілося.

Розділ шостий

1

Після страти поліцая Хомки Підмогильного ми зі Смольниковим відчули себе у відносній безпеці. Підступний ворог, що знав нас обох в обличчя і в першу-ліпшу хвилину міг виказати німцям, був ліквідований.

На якийсь час ми затаїлися. Що робитиме поліція? Шукатиме невідомих месників? Чи ніхто цією справою не буде цікавитися?

Обійшлося. Німців, мабуть, не дуже стурбувала загибель якогось там поліцая з "тубільців", а поліція не натрапила на наші сліди.

Ми кожного дня справно ходили на роботу. Смольников по визначених об’єктах розвозив хліб, не забуваючи "зекономити" одну або й дві хлібини для себе. А я супроводив Ціммермана в його поїздках по таборах, де він з притаманним йому чуттям і нюхом "виловлював" потрібних йому людей, яких потім Гольбах власноручно "обробляв" — розпитував про довоєнне життя, про те, ким був за Радянської влади і де працював, чи не був репресований сам або хто-небудь з родичів, в яких частинах Червоної Армії служив, як потрапив у полон тощо… У нього був свій перекладач, молодий польський фольксдойч Броніслав, але часто перекладати доводилося мені, бо Броніслав, прекрасний знавець німецької і польської, далеко гірше знав російську, а української не знав зовсім. Тому Гольбах, коли я був під рукою, кликав мене:

— Володья, переклади, бо ця свиня щось плутає…

Я перекладав, запам’ятовуючи всіх, з ким доводилося мати справу, а потім дома, вечорами, всі ці дані занотовував у загальному зошиті, що зберігався за вікном, під шматком цинкової бляхи, якою було покрите зовнішнє підвіконня. Смольников детально розпитував мене про все, що я чув, а потім з моїх слів робив свої записи на невеличких картках цупкого паперу і, вивчивши їх напам’ять, ховав у чималу бляшану коробку на горищі.

На моє запитання, що це дасть, адже ми не маємо змоги передати ці відомості за лінію фронту, він відповів:

— Для нас уже не таємниця, що Гольбах займається вербуванням диверсантів і розвідників… Як правило, це колишні карні злочинці, куркульські, непманські та поміщицькі синки, що довгі роки ждали свого часу, щоб відомстити Радянській владі за втрачені землі й капітали, це люди без якихось твердих політичних поглядів, які, рятуючи своє життя, згодні за шматок хліба і миску картопляного супу зрадити Батьківщину і свій народ… Рано чи пізно ми знайдемо шлях, щоб передати зібрані тобою про них відомості куди слід. Про це я подбаю!.. А ти уважно слухай кожного і запам’ятовуй!.. Звичайно, трапляються серед них і чесні люди, справжні радянські патріоти, і дуже важливо, щоб саме вони потрапили до таємних есесівських шкіл. Німцям з них ніякої користі, а нам — пряма вигода, бо при першій же нагоді вони з’являться в особливий відділ найближчої військової частини та ще й допоможуть виявити і знешкодити небезпечних шпигунів… Зрозумів?

— Зрозумів.

— Отже, вважай, що ти знаходишся на бойовому посту! Твоя інформація дуже цінна… А ще тобі одне дуже важливе завдання: вияснити, куди Гольбах відправляє цих людей, тобто де знаходиться школа диверсантів. А я тим часом шукатиму хлопця, котрий переправить ці дані до наших. Якщо ж не знайду, то сам піду через фронт…

Завдання було ясне, і про все, що я дізнавався від Ціммермана чи Гольбаха, а також від Броніслава, я негайно переповідав Смольникову, а найголовніше заносив до свого "журналу", як ми назвали мій загальний зошит. Моїй таємній діяльності сприяло і те, що незабаром Гольбах забрав мене до себе, а Броніслава віддав Ціммерманові. Тепер джерела інформації значно розширилися. Через мої руки почали проходити майже всі кандидати до шкіл диверсантів і шпигунів. Одного не міг я вияснити: куди Гольбах направляв цих людей? Всі мої старання в цьому напрямку ні до чого не приводили. Отже, виходило, що відомості мої однобокі, — я досить докладно знав біографії багатьох військовополонених і майже нічого не знав про їхню дальшу долю та використання їх німцями.

Що ж робити?

Я думав, прислухався, уважно придивлявся, сподіваючись заглянути у Гольбахові папери. Та все даремно! На столі у нього завжди був повний порядок — скло, набір олівців і ручок, стосик чистого паперу, календар… Різні циркуляри, листи, списки, розпорядження, накази він тримав у сейфі, якого при мені не відчиняв жодного разу.

На стіні, між сейфом і шафою для одягу, висіла акуратно зашторена карта. Я був певен, що там позначена лінія фронтів.

А ще на невеличкому столику біля вікна стояла шахівниця з розставленими на ній шахами. Я вже знав, що Гольбах — запеклий шахіст і навіть удень, в розпал роботи, бувало, підходив до столика і розв’язував або й сам компонував шахову задачу. Іноді він пропонував мені зіграти з ним партію.

Я нерідко вигравав, а коли програвав, то ніколи не здавався, поки він не оголошував мені мат. Гольбах сердився, але терпляче завершував партію, перекидав мого короля і, задоволено посміхаючись, казав:

— Володья, ти великий больван! — Він старанно вивчав російську мову і полюбляв слово "болван". — Але больван упертий. Як один осел. Класні шахісти, коли програють фігуру, здаються. А ти не здаєшся і цим проявляєш неповагу до мене…

— Я не проявляю неповаги до вас, — відповідав я, дивлячись не в очі йому, а на сизо-блідий шрам на переніссі, залишений кийком Жердіна. — Я сподіваюся, що ви допустите помилку — і я виграю.

— Больван! Я ніколи не допускаю помилок! — І він зарозуміло закопилював губу.

Найчастіше Гольбах любив грати з Броніславом, бо то був досвідчений шахіст.