Музей покинутих секретів - Забужко Оксана
Епізод так і зостався темним: як же то можна — не бачити, яким робом, а чути, що сила з тебе вийшла?..
Тепер знав. Євангельський опис виявився докладним, як медична діяґноза, — ліпше не скажеш. Просто, нема на те відповідніших слів.
Акурат так і чувся.
Щось змінилося — і вже знав, що: з цих дванадцяти (ба ні, таки тринадцяти, най то шляк трафить!) хвилин — з десять останніх і далі були при ньому і не миналися: відколи вгледів Гельцю. Гельця була при ньому. Ніс її в собі й не хотів відпускати; за всі скарби світу не відпустив би. І знав, що так буде й надалі.
Всі ці роки без неї він мчав по поверхні часу, гейби по льоду, — легкою, пружною ступою, — і от провалився, як в ополонку: зробився тяжкий. Сила, що була несла його поверх часу, вийшла з нього.
Адріян Ортинський, псевдо "Звір", леґалізований яко студент Fachkursen[9] на Політехніці, він же, за іншими документами, Йоганн Вайсс, він же Анджей Ортиньскі. Двадцяти трьох літ від роду. Невразливий. Неухвитний. Непереможний. Безсмертний.
І, в цій хвилині, вперше ясно і сповна свідомий того, що помре.
Що його смерть уже в дорозі. Відлік її ходи вже розпочався — десять хвилин тому. Скільки він іще триватиме, то байдуже, — години, місяці чи роки, — вони зі смертю йдуть собі назустріч, і зустріч ця обов'язково відбудеться, хоч хай там що: як призначене побачення.
ЦОК… цок… цок… цок…
Звір у ньому відрухово хапається за горло (який беззахисний під пальцями рухомий, утікаючий борлак, як легко враз перебити ці хрящі й сухожилки…), задирає голову до набряклого снігового неба й безтямно вищиряє зуби — ніби демонструючи засілому там, угорі, незримому дентистові свої бездоганні ясна. Збоку могло б здатися, що він кричить — німо, безгучно. Або що регоче — також безгучно; самотня жива людина під небом воєнного листопада, і рух її — лицем догори: мертвим рідко таке виходить, мертві падають навзнак, тільки коли їм особливо поталанить, бо й у смерті також бувають щасливчики, як і в усьому серед людей; найчастіше ж останній їхній погляд — У землю, в землю. В землю.
КИЇВ. КВІТЕНЬ 2003 Р.
…Лікарня, чи що?.. Білі халати, ні, не халати, а якісь ніби простирадла обмотані круг тіл, дивно… Мабуть-таки, лікарня…
Чорний "опель-кадет", яка шиковна машина; чорні однострої, блискучі козирки на кашкетах, куди вони мене везуть?..
Прокидайся, Адріяне.
(Кадр стрімко віддаляється, наче по темному тунелю, — маліє, аж врешті скорочується до крихітної цятки; погасає.)
Ще трохи полежати із заплющеними очима, вслухаючись, наосліп обмацуючи кімнату, внюхуючись у знайомі запахи: кімната моя. Постіль поруч порожня — простягнута рука падає, мов обрубана, на зім'яту подушку, не розрахувавши траєкторії, і з грудей глухо вибулькує помрук протесту, прокидаючи вже остаточно: голос також мій. Все ще не розплющуючи очей, просуваю свої змисли за двері, подумки прослуховую-перевіряю коридор, ванну, кухню — скрізь тихо. Я в квартирі сам. На нічному столику з другого боку повинен бути годинник — простягти другу руку. Ого. Лялюся мусила зникнути ні світ ні зоря — ну так, у неї ж сьогодні ранковий ефір. Який я, до речі, вже проспав, як остання худобина. Тьху ти, досадно як… І що це мене опутало?
В голові, як слід од уколу: чорний "опель-кадет", повний чужих офіцерів (що це за форма?); жінка в білому халаті, чи пак простирадлі, обмотаному круг тіла; в металевій посудині з низькими бортиками кип'ятиться шпатель, чи як воно зветься… Ну його на фіґ, пора прочумуватись.
Надворі тихо шелепотить дощик — такий гарний, весняний дощик, від якого за одну ніч будяться дерева і трава. Відчинити двері на балкон і глибоко вдихнути повітря: вогко, тепло. Клас. Унизу в дворі криється краплистим розсипом, ніби пітніє, сріблястий "мерс" із гачкуватим прапорцем на номерній табличці: "ВР", у народному перекладі "Вирвані Роки", — мій старушок "фольксваґен" трохи далі за ним виглядає, як сільський сторож поруч із Термінатором. В сусідньому під'їзді мешкає цієї самої BP депутат. Скромний, блін, — не інакше, першого призову: не обтерся ще.
Я знаю, що він там мешкає, бо торік його пограбували, і по цілому багатоквартирному будинку тупо, як сантехніки, ходили менти й збирали підписи, що ніхто з нас нічого не чув і не бачив; вони й розповіли. Заклали, карочє, депутата. Коли перед тим були пограбували родину з першого поверху, то ніхто не приходив нічого питати, а ті з першого поверху просто вставили собі у вікна чавунні ґратки. Тепер, як повертаєшся додому пізно ввечері, подвір'я освітлюють рясно помережані золоті прямокутники від заґратованих вікон, просто тобі середньовічний замок. Дітям мало би подобатися гратись у такому світлі у всяких там фей, лицарів і куртуазних дам — тільки що діти тепер у таке не граються. Хоча о такій пізній порі діти все одно вже сплять, а шкода. Точніше, то мені щоразу буває шкода — чи, що я вже не маленький хлопчик, аби належне скористати з казкового освітлення, чи, що в моєму дитинстві таких мережано-золотих вікон не було, — був спальний район із брудно-сірих, обкладених кахлями, як клозети, "дєвятіетажек", між якими заклично біліли іграшкові потиньковані хатки з загадковими табличками "мусоросборник"; смерділо в них жахливо, але ми все одно любили там ховатися — між сміттєвих баків, якраз таких заввишки, що коли присядеш, тебе не видно, і в такому ото смердючому напівтемному інтимі я вперше дізнався, як дівчатка пісяють. Дівчинку звали Маринка, і на ній були яскраво-червоні, вирвиоко, рейтузи; оскільки я не вірив своїм очам, вона великодушно дозволила мені власноруч дослідити мокру щілинку і два маленькі горбочки, — схоже, в мені вже тоді жив експериментатор. Кожен досвід є досвід, і здобутий на смітнику також. Не буває "вирваних років".
…Лялюська, видно, спізнювалась: у кухні в мийниці похапцем вкинута ложечка і горнятко з-під кави, в кавоварці поруділий намоклий фільтр із розквашеним до багнистої консистенції хвусом — іще теплим. Мисочка з недоїденими мюслями стоїть на підвіконні, і це теж ніжно мене розчулює, ловлю себе на мимовільній усмішці: їла тут навстоячки, дивлячись у колодязь двору, — вона завжди так робить, як їсть сама. Коли ходиш отак по кухні, ступаючи в її сліди, то наче трапляєш у рукави скинутого нею халата, що перетворився на повітря; вгортаєшся в нього, і хочеться притулитися щокою, потертись: Лялюська… І є ще запах — знятий з уранішньої подушки запах її парфумів, наскрізь прогрітий солодким хлібобулочним, дріжджевим духом її тіла, він невідступно пересувається за мною, дужчає, мов прискорений віддих, при вікні, де вона стояла, з новою силою навалюється в передпокої, коло вхідних дверей, де взувала черевички; притуляю до носа пальці (на яких Лялюсин запах трохи інакший, гостріший, солоніший, як від морських водорослів, — даленіючим відгомоном ночі), відрухово всапую ніздрями, і з мене мимоволі вихоплюється стогін, — смішно, в ці хвилини я, певно, схожий на полишеного на самоті пса, що нюшкує по хаті за слідами господаревої присутности… Попервах, коли вона стала залишатися в мене на ніч, я по її відході й поводився чисто як пес — цебто закопувався писком у її халата й провалювався в сплячку, доки прийде господар. Ніби від блока живлення відмикався. Єдиною соціальною дією, на яку мене ставало, було подзвонити в офіс і ліниво відбрехатися, що мене сьогодні не буде, — не знаю, чи йняли віри мої співробітники моєму щасливому оспалому голосові, але мені було по цимбалах, а коли тобі по цимбалах, то перевага завжди на твоєму боці, бо ніхто тебе не дістане. Так занірванений, я й валявся в нашій вистигаючій постелі до полудня — засинав, прокидався, знову засинав, крізь дрімку радісно чудуючись із зміни освітлення й невпізнанних, якихось оновлених, наче живі істоти, предметів у кімнаті, ще по вінця вібруючій Лялюсиною присутністю, — і так ніколи їй про це до ладу й не розповів, встидливий парубок удався… І ото власне тоді мені й почали снитися оті сни.
По дню, як оце зараз, вони тануть, умлівши ідуть під воду, наче уламки скресаючої криги, — стоншуються по краях, сюжетний зв'язок губиться, і тільки й устигаєш затримати пам'яттю, мов стейплером клацнувши, що серединний сколок — дві-три картинки, ніяк не поєднані між собою: якийсь "опель-кадет", якась ніби-лікарня, шпатель, біле простирадло, обмотане круг тіла… В принципі, так нерідко буває зі снами, особливо коли голова тобі випхана клопотами і прокидаєшся — наче мордою об стіл: блін, знову те саме!.. Не до снів тоді. Але з отими снами відпочатку було інакше.
По-перше, вони не були ані фантазійною переробкою денних вражень, ані взагалі в жоден спосіб не стосувалися нічого, що я міг коли-небудь звідати на власному досвіді. Аніякісінького тобі дежавю. Як мені вдалося — найточніше — віддати це своє враження в розмові з Лялюською (бо саме в розмовах із нею мені й приходять найвдаліші формулювання, хай би навіть ішлося про принцип дії термоіонного ґенератора або інші речі, про які вона не має зеленого поняття), — враження таке, ніби переді мною помилково відкривають дверцята чужої шафи, де лежать незнайомі речі в незнайомому порядку. Те, що я бачу і що встигаю запам'ятати, для когось напевно-таки має сенс, — я ж почуваюся більш-менш як людина, котра через помилку на лінії випадково стає свідком чужої телефонної розмови. Ти хочеш сказати, уточнила Лялюська, нахмурившись і покусуючи спідню губку, що тобі сняться чужі сни?.. Ні, от власне що ні, і в цьому друга їх особливість — правильніше буде сказати, що мені сниться чужа ява. Тобто? Ну як тобі пояснити — воно виглядає не як сновидіння, а як спогад, ще й дуже живий і яскравий, навіть на запах, на дотик, тільки я точно знаю, що зі мною такого не було, це не мій спогад. Однією з безумовних переваг життя з журналісткою є те, що з часом навчаєшся врозумливо, і цілком літературною мовою, викладати свої думки, і словниковий запас також розростається по далі нікуди, аж тебе вже й самого, бува, беруть за журналіста, — все завдяки тому, що вона вміє терпляче допитуватись. Отже, заціліла картинка — либонь, тим і заціліла, що повторювалася вже не раз: весняний ліс, бліки сонця на стовбурах дерев, пахне пріллю і глицею, зелений такий запах, і спина того, хто йде попереду мене, — в сірувато-блакитному вояцькому однострої, зі шмайсером через плече, тільки пояс не ремінний, а чомусь тканий, строчений, — ми йдемо крізь ліс "гусаком", звідкись я знаю це слово, і ця кремезна селянська спина, підперезана тканим поясом, є останнє, що я бачу, бо зненацька з-за дерев вибухає сухе татакання, сильний поштовх у груди — й западає чорнота.
