Дума про Зінька Самгородського - Осьмачка Тодось

"

Слідчий

"Гей, бандите, Зіньку зборений,

не прийшли сюди по душу ми,

а внесли тобі опівночі

опрощення за всі злочини,

тільки зараз нам, не криючись,

розкажи усе по совісті:

хто тебе підбив на виступи

проти влади та й совєцької? ..

З ким містечка ти підпалював,

з ким степи ти перехрещував

копитами й кулеметами?" ..

Зінько

"Гей, викручуйте у мене ви

ребра ламані й дугастії,

щоб із ліктів ваших кров моя

відривалася краплинами,

як у псів із морд замурзаних

рідина на стерві капає,

та повік не сподівайтеся,

що Зінько катам товариша

може виказати й видати! .

Слідчий

"А візьміть його під чоботи,

хай інакше свого голосу

нам покаже молодецького,

отаманського, козацького!"

Та взяли його та й мучили:

два у спину обпиралися

коліньми і руки рубані

вивертали, назад ламлячи,

а другії два, засапавшись,

в чорну рану закаблуками

товкли мовчки, зуби скалячи;

кров з ноги на стіни бризкала

й на халяви поваксовані

цих суддів з глухої півночі.

А Зінько під ними, витягшись,

зуби вціпив жовтії свої

у краї товстого цементу,

що стирчав там із вибоїни;

в нього жили в шиї видулись

та й уперлися у щелепи,

щоб страшенний крик не вирвався,

від якого й камінь тріскає. ..

Тільки вземлище розкотисто

гоготало, як загонили

на той світ життя замучене.

Так і явір на Полтавщині,

чужим вітром розхилитаний

ще за Шведчини колишньої,

страшно стогне з ґрунту гуками

все коріннями бугристими,

мов ланцями стопудовими

і під наші битії шляхи,

густо кров'ю позаливані! ..

Зінько

"Гей, пустіте, муки витримать

не здолаю до останнього" ...

Слідчий

"Не здолаєш? . . Ну, то спільників

видавай нам і виказуй нам..."

Зінько

"Підведіте, я вже викажу...

Так, вже легше. . . Ох, проклятая

ти годино смертная моя,

нащо випхнула на світ мене

та й із неньчиного черева,

нарекла й пустила з реготом

українцем, не людиною ..."

Слідчий

"Говори нам швидше викази,

то сконаєш не під муками. .

Зінько

"Почекайте, не хапайтеся,

все скажу я, всіх я викажу...

Дерева шептали радісно

на лугах із білим місяцем,

а село їм обзивалося

від просторих царин співами,

аж високі луни стукали

у верхів'я гір над ріками,

що йде воля, воля з півночі

та й несе пшеничний сніп важкий

на подвір'я люду бідному,

й перевесло сяє з золота,

а всім землям видимо його,

бо воно, казали, скручене

під гарячим сонця ободом

міцно згодою народньою ...

Хто ж до нас прийшов сподіваний,

і зробив нам довгожданий що ? ...

Позривали ви нам дворища

начиннями розбишацькими,

та й забрали хліб горьований

і в Москву свою спровадили,

а щоб видно було їхати,

Україну над дорогами

підпалили на всі сторони

і звели над нею полум'я,

мов вітрило в даль розмавне

з човна, чорно обгорілого,

що пливе з країни розпачу,

де нужда цвіте убивствами...

Мій народ ізнов похилений

в себе в хаті під одвірками,

а круг столу зайди дикії

тучним брашном його живляться...

Тільки чуєте ... Над горами

час іде шляхами вічними,

він запліднений стражданнями

всього люду українського ...

І прийдешнє нам народиться:

крик могутній нарожденного

несподівано почуєте,

тоді горе вам, мучителі..."

Слідчий

"А ну ще собаку битую

простягти на мокрім цементі!"..

Зінько

"Ви забрали сили сильнії,

тож візьміте і останнєє,

бо ще викажу нехотячи

когонебудь на катовиську..."

Т обличчя страшно викривив,

зуби стиснув з тяжким стогоном

аж піт виступив краплинами

на чолі, як віск, пожовклому...

Харкнув кров'ю та на слідчого

і обляпав поли одягу,

а сам, нею захлинаючись,

на підлогу впав, задушливим

кашлем землище сповняючи.

Слідчий

"Ах, зараза! .. Так ти викусив

язика свого смердючого? ..

На ж, проглинь за нього другого!" ...

Та й ударив він лежачого

револьвером в рот скривавлений

й зуби виломив переднії,

увігнавши зброю литую

аж по ручку дерев'яную ...

И глухо постріл в роті вибухнув ...

Зінько руку махнув правую

до обличчя до розбитого

і навіки непоборений

він затих в тюрмі, на камені...

Місяць пливе над Черкасами,

ліхтаря спустивши круглого

на глибоке дно Дніпровеє:

придивляється, що робиться,

чого хвилі, ним освітлені,

б'ють у двері степу сонного:

"Одімкни нам двері вічнії,

ми твої смутні возвісники

й вісті несемо невтішнії:

знов підземні прірви темнії

лунами гудуть тюремними,

під темницею у вземлищі

сина знов твого скатовано,

а його кінь із Чигринщини

і розшорений, і втомлений

все ірже до України сам,

та йому не обзиваються

із лісів братерським гомоном

ні козацькі наприпонені,

ні отаманські осідлані" ...