Здоровий скептицизм - Радутний Радій
Тут закодовано зовнішній вигляд людини, деякі фізичні константи, спосіб відправки. А другий...
Чорт, ну чому ж він так переграє з тими паузами? Аж дратувати починає.
— ...а другий – це відповідь. Вона з'явилася у 2001 році в Англії, біля радіотелескопу Чілболтон. Як бачите, стиль малюнків однаковий, отже, це означає...
— ...фальсифікацію, — втомлено буркнув я. – Створену, скоріш за все, знудьгованими працівниками обсерваторії.
— Які докази? – аж образився чоловік.
— Ніяких, — стенув плечем я. – Але один мій знайомий капітан на прізвище Очевидність підказує, що такий варіант відкидати не можна. Згодні?
Співрозмовник неохоче кивнув.
— Отже, — резюмував я. – Кожен з наведених випадків може бути поясненим природними причинами або ж антропогенним впливом – навмисним, ненавмисним або навіть вчиненим з відверто фальсифікаційною метою. І якщо ви прислухаєтесь, то легко почуєте звуки "вжик-вжик". Чуєте?
Чоловічок і справді прислухався.
— Наче чую... – відповів раптом він, чим немало мене здивував. Звуків не було. Звичайний барний гомін був, долинав також вуличний шум, за сусіднім столиком троє хлопців заголосно планували майбутній розподіл коштів після якоїсь оборудки, а от ніякого "вжик-вжик" не було.
— Це товариш Оккам точить свою знамениту бритву й схвально позирає на нас з небес.
— А, — перестав, нарешті, прислухатися чоловік. – Жартуєте. Ну-ну.
Ентузіазму в його голосі трохи поменшало.
— Добре, — сказав я, лише щоб його втішити. – А як там з четвертою категорією? Що там? Судячи з логіки – там мають бути якісь зовсім незаперечні докази? Цебто, з вашою точки зору незаперечні?
Чолов'яга повеселішав.
— Так і є, — впевнено сказав він. – І знаєте що? Проти четвертої категорії досі не заперечив найзавзятіший скептик!
Я посміхнувся, і співрозмовник цю посмішку не пропустив.
— Не вірите, — докірливо зазначив він. – Але нічого. Зараз повірите.
Знову поліз у сумку й дістав жерстяний футляр – розміром якраз на велику сигару. Золотий обідочок на ньому теж підтверджував сигарне походження. Дуже хотілось сказати "Дякую, я не палю", але стримався.
З футлярчика шляхом скручування голівки народилося щось замотане у фланельку, з фланельки – тонка скляна трубочка. З трубочки щось народитися могло лише шляхом кесаревого розтину або лоботомії – бо обидва її кінці були міцно запаяні. Всередині короткою плавною дугою розляглась якась волосинка.
— Не маю сумнівів, що про "волосся ангелів" чули найзавзятіші скептики, — спробував підколоти мене чоловік.
— Про волосся чули, — охоче погодився я. – Але в руках особисто я не тримав. І вживу не бачив. І навіть фото не бачив. А от про сіточки не чув, поясніть, будь ласка.
— О, — задоволено підняв над столиком трубку мій співрозмовник. – "Волосся" – це вам не свідчення. І навіть не фото. Це....
Він примружився й наче магнітофон увімкнув – мабуть, промову цю штовхав не раз, і не два, й кожне слово було виважене та відшліфоване.
"Нехай уже..." – проскочила думка. – "Час є, пиво..."
Ні, пива вже не було – якраз скінчилося, і я знову махнув гарненькій офіціантці. Та звично кивнула.
Сподіваюсь, цього разу вона не пропонуватиме "щось до пива". Або вчасно спиниться, якщо раптом все-таки почне. Бо хотілося б зберегти про цю місцину хорошу згадку.
— ...що таке "волосся" – достеменно не знає ніхто! – тим часом провадив своє співрозмовник. – Відомо лише, що це студениста маса, або біло-сріблясті нитки, що падають на землю опісля прольоту НЛО. Через деякий час нитки безслідно зникають, або ж лишають по собі драглистий слиз з неприємним запахом. Спектральний аналіз показав наявність у сліді бора, кремнію, кальцію, магнію, а також сліди платини, вісмута, технецію, паладію, прометію та ряду інших рідкісних металів...
— Дякую, — сказав я. Подякувати хотів дівчині, але вийшло що обом зразу, бо й чолов'яга якраз закінчив пояснення. Офіціантка розкрила-було ротика, щоб запропонувати "до пива", але я відвернувся. Вийшло трохи неввічливо, але нехай їй. Сказано ж було першого разу: ні — значить, ні!
Над келихом здіймалася густа шапка піни, але швидко танула – достоту як те саме "волосся".
— Отже, що ми бачимо, — резюмував я. – Усі відомості про "волосся" – свідчення. Ані фото, ані матеріальних зразків нема.
— Хе! – гордовито відповів дядько. — А що ви скажете на оце?
Й покрутив у руках трубку з волосиною.
— А що тут казати? – я вже звично стенув плечима. – Я бачу трубку з волосиною. Вона не зникає, не світиться, не ворушиться, не голосить "випустіть мене звідси, негідники!". Наскільки я розумію, не випромінює у радіо, тепловому, світловому, ультрафіолетовому, рентгенівському діапазонах – інакше ви б її поруч з... гм, сідницями не тягали, чи не так?
— На рентген не перевіряли, — трохи розгубився чоловік й про всяк випадок поклав на край столу – подалі від себе.
— Та не переймайтесь, — я посміхнувся. – Якщо не світить у радіо та оптичному діапазонах, то навряд чи світить і у рентгені. Отже, при пасивному аналізі не виявлено жодних аномальних властивостей цієї нитки. Так?
Мабуть, останнє "так" прозвучало занадто різко, бо чоловік аж зіщулився.
— Ннну... так. Але ж...
— Розумію, що у разі, якщо це правда, будь-яка спроба активного аналізу призведе до зникнення цінного зразку. Так?
— Ннну... так. Але ж...
— На що ваша й без того небагата на зразки організація піти не може.
— Ннну... так. Але ж...
— Чи було взяття цього зразку задокументоване?
— Було! – аж підскочив чоловічок. – Взяття зразку відбувалося на очах у кількох свідків, і всі вони...
Він зітхнув. Я мовчав.
— Так, — сказав він по тривалій паузі. – Справді. Свідчення. Виключно свідчення. Але...
Він затнувся, і я зрозумів, що зараз у хід буде пущено останній аргумент. Резерв головного командування, так би мовити. Надважка артилерія або навіть атомна бомба. Хіба що маленька, бо велика у його сумку не влізе.
І хто б міг сумніватися, що живе вона у такому ж жерстяному футлярчику? Цікаво, де це вони коробку сигар роздерибанили?
А взагалі — варвари. Дикуни. Ну хто ж зберігає зразки у негерметичній, та ще й металевій тарі, коли є такий чудовий, прозорий, хімічно майже інертний матеріал, як скло?
Але цей зразок чомусь у скло не запакували.
За хвилину я зрозумів, чому.
— У 1988 році на Кубані, побіля міста Кропоткін, — тріумфально розпочав співрозмовник. – Знайшли шматочок металу. За свідченнями чоловіка, що знайшов його...
— Свідчення, — стенув я плечима. – Знову самі лише свідчення.
— Ха! – ще урочистіше посміхнувся чоловік. – Справді. Досі були лише свідчення. А зараз будуть і беззаперечні докази.
Він знову пірнув рукою у сумку й видобув батарейку з двома припаяними на полюсах дротиками. Покрутив її у мене перед носом, як фокусник, що демонструє порожній циліндр.
Наскільки я знаю, на цей момент кролик уже сидить у столі, на який циліндр буде поставлено. Мабуть, так само і тут. Батарейка звичайна, а кролик вже лежить на столі.
Так і виявилось.
Чоловік тицьнув одним дротиком у лівий край залізячки, другим – у протилежний, і шматочок металу смикнувся.
От це було справді цікаво.
— Дозвольте? – я простягнув руку, й співрозмовник, на мить завагавшись, віддав мені батарейку.
Для початку я повторив вже бачене – тицьнув дротинками у протилежні боки, й метал смикнувся. Що саме рухалося – годі було помітити; чи то незначним було переміщення, чи то надзвичайно щвидким, але факт є факт – залізячка смикалася.
Другу спробу я зробив вкрай обережно – не тицяв дротиком (а раптом це я штовхаю?), а доторкнувся ледь-ледь, підводячи кінець повільно-повільно, міліметр на секунду, або й ще повільніше.
Смикнулося.
— Гм, — сказав я, а чоловічок самовдоволено посміхнувся.
На третю спробу я затис метал поміж нашою тарою – моїм келихом та його кухлем. Доторкнувся.
"Дзень" – неголосно сказав келих і тріснув. Пива в ньому лишалося небагато, якраз на геть невеличку калюжку у межах столику.
Хоч як неголосно дзенькнуло скло, офіціантка, однак, негайно опинилася поруч.
— Перепрошую, — сказав я. – Замініть будь ласка, й включіть у рахунок.
Навіть цього разу вона посміхнулася – втім, хтозна, може зазвичай клієнти намагаються не платити за розколотий посуд. Треба врахувати на майбутнє.
— Дуже цікаво, — пробурмотів я, знову переклавши зразок на вільне місце – подалі від скла. Солідний експериментатор за такий маневр міг і по голові дати – бо вільне місце було залите пивом, а хтозна, як впливає електроліт на зразок?
Але я не був солідним експериментатором.
— А збільшувати напругу пробували? – недбало запитав у все ще тріумфально налаштованого співрозмовника.
— Пробували, звичайно, — аж образився той. – Піднімали до двохсот двадцяти, а діла боїмося – раптом згорить. Але те нічого не дало – амплітуда не міняється.
Я мав підозру, що не побоялися, а не знайшли трансформатора, але то було несуттєво.
— Навряд чи згорить, — неуважно пробурмотів я. – Дуже навряд чи... а перевіряли залежність руху металу від дистанції поміж електродами?
— Гм, — співрозмовник замислився. – Знаєте... мабуть, що ні. Справді, ні. А ви молодець!
Він знову радісно ухопив свій кухоль.
— Одразу видно науковий підхід! Ви ж науковець, так? Експериментатор? Це одразу помітно, одразу бачите всі недоліки методології. Знаєте що? А ви приходьте до нас! Може, справді, є сенс спробувати якусь нову методу, напрацювати статистику... ви ж науковець, так?
— Щось на кшталт цього, — трохи ухильно відповів я, зменшив дистанцію між дротинами, й тицьнув.
Зразок сказав "клац" і перетворив на довгеньку паличку.
— Ух ти... – заворожено прошепотів співрозмовник. –Та ви справді талант! Оце відкриття...
Я тим часом скрутив дроти у тугенький жмут, а щоб не закоротити їх поміж собою – вставив поміж кінці папірця. Кажуть, деякі терористи так детонатори роблять, і при достатній довжині контактів, якщо папір-ізолятор висмикнути, то де-небудь обов'язково замкне...
У нашому випадку, однак, довжина контактів була міліметрів зо три, а папірця я не висмикував, а витягав, причому дуже-дуже обережно.
Не замкнуло. Натомість утворилася така собі крихітна виделочка з відстанню поміж контактами десь півміліметри. А тугий жмутик не давав кінцям ані сходитися, ні розповзатися.
Співрозмовник нахилився ближче й втупився у конструкцію.
— Чудово, — видихнув він.
