Тарасові шляхи - Іваненко Оксана

Над ним у хмарах Юлія Федорівна".

Далі йшов у такому ж стилі зроблений малюнок, напис під яким пояснював його зміст: "Це Брюллов пише портрет з Жуковського. На обох лаврові вінки. Вона думає про себе: "Який цей Матвій красунь!" А Василь Андрійович, чуючи це, дякує в душі Юлії Федорівні і каже про себе: "Я, можливо, готовий бути і Максимом, і Дем'яном, і Трифоном, тільки б нам викупити Шевченка".— "Не турбуйся. Матюшо,— промовляє з хмар Юлія Федорівна, — ми викупимо Шевченка". А Шевченко, знай собі, мете кімнату. Але це в останній раз".

У таких малюночках і підписах він пише про все, що треба зробити. Юлія Федорівна повинна прискорити справу 8І збором грошей на лотерею.

"Юлія Федорівна тому так поспішає зібрати гроші, — пише він у примітці, — що Матвій незабаром поїде за кордон і мусить до від'їзду завершити цю справу. Дивна жінка ця Юлія Федорівна. Хто її не любить? Щасти їй боже, її дітям, і внукам, і правнукам. Матвій обіцяє з однією з її иравнучок потанцювати за її здоров'я качучу..."

Наприкінці листа зовсім кумедний малюнок:

"Це Шевченко і Жуковський обидва перекидаються від радості. А Юлія Федорівна благословляє їх з хмар".

Так, треба, щоб Юлія Федорівна поспішала. Жуковський знає, вона прочитає записку і скаже: Charmant! Цей незрівнянний Жуковський! Як мило, дотепно! Треба йому допомогти в цій справі якогось там Шевченка".

Опустивши руки на свого любимого "друга", Жуковський довго сидів мовчки і сумно дививсь у вікно.

Потрібні були швидше гроші. Дві тисячі п'ятсот карбованців. Ціна портрета.

Ціна людини, художника, таланту.

Жуковський запечатав своєю печаткою конверт, подзвонив. Увійшов камердинер.

— Треба якнайшвидше віднести цього листа пані Бара-новій у палац. А мені—одягатися. Я їду до Вієльгорського.

Будинок графа Михайла Юрійовича, на Михайловській площі недарма називали "маленьким храмом красних мистецтв у Росії". Він справді був своєрідною живою і багатогранною Академією мистецтв, а хазяїн її — сам композитор і великий знавець музики — другом найосвіченіших, найцікавіших людей того часу.

Він був у тому колі друзів Пушкіна, в якому читав поет уперше свого "Бориса Годунова". Він розказав поетові про один випадок під час повені в Петербурзі, і Олександр Сергійович поклав це оповідання в основу сюжету свого "Мідного вершника". Михайло Юрійович стояв коло ліжка Пушкіна з його найближчими друзями в останні хвилини його життя. Своїми людьми в будинку Вієльгорського були й Жуковський, Гоголь, Брюллов, композитор Михайло Глінка і молодий гусарський поручик Мішель Лєрмонтов, натхненний вірш якого переписували в день смерті й похорону Пушкіна в тисячах примірників. За цей вірш Лєрмонтова вислали тоді ж із столиці.

Про дім Вієльгорського писали:

Всемирной ярмонкой и выставкой всесветной

Был кабинет его, открытый настежь всем.

Кто приносил туда залог мечты заветной,

Кто мысль, кто плод труда, кто приходил ни с чем,

З усіма однаково витончено чемний у поводженні, він намагався підтримати кожного. Зараз він брав гарячу участь у долі українського хлопця — кріпака Тараса Шевченка, бо для нього, як і для його друзів, доля таланту була не байдужою.

Він зустрів Жуковського по-домашньому, в халаті, високий, красивий старик з сивим волоссям до плечей.

— Карл Павлович уже чекає на вас, Василю Андрійовичу,— повідомив він, радо вітаючи гостя,—ходімо, за вечерею обміркуємо все.

З ним жила його улюблена молодша дочка Анна, або Аноліт, винятково освічена на той час і талановита дівчина/ Казали, що в неї, єдину жінку в своєму житті, був закоханий Микола Васильович Гоголь, але вона не хотіла виходити заміж і жила в батька.

Аноліт ласкаво запросила гостей до їдальні. Наскільки витонченим і цікавим було внутрішнє життя цього будинку, настільки просто і скромно тут було завжди за столом. На вечерю подали картоплю з смаженою цибулею та ростбіф, який лишився від обіду, але на це ніхто не звернув уваги, і зараз Брюллов та Жуковський за цією скромною вечерею почували себе, як завжди, в приємній, дружній, "своїй" атмосфері.

— У вас щаслива рука, Михайле Юрійовичу, — усміхаючися, казав Жуковський, — пам'ятаєте, як уперше у вас поставили "Івана Сусаніна", а тепер, дивіться, який успіх має "Життя за царя" — сам цар наказав змінити назву. Я пропоную лотерею-аукціон влаштувати у вас. Адже до вас і високі особи з охотою завітають, у вас великий прекрасний зал. Можна буде влаштувати спочатку концепт.

— Я і мій дім завжди до ваших послуг, ви це знаєте,— схилив привітно голову з хвилястими кучерями граф Вієльгорський. — Я радий буду прислужитися цій справі.

— І треба швидше, якомога швидше! — нервово заговорив Брюллов. — Портрет уже давно готовий, і нарешті ця свиня, його пан, дав згоду,— він весь час зволікав цю справу, а тепер, коли дізнався, що Василь Андрійович і ви причетні до неї,— раптом змінив політику. Треба швидше витягати людину з цього ярма.

— Бажано було б, щоб найвищі особи взяли участь у лотереї, — промовив Вієльгорській.

— Ну, цього разу мені байдуже, до яких осіб потрапить праця моїх рук — аби швидше дали гроші,—запально сказав Брюллов. Вієльгорський і Жуковський перезирнулися. Вони знали, що Брюллов, незважаючи на бажання імператора, все ж таки не починає портрета ні з нього, ні з його сімейства і взагалі тримається досить незалежно.

У середині квітня 1838 року в камерфур'єрському журналі палацу його величності, де вівся запис усіх подій і всього, що траплялося за день, було записано: "Час проводили концертом і акціоном".

І концерт і аукціон відбувалися в залі будинку графа Вієльгорського, на Михайловській площі.

На цьому аукціоні, в якому взяла участь родина царя, імператриці дістався портрет Василя Андрійовича Жуковського роботи славетного художника Карла Брюллова.

*

— А ви знаєте, чорти б його взяли,— вилаявся Брюллов,— адже імператриця дала лише 400 карбованців, мені сказав її секретар. І виграла! І тепер має такий портрет за безцінь.

— Вам шкода? — засміявся Вієльгорський.

— Що поробиш! — махнув рукою Брюллов. — Я не за неї дбав. Тільки нехай не записує цих грошей до своїх християнських вчинків. А кінець кінцем важливо, що гроші зібрані і нарешті ми визволимо Шевченка.

— Оце головне, — підтвердив Жуковський, — а на те й лотерея, аукціон. Кому як пощастить.

— Усе в нашому житті, як лотерея, — промовив Брюллов, — та ще й аукціон. Але я радий, радий за нашого Тараса!

*

Цей великий день був 22 квітня 1838 року. Напередодні Сошенко одержав від Жуковського записку: "Зайдіть завтра об одинадцятій годині до Карла Павловича й дожидайте мене там обов'язково, хоч як би пізно я не прийшов.

В. Жуковський. Р. S. Приведіть і його з собою".

Худого, зблідлого після тяжкої хвороби Тараса Сошенко і Мокрицький привели до Брюллова. Схвильований, незвичайний був сьогодні Великий Карл.

— Почекаємо Жуковського, обідатимемо у мене! — мовив він.

Незабаром прийшли Вієльгорський, Григорович, Венеціанов і Жуковський. Урочистий, незвичайний, як і його супутники, Жуковський привітався з усіма, вийняв із кишені папір, складений учетверо, і подав Тарасові.

Тремтячими руками розгорнув Тарас папір. На великому аркуші з печаткою — двоголовим орлом — збоку, рівним гарним канцелярським байдужим почерком було написано:

"Тысяча восемьсот тридцать восьмого года Апреля двадцать второго дня, я, нижеподписавшийся, уволенный от служби гвардии полковник Павел Васильевич сын Энгель-гардт, отпустил вечно на волю крепостного моего человека Тараса Григорьева сына Шевченка, доставшегося мне по наследству после покойного родителя моего Действительного Тайного советника Василия Васильевича Энгельгардта, записанного по ревизии Киевской губернии, Звенигородского уезда, в селе Кирилловке, до которого человека мне, Энгельгардту, и наследникам моим впредь дела нет и ни во что не вступаться, а волен он, Шевченко, избрать себе род жизни, какой пожелает".

Після підпису Енгельгардта йшли засвідчення і підписи свідків.

"Свидетельствую подпись руки и отпускную, данную полковником Энгельгардтом его крепостному человеку Тарасу Григорьеву сыну Шевченке действительный статский советник и кавалер Василий Андреев сьш Жуковский".

"В том же свидетельствую и подписываюсь профессор восьмого класса К. Брюллов".

"В том же свидетельствую и подписнваюсь гофмейстер тайный советник Михаил Виельгорский",

Так, це була "Відпускна на волю"... "воля", підписана такими дорогими свідками.

— Воля! Воля!.. — ледве вимовив Тарас, побожно поцілував папір і заплакав.

І хто з присутніх міг зараз стримати сльози?

АКАДЕМІЯ!

Перед ним розкрилися двері його омріяної жаданої Академії художеств. З почуттям невимовного щастя зайшов він уперше як учень Академії до круглого вестибюлю. Як до раю вели вгору широкі сходи праворуч і ліворуч, прикрашені статуями античних богів. Він зупинився на мить, йому не вірилося. "Це ж я, Тарас, — думав юнак і ніяк не міг збагнути, — колишній замазура з брудного горища ніби на крилах перелетів у чарівні блакитні зали Академії".

З усією енергією і молодим запалом взявся Тарас до роботи. Він почував стільки сили в собі, стільки бажання вчитися, наздоганяти пропущене в панських передпокоях, на Ширяєвському горищі, на всіх поплутаних шляхах свого важкого життя.

А від кожного погляду, від кожної похвали любимого вчителя ці сили і бажання подвоювалися, потроювалися.

Тарас учився не тільки в своїй Академії. У вільні години він ходив на різні лекції до Військово-медичної академії, університету, вивчав з товаришем французьку мову, захоплювався театром, а найбільшою наукою були книги і дружба з Карлом Брюлловим.

Чим тільки не цікавився їхній маестро! В його бібліотеці на столі лежало багато книжок, що вказували на найрізноманітніші інтереси хазяїна бібліотеки. Тут були історія стародавніх і новітніх часів, і мандрівки, і романи, і книги з природознавства, і книги про новітні відкриття фізики.

А в майстерні навіть стояла електрична машина! Часто під час перепочинку Карл Павлович примушував хлопців крутити її, щоб з індуктора сипались іскри.

— А погляньте, панове, тепер на речі — які бліки! Коли я їх наношу світлою фарбою на малюнки, мені здається, що вони тріщать і блищать. А без них — яке зів'яле неживе місце!

Він інколи, як студент, сидів і слухав лекцію в Університеті.