Колесо - Дрозд Володимир

Хвилі котились на золотий берег, а в хвилях — сонце. Занудився Терентій у місті, де й небо — не небо: дахами заґратоване, димом посмуговане. А тут, на тобі,— сонце. Справжнісіньке, ще й беріг зелений. Тепер Верхуша щовечора підмете на сходах, вулицю мітлою закосичить — і на гальорку.

Радів, мов дитина: подався з села — знайшов і зелений берег, і сонце. Хай їм і батьківський верстак, якого власноруч рубай Бруханда, і земля, і худобина. Проживе якось. А па серці темінь... Вулиця перед театром здається нивою, і Терентій ходить по ній з мітлою, неначе з лантухом зерна. Сходи — гладенькі, натреш щіткою, торкнешся рукою — спиця чи обід у долоні?

Одного разу пробрався на сцену, хотів зблизька поглянути на сонце, зійти на зелений берег,— а там ліхтарики та ще клапті краму розмальованого. І нема ні сонця, ні зеленого берега. Вранці вулиця лишилась непідметеною. Перед Верхушею стелились ниви, межі не зеленіли на них, і було очам дивно од того, незвично.

...Підійшла Наталка заплакана, нахилилась:

— До лікарні треба, Терентію. Послухай людей, правду гомонять.

Напряжіть підводу, не хочу на машині.

— Не хоче на машині,— заголосили баби.

— Гм... не хоче на машині, — ворухнув широкими плечима шофер.

— Не хоче на машині? — нарешті розчув син і шарпнувся з хати.

— Востаннє на своїх. Вік робив... Востаннє... — шепотів Терентій, перекочуючись на подушці сивою, пелехатою головою.

Голосила Наталка, а він — поглядом у стелю: і тріщини в'юнились перед ним, і клубок розплутувавсь, котячись по білій стелі...

Нарешті коліс збиралося багато, вони громоздились у повітці за хатою. А він усе відкладав цей день, сам нетерпляче очікуючи на нього, як чекають свята, із сумною здогадкою, що слідом настануть будні. Одягав білу сорочку і довго мив руки у діжці. Після миття долоні пахли дубовою корою. Розводив вогонь у рівчаку, під сталевою каскою, повною смоли. Тріски та стружки брались прозорим полум'ям, а смола булькала і стріляла чорними пухирями. Терпкий синій дим стелився по городу, над картоплинням та лисіючими кущами порічок.

Терентій котив кожне колесо стежкою, ледве торкаючись пальцями обода, вішав на хрестовину, збиту з ліщин. Колесо крутилося, хизуючись білою, виточеною з берези колодкою і струнами спиць. Тоді брав квача, вмочав у смолу і легенько торкався деревини. Смола застигала, колодка ставала чорною і блискучою. Злегка квацав зчепірені копитця обода, різким рухом ставив колесо на землю, штурхав під кущ барбарису, де все ще дзвеніли бджоли. І знову дибав до повітки, котив по стежці, квацав смолою, а мимо, шляхом, їхали вози з жінками та чоловіками, і чулося стомлено-голосисте:

— Бог у поміч!

— Щоб не було зносу... Відповідав приязно, статечно:

— Спасибі...

Сідав на пагорку у білій сорочці, що пахла смолою, дослухався, як із зелені викочуються, дрімотно дихаючи, сутінки, а в саду раз по раз гупають яблука. Сад був великий і родив через рік. Гілля лягало на конюшинище, вдавлювало в землю дубові підпірки. Восени пахло зів'ялим листям, золотими антонівками і рожевими путинками. Листя опадало на посмугований Верхушиними колесами шлях.

Шлях був широкий, але короткий до загального двору, губився серед залізодашних контор, складів і стаєнь для виїзних. На шляху з'являвся Бруханда — опецькуватий, у новому, підшитому хромом галіфе, з картонною папкою, стриноженою червоними поворозками.

У папці були борги — давні й сьогочасні, великі й ще більші — за корову, за підсвинка, за сотку землі і за кожну яблуньку та грушку. Люди замикали двері, завішували вікна або пересиджували в зелені. Бруханда строго чимчикував порожніючим селом, і курява осідала на хромових передах його чобіт.

Терентій виходив за ворота, сідав на морхлий криж в'яза, згортав цигарку з самосаду, Бруханда обережно розкривав папку, слинив м'які, червоно-сині папірці з темними тріщинками від копірок, співчутливо плямкав товстими, рожевими, мов кров'янки, губами:

— Д-д-да, Верхушо...

— За три?

— За три... Усе твої яблуні — рік вродить, рік не вродить, а з графи не випадає. Та ти не думай, нам самим, брат, ці недоїмки поперек горла стоять. У район не являйся. Така дурна робота...

— Дурна...

— Що?

— Робота, кажу, дурна.

— Но-но!.. Служба.

— Служба...

— При державі.

— Багато тільки щось вас — при державі... Куди палицю не кинь — в агента влучиш. Не в фінансового, так в іншого.

— Но-но!.. За такі балачки, знаєш?

Пахкав цигаркою, перепитував:

— За три?

— Сказано вже. Достукаєшся — опишу.

— Нема закону такого.

— Ги-ги-ги... Закон знайдемо...

Рідко пив Терентій, хай вона вік стоїть перед ним — байдуже; одного ж осіннього дня добре випив. Вітер стугонів у голому, холодному гіллі, низько над садом пливли чорні хмари, а він любовно вбирав яблуні та груші в солом'яні корсети, причісував, обкопував, підмальовував — і наспівував стиха пісню, таку ж сумну, краючу серце, як і простуджений голос осіннього вітру. А взимку, коли сад заснув, Терентій спиляв яблуні — всі до одної, і молоді, і старі. Не дозволив нікому — тяг їхні рукасті тіла по заметах, розбризкуючи по білому снігу золото соломи, якою вбирав восени кожну, мов дитину; гілля зорювало наст; заходило рожеве сонце, і наст ставав схожим на пошматовані груди. Терентій не зміг би цього вчинити ні навесні, ні влітку, ні восени, коли дерева були живими,— тільки взимку. Але ранньої весни яблуні та груші все одно відчули, що їх ошукано і вже ніколи не красуватись їм травневим цвітом, відчули і заплакали. Плакали пеньки в саду, як не замуровував Верхуша їхні рани глиною, щоб могло скоріше і легше вмерти коріння,— плакали, мокріли обрубані стовбури на пригребиці, плакав Терентій теплими травневими ночами, коли мав зацвітати і не зацвітав зрубаний сад...

* * *

За вікном шум, за вікном шепіт — невловимий, тихий.

— Гей, хто там бродить?

Тіні бродять навколо Бруханди. А найбільше тіней — номенклатурних. Скільки їх було на віку — стояв перед комісіями, комітетами і підкомітетами. Каявся, плакав, умолював. І за дитячі голівки на рудому черені, і за власні хороми, і за схованку (попав у полон, тихцем додому пробрався; "гінка в пристінок замурувала, їжу — у віконце, півтора року ховався, стінка обвалилась — без ока лишився; влітку сорок третього до партизанів подався; повернувся в село разом з нашими — герой, око в боротьбі втратив, на десяток сіл — один мужчина з номенклатурних, у район його! — вже потім униз котився) — за все били його, критикували, робили профілактику...

І виправлявся. Каявся перед людьми, знову оступався й знову каявся, дивився з трибуни хитро: все одно моє зверху буде. Та й вини не відчував особливої. Помилялись там, високо, він тільки прислухався до голосу старших. Він, Панас Бруханда, людина маленька, такий собі гвинтик — у який бік крутитимуть, туди й лізтиме. А говорив з односельчанами ввічливо, мало не кожному руку тиснув, не те що тоді, в тридцятих. Та й народ не той пішов — усе більше атестованих...

Яких тільки посад не перебрав — приходили молоді, вченіші, випроваджували Панаса. Всівся на бригадирство — спокійніше. Тут атестат не в поміч, господарювати вмій, людей підганяти. І все ж на молодих зорив з острахом: що на умі? Сьогодні біля коней з пугою, а згодом його, Бруханду, за бороду: злазь, старий, приїхали. Син Верхушин, дарма що в літах, на агронома вчиться, а ще влітку солому скиртував. Нинішній голова під ним, Брухандою, ходив, коней у приводі стьобав, тепер, бач, куди вибрався, і все на своє верне, аж мороз іноді в Панаса по тілу.

І незатишно, і боянко сьогодні Бруханді. Весняний вітер гайсає за стіною бригадної хати, благеньку стріху шарпає. Завжди активістом був. Потомственим. А нині земля з-під ніг пливе. І зовсім вона не така, якою уявлялась,— просторіша, щедріша. Де схибив, де посковзнувся? Хіба хотів гіршого? Життя не жалів, здоров'я. Себе теж не забував, що правда, то правда,— хто собі ворог? А якщо помилявся коли — де святі на цьому світі, де?

Бруханда зіперся ліктями на дощатий стіл, голову — на руки. Стіл скрипить хоровито, страшно. Чого ви вп'ялись у мене своїми очищами, люди? І знову цей стук дитячих голінок об голий черінь, і кострубаті сліди від Верхушиних яблунь на білому, мов пелюстки цвіту, снігу, і розпухла папка з червоними поворозками... Геть! Це все Вер-хушиха наврочила. Вона, бісова баба. І про синів вона...

Згадав Панас про синів, заскреготів зубами, неначе старий, розхитаний стіл; засмоктало під серцем. Кинувся з хати — не міг більше лишатися між стін, завішаних табелями та пожовклими плакатами. Вітер рвонув поли кожуха, ударив в обличчя, сльозу змахнув. Одну, другу, третю. Остовпів Бруханда: змалку не плакав...

* * *

Холод невмолимо відбирав пальці рук і ніг, повз до грудей, і вже обличчя Наталки, що нахилилась, немов крізь скло.

— Терентію, телеграму синові... Старий ворухнув сухими губами:

— Не смій... Не вмирати ж ліг. Аби од учоби хлопця відривати...

Холод нахабнішав, і віддалялося Наталчине обличчя. Не встигне меншенький. Так і не побачаться більше. Що ж, від'їжджав — прощалися. Нема чого задля батька книги лишати. Хай вчиться. Бо дуже хочеться йому, Верхуші, щоб став син агрономом і посадив навколо села яблуні.

— Наталко, га, Наталко...

— Я тут, Терентію.

— Прочитай листа від меншого.

— Якого листа?

— Отого, про яблуні...

Скрипнуло віко скрині, папери зашелестіли. Подала фельдшерці.

— "Здрастуйте, тату і мамо. Пише вам..."

— Далі.

Не терпиться Терентію, боїться, що холод заполонить усе тіло, перш ніж листа дослухає.

— "Питався я, батьку, у викладачів і сам багато книжок розумних читав. Уже й планик накидав, як і що. Тільки закінчу інститут, повернусь у село — отам, за клубом, сад садитимемо. І буде той сад великий та гарний, ще ніхто таких садів не саджав у нашім краю. І обабіч доріг насадимо яблунь. І будуть наші дороги, неначе сади..."

— Біля двору — підвода...

— Син привів підводу...

Баби загомоніли, носами — у шибки. Увійшов старший син, вибачливо усміхаючись. Він усміхався так часто, з тих пір, коли його контузило:

— Розказав їздовим, вони сіно на обочину, вези, кажуть, батька...

Стіни хати, в якій жили його батько і дід, здалися Терентію тісними, а вікна — темними. "І чого я мушу вмирати серед цих стін? Дід помер у полі, під возом, а батько — грюкнули дерев'яним молотком по колесу, схилились на верстак і померли".