Земляне серце - Пономаренко Любов

Він ніс, закотивши холоші, тримаючи її під сідничку, і відчував, як вона влипла в спину давильцями. Що б воно таке могло бути? А коли здогадався, гепнув її на землю і кинувся навтьоки. Скільки біг, тільки чув за собою "Арику" та "Арику".

— Алло, Макбет, ти мене чуєш? Ходить по набережній і бурчить щось сам до себе. Який жах! А мені вже пора додому.

Аркадій Іванович катувався своїм розгульством. Серце без тайни — пуста грамота, а він виставився простаком, та ще й ота чортова білявка! Звів поли плаща, підкотив комір, попустив краватку. Нікчемна чортова білявка! Хіба він не впився легкими перемогами і його не бісили завчені витребеньки ресторанних кізочок? Коли здобув їх цілу колекцію, захотілося взяти гілляку і спровадити геть.

А втім, він так звик до бабського промислу, так наблошився стрибати по чужих ліжках, що жодна ладанка не могла перепинити його.

Згадуючи, як брів колись у тванюці, несучи на плечах загублену в степу дівчинку, як він груз і як солодка млость уперше підбила коліна, Аркадій Іванович думав: щоб і тепер жадати кого-небудь отак, як маленьку Марійку на місячному сінокосі.

— Арику-у-у! Я бою-у-усь!

— Чого зіпениш?

— А чого втікав, мені мало дух не вирвало.

— Подумаєш, панійка, носися з тобою тут.

— Маєш носитися, я ж дама.

— Ти-и-и?

— Авжеж. Допоможи мені коси в хвіст зібрати, а то в бігачці розсунулися.

Арик підняв просце її кіс, а тоді пустив, чвиркнув крізь зуби: ну тебе! І подався, засунувши руки в кишені, метляючи важкими мокрими холошами. "Дама! Хи-хи, дамочка!"

Більше він ніколи не губив гусей і не шукав їх поночі.

Аркадій Іванович сів на лавочці і прислухався. Задуднив водяний вітер. Хвилі стали підніматися вище, і він став розрізняти їхні обличчя: ця з чубчиком і веселими очима, як чортик. А та потвора скорчилася і вродила собі хвиленя, яке тут же зіп’ялося на ноги і подалося. А он скаче вар’єте: всі рівні, всі витончені, всі метляють пухнастими хвостами і задирають спідниці. Ідуть дві сумирні черниці, знеможені від постування і нападів материнства, летить на дешевому конику циганка, суне стара ковбасниця. І над усім цим гаремом дуднить вітер, вибирає собі котрусь, а котру вибере?

Він, мабуть, трохи задрімав чи так задивився у воду, бо, коли поруч тріснула гілка і залопотіли крила, стрепенувся. Хтось над головою перевів дихання, вмощувався на дереві так, що уламки старої кори і листя сипались на нього. Він глянув угору і зіткнувся з двома ватерками, що непорушно дивились на нього.

Ящірка довго бігла, потім повзла. Нарешті відчула, як набрякли лапи, опав живіт, пересохло в горлі. Вона озирнулась — лежала на самісінькій стежці. Треба було хоч трохи посунутись, і вона рушила. Ломило хвіст і спину, нудило. Висунула язичок і спила дві-три краплі зі споришу.

Вона давно знала від подруг, що зачаття дозріває нескоро. Що перш бувають теплі, сирі травневі ночі, стрічі, подружні ігрища. Багато чого знала, бо ж весною пробудилася раніше за всіх. Хазяйські тварі нагулювали тіла і наводили красу. Ящірка спочатку пішла, а потім побігла і вже забула дорогу назад до нори.

— Гля-гля, яка тендітна метисочка! — вигукували незнайомі сестри.

— А спина, які контрасти, які середньовічні плямки!

Вона не чула під собою землі. Дивилася в калюжу і милувалася собою, дивилася в озеро і милувалася собою. Вона майже не їла й не спала. Часом хотілося стрибнути вгору, розпластатися і кружляти над галявиною.

Нарешті вона помітила, що за нею ходить прикостюмлений і дуже серйозний мужчина. Щоправда, черевики в нього були з латками і штани не діставали до кісточок, але як він тримав голову!

Ящірка стала, кокетливо вигнула шийку і склала на грудях лапки: а що, подобаюсь? Самець наближався. А які в мене сережки, га? Самець уже дихав коло неї. А хіба я не… Бац! Її вдарило в спину, і, перш ніж отямилась, він обкрутив її хвостом, товстим мозолястим хвостом.

Вони лежали на махровій траві, і ящірка боялась поворухнутись, їй здавалося, що вона от-от помре, збезчещена, нікому не потрібна. Ящірка плакала.

— І завжди отак ревуть. Що шукало, те й знайшло. Чого киснеш?

— М-мені холодно.

Він підсунувся, поклав на неї слизьку, як пуголовок, лапу.

— Чого знову ревеш?

— Не знаю.

— Цить! Я ось поговорю з матінкою, якщо вона не проти, візьму тебе в нору до суниць.

Ящірка залишилась, а самець пішов. Вона довго лежала так, а потім збадьорилась: подумаєш, злидняк! Хоч би чохли в сорочці поправ. Знайшла щось перекусити, скупалась, а коли заграв старець-цвіркун, потанцювала. І вперше за всю весну заснула мертвим сном.

Уранці ще скупалась, покрутилась перед громадою, і та не забачила в ній ніякої фальші.

Але ящірці робилося пусто. І не такий уже в нього бридкий хвіст, і не вельми брудна сорочка. Бувають гірші. І, напевне, він добрий мужчина, коли хотів її погріти. А який ерудит — треба ж так тримати голову!

Шукала його довго, але не знайшла. Скоро сам випірнув із торішнього листя, так само мовчки взяв її. Потім щовечора шалена плоть гнала їх лісом, вона кликала його. Самець раптово з’являвся і після ставав таким непотрібним. Вона проводжала його очима, майже ненавидячи: і вродиться ж такий товстозадий!

Ящірка долізла до чогось вогкого і темного. Вгорі була щілина. Стала навшпиньки, щоб убгатися туди, але поточилася й упала.

— Гм, маркізочко, доплигалась!

— Ой, хто це?

— Не впізнала?

— Ви… дядьку вуж?

— Атож. Підсадить тебе?

— Коли ваша ласка.

— З ласки тепер і жаба не квакне. Знімай амулет!

— То ж мамин знак. Ну, я зараз.

Вона опинилась у теплому передлазнику. Простяглася на ганчірці, але тут їй різонуло в спину, потім скорчило, і вона запищала не своїм голосом.

Їх народилося трійко, і всі тонюні, як ниточки. Ящірка подумала, що донечка, плямистенька красуня, напевне, матиме місце в світі, а синам би набиратись моці, вони себе не дадуть скривдити. Тепер їй є чого жити.

Страшенно хотілося пити. Вона згадала про краплі на спориші. Послухала, як дихають діти, посиділа над ними і пішла до щілини. Вона тремтіла від слабості, бухало в грудях, пила, захлинаючись. Потім довго металася біля щілини, не в змозі дотягнутись.

Раптом почула важкі кроки (гух-гух), застрибала, зав’юнилась. Бачила, як щось нагнулося біля її дітей, як вовтузилися скоцюблені пальці, аби їх узяти. Ящірка оніміла зі страху і тільки божевільно стрибала, обдираючи до крові лапи.

Стара жінка, розчахнута груша, визбирала повзунців і пішла в комору. Одіткнула бутель і впустила в горілку ящеренят. Ті перелякано смикнулись, ткнулися головами в гриби, що вже плавали там, ніби шукаючи рятунку, і завмерли. "От і все, як по-писаному. Матимеш, Арику, добрий лік, а серце кріпке, мов камінь". Скоро бутель зробився червоним, наче грало молоде вино.

А коли ящірка наздогнала її і розпачливо крикнула: "Оддай дітей!" — стара показала посудину і тихо мовила: "Бери!" Ящірка кинулася до жінки, а та рубнула нижче тулубця.

— Ой, Макбет, упади! Наш зачинився в себе і довго не виходив. Я не могла пережити такого затишшя і підкотилась до дверей… Але! Ти ж знаєш наші двері. Мало не луснула з досади, коли відчула, що моє ліве вухо і ліве око… відриваються від мене. Ту ж мить вони пролізли на той бік. О Господи, тільки ніхто б не прибейкався, страждала я. А тим часом він різався з кимось по телефону.

— Слово честі, я зробив усе, що міг! — молився до когось.

— Ви зловживаєте довір’ям, ви слабак, ви боягуз!

— Але ж головне я зробив!

Так було довго. Той, із третього поверху, очевидно, добре напосівся, і наш мовчав. Тим більше, що на всіх його брехливих бомагах уже дірки з латками бесідують. Смалив цигарку за цигаркою, затовкував недопалки пальцями і не відчував, що пече.

Раптом він збілів, упустив трубку, що все гарикала, одкинувся на стілець. Ой! — злякалась я.

Аркадій Іванович став мацати рукою в шухляді, нарешті витяг пляшечку, став із неї пити. В коридорі заскрипів паркет. Я кинулась на своє місце, але послизнулася і простяглась. Отямилась, коли наді мною стояв начальник зі склянкою води. "Люсі, — ніжно сказав, — і чому ти стала така незугарна? Не довіряйся, крихітко, бевзям, які поять тебе помиями в нічних барах і возять на позичених драндулетах".

Я схопилася за ліве око, поторкала вухо — вони були на місці, але страшенно свербіли і набрякали. "Аркадію Івановичу, — попросила я, — можна піти в клініку?" Він засіявся, аж бризнув здоров’ям і спокоєм.

Начальника другого поверху ні в якому товаристві не обходили чарою. І хоч партія з Рогатою Вівцею не додала честі, але перші три роки він мріяв про ту мить, коли подружні ночви розчахнуться на дві половини. Ось хай підросте син. Ось призначать заступником. Ось одержить квартиру, щоб розмінятися.

Але поволі він застрявав у килимах і сервізах, тонув у барханах білизни, що вивершувала його балкон. На одному місці, кажуть, і камінь обростає.

"А було ж, було, ти пам’ятаєш?" — ліниво говорив до Рогатої Вівці, коли юна істеричка по телевізору обвивала шию битого вовка.

Чекай, а що ж було? Дівчинка з голубими кісниками, яку ти ніс уночі через болото, гуртожиток із вічним запахом смаженої картоплі, студзагін. Коли ти ходив у стертих до решета штанях, тратив гроші на репродукції Рафаеля. А ще ота ніч, коли ти з малим і дружиною поїхав до матері і машина застряла в грязюці. Ти стояв із водієм по пояс у сніговій каші, черевики примерзли до ніг, а ти скреготів зубами і тягнув.

Одного разу, коли став на службу і був начальником тільки над своєю креслярською дошкою, повертався пізно додому і почув крик кошеняти. Ти гукав, майже благав: "Киць-киць, киць!", а воно плакало хтозна-де. Ти обнишпорив під’їзди, паркани, кущі — не знаходив. Тоді став під деревом і мало сам не заплакав. І тут кошеня стрибнуло до тебе з гілки. Пам’ятаєш, як ти радів, як гладив його? І як воно замуркотіло, пригрівшись біля тебе? Ти проніс його трохи на руках, а тоді побачив, що воно обшерстило тобі пальто. Ти завагався: вчителька тут же обізве селюком, а ще, чого доброго, воно зачне повзати по столу чи напакостить на підлогу. Або нанесе вошей. І ти пустив його додолу, а коли побігло, нявкаючи, за тобою, ти натупав.

"Ой, Макбет, упади?" Так Люсі почала виливати свої печалі. Не відкрила вона тільки одного. Коли вранці, обмахуючись капелюшком, ступила на ганок батьківського дому в передмісті, коли шмигнула, як справжнісінька мишка, в свою нірку і коли, мов осіннє листя, облетіло з неї все, що тисло, різало, мучило тіло, в коридорі гримнули громом відра, а в кімнаті мигнула блискавка атласної піжами.

— Сука, остання сука! — горлав батько. — Я вижарю на тобі оцю різку, я навчу тебе, як тягатись по кущах!

— О татусю, я знаю це не гірше од вас, будьте певні!

Людка шухнула в кухню, защіпнулася там і час від часу нагадувала про себе — визирала і корчила фізіономію.

Скоро їй удалося вискочити через вікно, і навіть на роботу вона приїхала тільки за чотири хвилини після Аркадія Івановича.

"Кгм", — сказав начальник, і потяглася пауза для настраху.