По хатах - Гуцало Євген
Сніги, сніги сивіли, як голуби.
Дарина Дмитрівна виходила за поріг школи увечері, коли дими з бовдурів піднімались угору рівно, як дерева в лісі. Було щось насторожене й тривожне в їхньому нескінченному потягу до неба. Мерехтіли де-не-де холодними краплинами вогні по хатах — біля тих зірок тулилось людське життя. Дарині Дмитрівні було йти в сусіднє село, через лід, але по дорозі не втримувалась, щоб не завітати до кого-небудь із своїх учнів. У сінях обмітала віником сніг з валянок і коли відчиняла двері в господу — назустріч їй котилося тепло від печі, таке рідне й солодке узимку, підводились очі, які також сяяли теплом. Оця мить — як вона заходить у хату — завжди найбільше її хвилювала, сповнювала таким раптовим спалахом любові до всіх, що вона сама себе не пізнавала, знічуючись і затинаючись на перших словах.
Мабуть, найчастіше вона заходила до Маринченків. П'ятеро з їхніх дев'яти дітей уже ходили до школи, а малеча ще тільки діставала рукою до стола, або ж опиналася на ноги, або ж дивилася на світ із висоти колиски, підвішеної до сволока. Щодня хто-небудь із молодшого покоління Маринченків не приходив на уроки — то не було що взути, то батько куфайки не дав, бо йому треба було в ліс їхати, то в когось гарячка, то мати послала за чимось.
Вчительку помічали не відразу — такий стояв гамір, така біганина й метушня. Траплялося, що вона вже попрощається й піде, а хтось із дітлахів, заглибившись у овій клопіт, чи мудруючи над цяцькою,— і не почує її; і не побачить. Батько — вузькоплечий, з несподіваними рум'янцями на лиці, з обвислими, зовсім не потрібними вусами — сором'язливо зводився їй назустріч і перший говорив "добрий вечір". Мабуть, до Дарини Дмитрівни він ставився з повагою, шанував її, але з незрозумілих причин побоювався й водночас стидався її.
— Може, повечеряєте з нами? — запрошувала мати, яка знову ходила вагітна. Була вона росліша, ніж чоловік, але така ж сором'язлива й усмішлива.
Вчителька відмовлялась, хоча й була голодна. Тут її завжди запрошують, хоч самі живуть бідно. Тільки у великі свята мають борщ з м'ясом, та й з хлібом їдять не часто — все більше з підпалком, чи з пампушками, бо справжній хліб забирає багато борошна.
— Котре ж там ниньки в кутку стояло чи за дверми? — запитував батько і з гнівом — може, вдаваним, а може, справжнім — позирав на своїх школярів, що прислухались до розмови.— Мабуть, Михайло?
Михайлове обличчя спалахувало раптовою усмішкою — і він заперечливо крутив головою.
— Мабуть, Петро?
Старшенький Петро також не погоджувався.
— Катерина?
Ще старшенька дівчина знічувалась так, як батько, й одверталась.
— Хто ж тоді? Мабуть, Степан щось накоїв, бо Василь ниньки в хаті сидів, нічого не міг учворити.
Вони з матір'ю найдужче любили свого Василя, завжди спокійного, задумливого хлопця. Він ходив у третій клас, проте поводився, як доросла людина. Перш, ніж щось зробити, обдумував, умів передбачити гірше й краще. Коли про що-небудь міркував, то з таким виглядом, наче має багаторічний досвід. Він був помічником сім'ї, одним з її робітників — і у власних очах це надавало йому неабиякої ваги, поруч із своїми по-дитячому безпосередніми братами й сестрами.
— Мабуть, знову посилали його замість себе на короварню? — запитувала Дарина Дмитрівна, яка також любила малого Василя за слухняність, за цілеспрямовану, зрячу допитливість.
Втручалась мати:
— Учора ввечері ходив на річку, гасав на ковзанах, то води з ополонки додумався напитись.
Василь сидів з перев'язаною шиєю — боліло горло, вид горів нездоровим блиском. Єдине, що зараз йому хотілося,— це видужати, щоб завтра піти до школи. Навіть коли не полегшає, то однаково піде, а як батьки не пускатимуть — втече. Сьогодні він тільки й думав, що про овій клас, а зараз був радий і трохи побоювався, що до них зайшла Дарина Дмитрівна.
— Ось тобі,— витягла вчителька з портфеля довгу цукерку, загорнуту в рожевий папірець.
Спочатку він зніяковів. Та коли Дарина Дмитрівна пішла,— сповнився гордої радості. До нього всі кинулись, щоб поділився цукеркою, але Василь сховав її за пазуху, і сам також не з'їв гостинця ні того вечора, ні пізніше.
В одному третьому класі було сорок учнів. У другому третьому класі було сорок два. Вищого за четвертий клас, який відвідувало шістнадцять учнів, у школі не було. Щоправда наступного року передбачалося два п'ятих класи — до школи в наше село повинні були піти діти з кількох сусідніх сіл, в яких вистачало приміщень тільки для початкових шкіл.
В обох третіх класах поряд з десятирічними дітьми сиділи парубки й дівчата, які під час німецької окупації не могли вчитись, бо школа не діяла — її обернули на конюшню. Щоб коням було просторіше, порозвалювали стіни між окремими класами — і ще довго на підлозі лежала вівсяна солома, під якою табунами гасали миші та пацюки. На перерву хлопці вривалися в ці порожні класи, тупотіли ногами, виганяючи мишей з соломи, й пробували ловити їх. Не в одного були покусані пальці, не один іноді протягом усього уроку тільки те й робив, що гамував кроїв.
Цієї зими чомусь тільки й говорили проте, хто де замерз від холоду та хто сконав од недоїдання. Дарина Дмитрівна наслухалася цих балачок від колгоспників, не було від них передишки і в учительській. Дарина Дмитрівна брала ці розмови близько до серця і з гіркою приязню дивилася на обличчя своїх вихованців. Виснажені, знекровлені, набряклі нездоровою жовтизною, з синцями попід очима,— вони викликали в неї біль і жалість.
— Хто не виконав уроків?
Ген одна рука підвелася, ген — друга. Вона наперед знає, що скаже вухатий, добродушний, як казковий ведмедик, Федя Кисляк. Що знову в них не було світла, а в сільмаг не привезли гасу, а сусіди не позичили. Здогадується, що скаже тендітна, як стеблина, Оля Вишивана. Що в їхній хаті так холодно, що вона не могла втримати перо, то цілісінький вечір просиділа під кожухом. Дарина Дмитрівна не в силі стримати усмішку, коли дивиться на Олю Вишивану, але сьогодні не пита ні про що ні в неї, ні в Кисляка.
— А ти, Семене, підготувався? — підходить вона до дебелого парубійка, який мусить згинатися вдвоє, щоб здаватись трохи меншим.
Семен не знає, підвестись йому чи ні, але, врешті, встає і, вайлувато похилитуючись, відповіла:
— Аякже.
— Показуй овій зошит.
— А я зошит дома забув. Піти принести?
Він піде, принесе свій зошит, у якому домашнє завдання, звичайно, виявиться невиконаним. Він просто хоче погуляти, щоб обдурити вчительку і цим самим виставити себе перед класом героєм.
— Сідай. Завтра покажеш обидва завдання.
Таких, як Семен, у класі половина. Взимку вони ще так-сяк ходять до школи, щось читають, щось пишуть. А з весною — розійдуться по польових роботах у колгоспі, позабувають те, що знали, а під осінь тільки й кількоро знову наважиться прийти... Під час перерви вони збираються в кутку коридора або в півтемному класі з замурованими вікнами й починають якесь ігрище з хихотом, або ж пісень співають. Звичайно, ввечері вони йдуть на вулицю або ж сходяться у когось на вечорницях.
Семен товаришує з Василем Маринченком. На уроках сидять поруч, а коли повертаються з школи, то Василь прошкує додому, а Семен зразу ж—до клубу, де під вечір грає гармошка, чи ж зачіпається об дівчат, яких здибають по дорозі, і вже не відчепиться, буває, від них до півночі.
Якось він і Василя вблагав попарубкувати. Зайшли до Марійки Чуйчихи (чоловіка її, Хоря, посадили в тюрму за те, що, п'яний будучи, підпалив сусіда), а тут уже набито. Семен зразу ж втерся поміж дівчат, потім вискочив за котроюсь надвір, зник надовго, тільки гигіт долинав то з-під вікон, то з сіней, а Василь як примостився в куточку на лаві, то й ніхто його не помітив. Отак мовчки попарубкувавши, вислизнув геть, нікому нічого не сказавши, і йому — ніхто й слова, та й зупинивсь у вулиці, очікуючи на Семена. Ждав його, ждав — бо ж разом прийшли, разом і йти годиться!—проте сам і подався. Того вечора відчув себе дорослішим, наче обірвалася в ньому ще одна з тих небагатьох, що вціліли, золотих ниток.
Дарина Дмитрівна таки залишала їх після уроків. Казала, що повинні щось вчити, повинні щось знати, бо як же вони в світі житимуть? Дивилась у вікно — білі сніги все більше синіли в надвечір'я, а віддалік хати були чорні, як горе. Той синій мороз вливався в її душу. Вчителька зіщулювалась і оберталась до класу. Дивилась на них з докірливим благанням. Іноді таки не могла стриматись, щоб не сказати:
— Не виховуйте з себе бур'янів, яким байдужісінько тоді, коли ростуть, і тоді, коли їх косять.
Здається, вони розуміли, бо починали на неї дивитись уважніше й пильніше.
Іноді вона тримала своїх парубків і дівчат не одну й не дві години. Втовкмачувала їм стільки, скільки було треба, і коли в їхніх очах спалахували іскорки, то в ній од радості займалося вогнище. Хтось просився за двері — й не повертався. То вона вже нікого не випускала, поки вони не починали куняти над зошитами. Коли ж, нарешті, виривались на волю, то лаяли її від усього свого серця, бо на досвітки запізнились, і в клубі не горіло.
Не було Олі Вишиваної в школі кілька день. Вчителька зайшла провідати. На її стук у двері ніхто не обізвався. Вона опинилась у темній хаті й завмерла, прислухаючись.
— Добрий вечір.
Голос її злякано стрибнув по кутках. На печі щось заворушилось.
— Хтось є чи нема?
— Є, а чого ж нема,— обізвалися з печі тим приємним, переливчастим голосом, який неодмінно має належати лагідній молодиці.
Поки жінка злазила, поки шукала сірники й засвічувала лампу, Дарина Дмитрівна стояла біля порога.
— А де ж ваша Оля?
— А ген сидить!
З печі світилися дві зірки в погляді.
— Ми оце капцаніємо на печі й капцаніємо,— почала розповідати неня.— І думаємо: чи хто навідається до нас чи ні. Аж оце ви. Так холодно надворі, що я кажу своїй сидіти дома. Воно й на печі не тепло, бо зранку ж тільки палилося, та все ж затишніше. Дров маємо на якийсь тиждень, а потім що робитимем?
— А в правлінні що ж вам?
— Обіцяють! А від тих обіцянок — дух теплий.
"Завтра піду до голови,— подумала вчителька,— розповім про все, домагатимусь палива".
Поверталась додому, а перед нею все ще горіли дві зірки в дитячому погляді, все жебонів у пам'яті голос матері.
