Музей покинутих секретів - Забужко Оксана

Не хоче навіть напружуватись, аби розчовпати, що ця тарабарщина означає, — як у школі на математиці, коли тебе от-от викличуть до дошки продовжити з того місця, на якому попередня жертва поклала крейду. Але з нього добра душа, вона таки несправедлива до нього, — він усе любо-мило пояснить сам:

— По ідеї — ну, згідно з теорією — кості мали б випадати "фіфті-фіфті": скільки гине, стільки й виживає. А виживає завжди на п'ять відсотків більше, стабільно. Оці п'ять відсотків — втручання фактора "ікс", невідомої сили — оце, виходить, і є Бог. Математичний доказ, що Він існує.

— Справді? Ти ба, як цікаво…

Вона не іронізує (може, хіба крихотку…), їй і справді цікаво, — в класі тепло, і заколисуюче дзумчать під стелею ввімкнені лампи (надворі ще темно, зима, перший урок…), і так затишно порипує кавалок крейди по вогкій дошці, — тільки пальці від нього будуть потім мов не свої, такі неприємно шорсткі аж до кінця уроку, і неприємно буде тримати ними ручку… Той, попередній її стан розвіявся — вона затисла пам'яттю, як бульдоґ щелепами, лише слово "ниточки", тепер до кінця дня воно крутитиметься в голові й вряди-годи бездумно міситиметься губами, а вона й не помічатиме: ниточки, ниточки. Ниточки. Ниточки, які складаються в візерунок, але нам його не видно. І тому жодна "сторі" ніколи не є закінченою, нічия. І смерть не ставить у ній крапку.

Щойно тут Дарина спохоплюється, що ця глибокодумна балачка по мобільному влетить їм обом у суму, яку можна було б за такою самою балачкою куди смачніше просидіти в кав'ярні, — отак раз у раз Адріянова япівська марнотратність притупляє її інстинкти дівчинки з бідної родини: для неї гроші, схоже, завжди будуть тільки розкритим віялом можливостей, із якого важливо не промахнутись і вибрати найліпшу, а для Адріяна просто чимось, що належиться витрачати собі до любої вподоби, тепер і вже. І це при тому, що заробляють вони майже однаково (вона трошки більше!), так що справа не в сумах; справа у внутрішній свободі, якої не купиш, — або вона є, або нема. Ну й гаразд, нема, то й нема, то й хрін із нею.

— А чого ти мені дзвонив, ти ж знав, що я на студії? Просто так?

— А, це…

Голос йому ховається, здригнувшись, збентежено підбирається кудись у темну чарунку — як необачно зачеплений слимачок. Щось сталося, тенькає Дарині в грудях, — але ж ні, якби щось недоброго сталося (а чому, власне, мало статися щось недоброго, чому вона вічно чекає саме недоброго, до холери, та чи буде ж цьому край?!), якби направду щось сталося, він би сказав одразу, не став би так веселенько тягти за душу, — чи, може, якраз би й став?.. Вони ще нічого лихого не переживали вкупі — ніяких нещасливих випадків, "швидких допомог", безробіть чи фінансових крахів — так собі, дріб'язок, звичайні житейські клопоти, проблеми, котрі належиться розв'язувати і котрі до розв'язання надаються, а звідки їй знати, як би він витримував нещастя?.. Правдиве нещастя?

— Та… Хотів тобі відразу ж розказати, загарячу… Знаєш, я чомусь в обід заснув, приморило мене де сидів, просто в кріслі, дивно так… Ото й шефа проспав…

— Авітаміноз! — регоче вона колоратурою, наче оперна діва в сцені бенкету, арія Травіати. Тепер уже нестримна радість прискає на всі сторони з неї — від полегкости: нічого не сталося, всі живі-здорові!.. — Удень боюся спати — заснеш, прозоромукою просниш, Тичина, — докидає одним духом, розганяючись, як на ковзанах, на іскрометно-довгий, закручений пірует натхненного щебету, але зараз же й гальмує, хляпнувши легенями, ковзани з різким звуком порють лід: це ще не кінець, він недоказав!..

— Може, й авітаміноз… Сон мені приснився.

— Сон? — вона немовби не розуміє значення слова.

— Сон, — уперто повторює він, від чого слово таки остаточно позбавляється глузду. — Ти — і тета Геля.

— Та й сон же, сон напрочуд дивний… — мимрить вона вже за інерцією, відлунням безглуздого слова, відрухово хапаючись у пам'яті за перші-ліпші цитати, щоб утримати захитану рівновагу: ні, їй зовсім не до смаку з'являтися в його й без того підозрілих снах у товаристві мерців, від такого хоч-не-хоч холодок продере поза спиною, але з "тетою Гелею" — з Оленою Довганівною — її все-таки єднає й дещо притомне, і цілком навіть урозумливе: цей клятенний фільм, із котрим вона вже стільки намучилася і котрому, попри всі ті муки, все ніяк не відшукає потрібного повороту ключа в замку, отого єдиного сюжетного ходу, яким цілий механізм запускається в рух, може, чутливий Адріян, наставлений на її хвилю, саме це підсвідомо й відбив — її наростаючий, у зв'язку з фільмом про Довганівну, неспокій?..

— І що ж ми з нею робили?

Смішок їй виходить якийсь жалібний, тоненький — ніби він розказав їй страшну казку, а вона чекає тепер від нього запевнення, що то все неправда. Але звідкись, ізсередини в ній уже наростає — і гучнішає, і твердне — знаття, що такого запевнення не буде. Що не в фільмі тут справа.

— Спершу ви сиділи вдвох у кав'ярні за столиком. У літній кав'ярні, під тентом… На Пасаж схоже. В легких суконках обидві, сміялися… Вино пили…

Та-ак.

— А потім?

— Знаєш, там багато всього було, — несподівано капітулює він, і аж тепер нарешті в голосі йому проривається правдива, вже нічим не прикрита благальна тривога. — Я не все вже пригадую, тому й дзвонив тобі відразу ж, як прокинувся, щоб донести не розхлюпавши, але тебе не було… — (Була я, була, клацає їй безгучно, — якраз у той час на ті самі кадри дивилася, тільки з іншою небіжчицею в товаристві!..) — Давай поговоримо вже вдома, розкажу, що запам'ятав, із картинками… І от що, Лялюська… Давай я по тебе приїду, добре?

— Ще що вигадав, — каже вона найбезтурботнішим у світі голосом: заспокоюючи і його, і себе одночасно. — Мене відвезуть — Юрко відвезе.

Їй і справді несподівано гостро хочеться зараз Юркового товариства, хочеться легкого, грайливого трьопу дорогою в машині, гімнастичного перекидання ледь лоскітливими жартиками й іронічними коментарями до проминулого робочого дня, цієї звичної й приємної для обох емоційної розминки, наче відсвіжаючий душ або чашка кави, — з тих дрібних ритуалів добре урядженого світу, котрі вселяють у нас почуття сталости й безпеки: якраз би придалося.

— Не бери в голову, Адю. Дурниці це все.

— Не знаю, не знаю, — вона немов навіч угледіла, як він крутить головою, відганяючи прикру думку, мов муху, що дзижчить усередині голови, така смішна часами ця його манера, як у маленького хлопчика, — і закінчує чисто як маленький хлопчик: — Пообіцяй мені, що будеш обережна!

Вона знов оперово регоче — але цим разом драматичніше, мецо-сопраново: ближче до Ваґнера.

— Ну, завжди ж залишається отой люфт у п'ять відсотків, чи не так?.. Вимкнувши мобілку, вона заклякає на мить перед чорним завіконням: перед тою задзеркальною жінкою, вихопленою з ночі жахтючим посвітом багаття. Нетутешнє, грозово-прекрасне обличчя з довгими єгипетськими очима й темнокровними вустами підводиться їй назустріч, рішуче виставляючи наперед підборіддя, — і враз ледь помітно здригається, коротким мерзлякуватим дрижачком: мов тамуючи прибутний, ізсередини, схлип.

…Владонько, Владусю. Поможи мені.

Дарина Гощинська повертається до апарата, натискає на "eject", виймає касету з переписаним інтерв'ю і, вбовтнувши її в торбинку, з виском затягує замок. Потім накидає плащ, гасить світло і ривком розчахує двері в коридор.

— Ю-у-ууркууууу! — розлягається під склепінням, під постук каблучків, її воркотливий гортанний поклик — майже голубине аврукання.

ЗАЛ III. СНИ АДРІЯНА

ЛЬВІВ. ЛИСТОПАД 1943 Р.

Чоловік із затислим під пахвою портфелем щодуху біжить хідником, попід стінами будинків із наглухо зачиненими брамами й віконницями в партерах; уздовж порожньої вранішньої вулиці за ним зрадницьки двиготить — здається, на ціле середмістя — луна власного тупоту, дарма що черевики має непідбиті; бруківка під ногами ковзка й мокра, прихвачена нестопленою вранішньою ожеледдю, "Вважай!" — озивається йому під черепом Голос, той самий, що завжди остерігає його під небезпечну хвилину, часом прямо наказуючи, що має робити — зійти з шляху й сховатись під мостом за хвилинку до того, як на ньому покажеться повнісінький "опель" німаків, а чи просто звелівши "Не ходи туди!" — за два квартали до умовленого помешкання, де замість зв'язкового на нього, як виявиться щойно потім, ще зночі чекало ґестапо, аж декому зі Служби безпеки зароїться підозра, чи не він же те помешкання і "всипав", раз потрапив вийти так насухо, але до холери з їхніми підозрами, прецінь усі знають, що він має щастя і що не з таких тарапатів і "всип" виходив цілим і неушкодженим, гейби був заговорений, і він таки направду заговорений — поки його Голос говорить до нього й треба лиш відразу приймати його сиґнал м'язами, цілим тілом, як те робить звір: ні секунди не гаючи на обміркування, — і майже синхронно із застережним "Вважай!" чоловік, що недарма прибрав собі псевдо "Звір", відкриває затислого під пахвою портфеля, всуває туди ще гарячого вальтера — цівка ще куриться після пострілу, ширячи майже-рідний дух пороху й паленого металу, і рука ще пружинить відлунням відбою, яким її перед хвилею було підкинуло вгору, — бере портфеля в другу руку й переходить на спокійну ходу, шпарку й зосереджену, ходу вже не втечі, а прямування: службовець поспішає на працю, — акурат за мить до того, як із-за рогу Бляхарської в молочно-сизому тумані вигулькують чорні, барви мокрого дерева, постаті військового патруля — ну от, прошу дуже, знов йому пощастило… А перейти повз них, не збуджуючи підозри, — то вже пусте, сливе забавка, хіба раз він таке вправляв, головне тут — розпружитись, не стенатись у тривожний вузол, а взагалі перестати бути тілом, так, ніби все це йому сниться й леда-хвилю може перерватися прокиданням, скоро тільки він сам того забажає, — листопадова вранішня їдь крізь одежу й шкіру, тягар портфеля, допасований до руки докладно так, аби в разі потреби позбутись його одним рухом, зміщена в перспективі вулички туманом, мов підвішена в невагомості, темна копула Домініканів, змережана ожеледдю вогка бруківка — Katzenkopfstein (в ці хвилини сон із готовністю переходить йому в голові на німецьку мову) і одностайне голосне, маршове по ній гупання (чоботи підбито по-хазяйськи, по-юберменшівськи, не для втечі — для постраху іншим!), гупання, що зближається, порівнюється — і проминає, дяка Тобі, Боже коханий, проминає не завагавшись, і в мить отого проминання — в мить, коли патруль байдужісінько розминається з чоловіком, який має щастя, мовби той і справді розтікся їм в очу на молочно-сизі пасма туману, в свідомості йому також відбувається вельми важливе переміщення: куля, щойно випущена ним посеред Сербської (по-їхньому, Kroatenstrasse) у груди комендантові польської Gebietspolizei, коли тамтой виходив із під'їзду, і наступний гін по Сербській і Руській (молодим стрільцям на вишколі він завжди казав, що німаки — то ведмеді, і втікати од них треба так, як тільки й мож утекти од ведмедя на полонині, — "по-кривому", по косогору навскоси; мадяри, ті були вовками й тямили єдино мову страху, ну а поляки — поляки були просто встеклі пси, це він знав твердо, ще від того дитячого дня, коли над'їхалі улани виволікли його тата з притвору храму, закинувши рясу йому на голову, один сів на тата верхи, а двоє других поганяли нагайкою і кричали: "Нєх жиє маршалек Пілсудскі!" — поляки були встеклі пси, і вбивати їх належалося з одного пострілу…), — все, що відбулося хвилину тому, і сам він, "Звір", підчас тої хвилини, воднораз махом зсувається в минуле, як земля з-під лопати, засипаючи яму, — стаючи всього тільки ще одним виконаним завданням, ще одним атентатом на його, "Звіревому", рахунку, — а він собі чимчикує далі з портфеликом у руці, маючи попереду нову, ясну й певну мету — трамвайний пристанок, "мертвий пункт", де за хвилину його мають перестріти дівчата-зв'язкові, щоб забрати знаряддя вбивства, — він на ходу скидає оком на ручного зеґарка: недобре, якщо би їм довелося чекати! — і приспішує ходу, крізь скверик, попри мокрі, ніби застиглі в сльозах зморшкуваті стовбури дерев, — далі на Підвальну, всіма настовбурченими волосками на шкірі відчуваючи кожен порух секундної стрілки.

ЦОК… цок… цок… цок…

Йому завжди добре з тим ішло — отак парцелювати свій час, і себе самого в тому часі.