Марево - Загребельний Павло

— Я нічого не маю проти. Чи не станеш заперечувати ти, Зрбі?

— Я радий вітати ще двох наших товаришів, — просто відповів Зрбі.

— А коли так, то давайте веселитися! — вигукнув Хедаят, зриваючись на ноги і розмахуючи руками. — У кого є бубон?

Знайшовся бубон і навіть гиджак, що чимось нагадував скрипку. Всі зібралися до вогнища, де були Олег і Зрбі, швидко утворювалося велике коло. Хедаят підморгнув комусь в натовпі і злегка провів пальцями по туго натягнутій шкірі бубна. Бубон відповів глухим, заспокійливим гудінням. Тоді Хедаят кинув на нього, мов горохом, одразу пучками п'ятьох пальців і одразу ж пройшовся по бубну кісточками руки. Це був тільки початок танцю, запрошення до нього, виклик. Всі чекали, хто ж вийде в освітлене виблисками вогнищ коло і, дрібно перебираючи ногами, плавними рухами тулуба й рук поведе німу жагучу пісню-танок. Ось Хедаят ще раз розсипав дріб по гладенькій поверхні бубна, і в цю мить всі побачили посеред кола гнучку, мов виноградна лоза, дівчину, з одкритим смаглявим лицем, зі звабливою посмішкою на мигдалевих устах. Бубон загримів веселіше й звучніше, він здригався тепер вже не од п'яти, а од всіх десяти пальців Хедаята, підлітав угору й падав майже до самої землі, замовкав на мить і знову гримів і гримів, як молодий весняний грім над садами теплих долин.

Сетард танцювала довго, і всі присутні супроводжували її танок ритмічними сплесками долонь. Але ось бубон замовк зовсім і настала черга гиджака…

Струни задзвеніли, і Сетард, не перериваючи танцю, заспівала сильним і високим голосом. Вона співала про те, що на одній з площ далекого Тегерану стоїть гармата туп-є-морварид, до якої стікаються жінки з усього Ірану. Люди говорять, що жінка, яка пройде сім разів перед дулом цієї гармати, буде щаслива, але далеко звідси Тегеран і не вірять бідні жінки Ірану, що їхнє щастя ховається в дулі гармати. Не вірить і вона, Сетард, щастя якій допоміг знайти сафідму рус — білоголовий росіянин, що сидить тут посеред нас.

— Вона співає мов казковий птах мусикар, — прошепотів хтось поруч з Олегом.

— Мовчи, — цитькнули на нього. — Коли тобі співають, ти слухай.

Сетард співала на мові фарсі, а в колі сиділи люди з найрізноманітніших хорасанських племен: курди, лури, кашкайці, туркмени, бахтіари, афшари, каджари. Більшість з них не розуміли персидської мови, але їх зачарував один лише вигляд цієї надзвичайної, прекрасної, сміливої дівчини, яка, мабуть, виросла в суворих умовах гір, де жінка ніколи не знала, що значить закривати обличчя сіткою з кінського волосу, де вона завжди почувала себе нарівні з чоловіком.

А Олег тим часом вів тиху розмову з Кайнаровим і Зрбі.

— Як Монгані? Ви були в неї? — питав він Зрбі.

— Їй вже трохи краще. Вона просила не турбуватися про неї.

— Чи з'являлося марево після того, як я зник?

— Двічі, — відповів Кайнаров. — І обидва рази, як я помітив, у тихі, зовсім безвітряні дні, до обіду. У вітряну погоду марева не було.

— Дивно, — замислено потер щоку Трубачов. — Звичайне природне марево буває теж тільки в безвітряні дні. Невже ми помилилися? Але ж отой гуркіт і потім самий вигляд міражу… Ні, це не може бути звичайним явищем природи… Надто багато тут загадковою й підозрілого. Дервіш, огир з золотими зубами, Алаяр-хан, місіонер, що їздить на своїй машині якраз в районі виникнення марева, — все це веде до одного якогось клубка, який ми повинні розмотати за всяку ціну.

— Завтра вранці вирушаємо, — сказав Зрбі.

— А по-моєму, не треба ждати ранку, — запально вигукнув Кайнаров. — Давайте спробуємо захопити їх до схід сонця.

— Кого "їх"? — запитав його Олег.

— Ну, тих, що ховаються десь у пісках і пускають це прокляте марево.

— А ти впевнений, що там дійсно хтось ховається?

— Чи впевнений? Ні, я переконаний в цьому точнісінько так само, як і в тому, що в мене був день народження.

— Коли так, — засміявся Олег, — то тут вже заперечувати нічого. Але як же, на твою думку, люди могли створювати такий міраж?

— Хіба довго вигадати яку-небудь пекельну машину, — сказав шофер. — Злякати людину легше, ніж заспокоїти її й дати їй хороше життя.

— Це так, — зітхнув Зрбі. — І як гірко думати про те, що якраз у моїй бідній країні, де люди живуть ще дуже й дуже погано, замість хороших, корисних машин раптом з'являються апарати, подібні до тих, що зараз встановлені в пустині, щоб наводити жах на її жителів.

— Ви обидва говорите з такою впевненістю, ніби вже бачили ці машини, — зауважив Олег. — Це ще треба перевірити.

— О, ми дуже довго думали над цим, — сказав Зрбі. — Ясна річ, темних, неосвічених людей легко злякати, їх легко можна примусити повірити, що це кара божа, що це початок страшного суду, що слідом за цим маревом появиться верхи на ослі анти-мухаммед, який знаменує собою кінець світу. Але той, чий мозок не затемнений фанатизмом, хто не особливо прислухається до байок мулл і дервішів, зрозуміє, що справа тут не в міфічному страшному суді, а в чиїйсь злій волі.

— Це добре, що ти і твої друзі не вірите в надприродне походження марева, — сказав Олег. — Але чи зможеш ти поручитися, що у всіх вистачить витримки і що ніхто не поверне назад, побачивши перед собою жахливі примари?

— Тому я й говорю, що треба захопити ці машини до того, як зійде сонце, — втрутився Кайнаров. — Ніч в пустині коротка. Небо вже почало світлішати. Чому б нам не вирушити зараз?

— Яка буде твоя думка, Зрбі? — запитав Трубачов.

— Я теж вважаю, що треба виступати зараз.

— Тоді скажи людям, хай готуються.

Зрбі пішов по колу, тихо говорячи щось кожному з присутніх, а Кайнаров присунувся ближче до Олега і, намагаючись зазирнути йому в очі, спитав:

— А я?

— Що — ти? — не зрозумів Трубачов.

— Я сьогодні теж поїду з вами?

— А машина? — в свою чергу поцікавився Олег.

— Машина — що? Вона все одно нікуди не дінеться.

— Помиляєшся, Кайнаров. Машина для нас зараз — найдорожче. Це наш притулок, пункт збору, продовольчий склад і все що завгодно. Позбутися машини — значить остаточно перетворитися в бездомних кочовиків. Машина — це, якщо хочеш, символ, часточка нашої Батьківщини. Уяви собі, як дивляться на неї тутешні мешканці. Адже це радянська машина!

— Ну для чого такі слова? — докірливо поцмокав язиком шофер. — Хіба Кайнаров не розуміє? Кайнаров усе дуже добре розуміє. Але йому теж хочеться поїхати з вами. — і хіба це погано?

— Я не можу тобі цього дозволити, — стояв на своєму Олег.

— А коли б я щось придумав? — примружив око Кайнаров.

— Наприклад?

— Серед нас є жінка.

— Дівчина, ти хотів сказати?

— Так, дівчина, ханум. Вона розумна і, мабуть, відважна.

— Ну то й що?

— Хай вона залишиться біля машини.

— Я подумав про це раніше за тебе. Вона справді залишиться біля машини.

— То чого ж ми сперечаємося? — здивувався Кайнаров. — Значить, я можу дякувати свою долю за те, що вона послала сюди цю прекрасну ханум, і спокійно їхати разом з вами?

— Нікуди ти не поїдеш.

— Але ж ця дівчина, Сетард?

— Ти відповідатимеш і за машину і за Сетард.

— Ой, ой, — вхопився за голову Кайнаров. — Я думав, що вона залишиться замість мене, а виходить — мене примушують охороняти і машину й ханум. Клянуся бородою свого дідуся — тут же нічого не трапиться. Я сиджу біля машини вже десять днів, і ніхто, крім шакалів, не пробував добратися до неї.

— Не пробував — ще не значить, що не захоче спробувати.

— І якраз сьогодні вдосвіта?

— Можливо, якраз сьогодні вдосвіта.

— Знаєш що, Трубачов? — сердито підвівся Кайнаров.

— Ну, що?

— Бачив каміння в горах?

— Ну, бачив.

— Ти гірший за нього. Твердий і… без серця. Камінь — і все.

— Що ж, камінь то й камінь. Нічого не поробиш.

— Тьфу! — сплюнув шофер і одійшов у темряву.

Через півгодини табір знявся з місця.

Ніч уже відступала в темні гори, звільняючи піски від своєї непроглядної запони. Спочатку все зливалося в один колір: і сірі піски, і сірі верблюди, що йшли широким швидким кроком, і сіре досвітнє повітря Навіть вороні й рижі коні майже не виділялися на загальному сірому тлі. Але ось повітря стало прозорішим, сіра пелена упала з нього, і стало видно довгий караван струнких, тонконогих верблюдів, групу вершників у голові каравану і Олега верхи на золотистому ахалтекинці на чолі всієї колони.

Зрбі порівнявся з Олегом і щось сказав йому. Трубачов підвівся на стременах, озирнувся на колону і, махнувши рукою, ніби запрошував усіх інших не відставати, погнав коня чвалом. Верблюди, звиклі ходити в довгих ланцюгах караванів один за одним, спочатку не слухалися своїх верхівців і не хотіли порушувати чіткого строю, але потім один за одним почали вибігати вбік і, далеко вперед викидаючи свої довгі ноги, помчали навздогін за ахалтекинцем.

Вже зовсім розвиднілося. Олег з жалем подумав, що вони виїхали все-таки надто рано, тому що марево не з'явиться до сходу сонця, а знайти його, поки воно само не викриє місця свого зародження, буде не так легко.

— Дивіться! — закричав Хедаят.

Олег кинув погляд у той бік, куди вказував Хедаят, і зліва, на самому краю чорних пісків, побачив ціле містечко з білих полотняних наметів. Він спинив коня і машинальним рухом протер очі: чи не марево це знову? Але ні, намети стояли на тому самому місці і зникати, здається, не збиралися. Трохи збоку від них виднілися якісь незграбні споруди, теж покриті сірою парусиною, і Олегові навіть здалося, що він бачить там кілька людських постатей. Але це могло тільки здаватися, бо на такій відстані важко було розглядіти що-небудь, крім білих наметів.

Звертала на себе увагу та обставина, що в селищі, яке лежало перед ними, не було жодної повстяної кибитки з круглим куполом, не було й тих куренів, які звичайно напинають бідняки з однієї кошми, перекинутої через палицю. Жодного шматка рудої повсті, такої характерної для всіх поселень, постійних і тимчасових, пустині, жодної речі, яка б вказувала на те, що там зупинилося якесь місцеве плем'я. Ні, дивлячись на ці світлі намети, можна було б подумати, що тут отаборився загін військ якоїсь європейської держави або ж зупинилася для тривалої роботи велика дослідницька експедиція.

"Невже це й є те саме місце, звідки появляється марево?" подумав Олег і стьобнув коня.

— Вперед! — крикнув він.

Вершники на конях і верблюдах сипнули за ним.

Вже було видно, що в містечку є люди.