По хатах - Гуцало Євген

Розглядалась у вулиці. Отут живуть її учні, і там. Ген світиться у Маринченків — мабуть, гамір стоїть, кричать усі. Дарина Дмитрівна всміхнулась. Раптом хтось одділився від тину й подався їй назустріч. Спинився поруч — вона впізнала Василя.

— Я вас проведу,— сказав.

— Мені ж далеко, в сусіднє село.

— Проведу.

— А через лід як повертатимешся сам?

— Та вже повернусь.

Добре стало Дарині Дмитрівні — знову вона всміхнулась. На залізничному переїзді стріли однокласників, серед них — Семена. Зупинилися так, ніби пускати не хочуть. Семен освітив цигаркою Василеве обличчя, плеснув долонею по плечу. Василь гнівно подався до нього, наче битись хотів. Але ті обминули їх, пішли.

Вже на льоду сказав:

— Це вони збиралися набити вас.

— За що? — якось весело, бо ще нічого не розуміла, поспитала Дарина Дмитрівна.— За що? — повторила, вже мало не захлинаючись.

— За те, що вчитись заставляєте, що строга... Що після уроків залишаєте.

— І ти захистити вирішив?

— Авжеж.

— Сам?

— А чого ж!..

У лозах, засипаних снігом, вона зупинилась і сказала:

— Спасибі, я вже сама тут дійду. А ти повертайся. Стояла й дивилася, як віддаляється його маленька постать, поступово меншаючи й пропадаючи. Нарешті пропала. Дарині Дмитрівні хотілося заплакати, але вона передумала. Знову всміхнулася.