Урок - Олійник Борис

У мене — урок.

Хлоп'ята! Лишилось нам кілька хвилин.
З усіх вам уроків я вибрав один.
Хай править нам цвинтар однині за клас:
Історія, діти, сьогодні у нас.
Сьогодні не гоже підносити рук..."
"О тату, я чую: змикається круг".
"Оцінка єдина — для мене й для вас.
Її об'єктивно нам виставить час.

Тож перше: під оком холодним війни
уже ви не діти. Затямте, сини!
Уже ви не просто родинний оплот,
а воїни, хлопці. За вами — народ.
Судьба ваша вписана в святці хоругв".
"О тату, я чую: змикається круг".
_________________
* Геть! (нім.)
** Давноминулий час (нім.).
*** Кожному своє (нім.).

"Вам холодно, хлопці? Так завше було,
коли одинокість студила чоло
і око свинцеве прискалював крук..."
"О тату я чую змикається круг".

"На кожному слові даю собі звіт:
усім було страшно лишати цей світ.
Ба навіть героєм найвищих орбіт —
і їм було жаль полишать білий світ.
О як їм хотілось гукнуть: "Промини!"
Так чом же, питаєш, герої вони?

На кожному слові даю собі звіт;
герої в собі відчували весь світ.
І те відчуття їм ставало за щит:
хоч він упаде так стоятиме ж
світ!

Тож в Косовій полі султан Баязід
не просто на серба ішов, а на світ.
І кожен із сербів давав собі звіт:
хоч він упаде, та стоятиме ж світ,
Не треба, слов'яни, підносити рук..."
"О батьку, я чую — завершився
круг".
"Он Кеніг піднявся на колонах чобіт,
в приціл назираючи вічність і мить.
І дума, що от він натисне курок
і крапкою кулі закінчить урок.
Нещасний! Чи він оддає собі звіт,
що ми впадемо, та стоятиме ж світ?!"

А Кеніг регоче: "Облиште слова!
Слова перед кулями, діду,— трава.
Я просто зведу автомат на живіт —
і в яму, старий, і тебе, і твій світ.
І це вам потвердять шість тисяч сімсот,
а він тут розводить про честь і народ!"

Учитель замислено глянув в зеніт
і тихо сказав, а почув увесь світ:
"Як рід і Вітчизна — всього лиш слова,
то що вам говорять... Бєлград і Москва?
Майоре! А пам'ять в якому ряду?"
І Кеніг темніє ураз на виду:

"Старий, ти занадто далеко зайшов.
Зненавистю тхне від твоїх підошов.
Ти добре намацав, де в мене болить,
але не тобі нашу долю судить.
Історію звершую я і курок.
Ти, діду, почав. Я ж закінчу урок!"
І око холодне прискалив, мов крук...

"О батьку! Ти бачиш: я входжу в цей круг".

Директор зітхнув: "Наша вічність сплива.
Хай першими стануть останні слова:
братове! Нам вибив фатальний дзвінок.
Я вчив вас уперше творити свій крок.

Та знайте:
останній ваш крок на путі
не менше важливий, ніж перший в житті,
бо він увінчає спіраль, як виток,
з якого нащадки творитимуть крок
до істини з істин, якій не зітліть:
"Людина впаде, так стоятиме ж світ".

Слов'яни! Синочки... Мужайтесь... Пора.
Ми — смертні. Та знайте: народ не вмира!"
Солдати зловісно стоять, як мерці,
у Кеніга кров вигаса на лиці.
Вершина Триглав небозвід підпира
великої правди: "Народ не вмира".
Гримить над літами,
як доля, дзвінок:
то сину, скінчившись,
почався урок.

Якось, сину, брів я полем,
весь заглиблений у себе.
Поле тихло, ніби лебідь,
що на осінь відлюбив.
Та й не згледівсь, як уплив я
в голубу тональність неба.
В пролісковій темі неба
всесвіт дихав голубим.
Думав я, що в кожнім серці
є сьогодні, вчора й завтра.
Є минуле і сучасне,
перевтом гіркий вантаж.
Думав: от би відшукати
місто на учнівській карті,
щоб те місто мало тихий
акварельний антураж.

Думав: є велике право
одпочить під лавром світу
всім, хто в тій війні жорстокій
ніс страждання на плечах.
Думав: нам за всіх дісталось,
то нехай хоч наші діти
не зазнають навіть тіні,
навіть пам'яті меча.

Тільки ж все у цьому світі
тонко з'єднане у сутнім:
за непам'яттю онукам
скепсис зазира до віч.
І тоді для них могили —
просто плити прямокутні,
просто символи байдужі
проминулих віковіч.

Ти прости мені сьогодні
за урок жорстокий, сину,
я поклав на твої плечі
пам'яті страшний вантаж.
Я боргів не правлю, сину.
Ти нічого нам не винен.
Боржники і кредитори —
то непевне діло, зваж.

Але ж пам'ять... Має пам'ять
зоставатись, як осердя.
Ми від неї, наче віти,
що вчувають корінь свій.
Пам'ять віри. Пам'ять роду.
Пам'ять прапора і серця.
Лиш по пам'яті в людині
пізнає Людину світ.

Одягай модерні джинси...
Суть не в джинсах і чуприні.
Мила зрадить, друг полишить —
серце з туги заболить.
Та коли людину нагло
пам'ять світова покине,
можна з гиком й у візитці
рачки гнати в неоліт
чи ввігнати в серце чергу,
вперши автомат в живіт".

V
Став нівроку. Чуб — на плечі.
Джинси, списані з кіно.
Тільки щось нове з'явилось
у криницях сірих віч.
Щось поглибшало. Зболіло. Сіллю випало на дно.
Десь далеко за безжур'ям диха сивиною ніч.

"Слухай, батьку,— він доросло доторкнувсь мого плеча.
Якось зовсім по-новому подививсь мені в лице.-
Чуєш, тату, до сьогодні я цього не помічав:
Як же ми з тобою... схожі!
Дерево і... деревце.-
Пальцями торкнувсь волосся:
— Бач, а в тебе... сивина.
Як я довго йшов до тебе, заблукавши десь... колись.
Крізь бездумність та байдужість,
через перший гріх вина.
Аж на день твоїх народин в... Крагуєваці зійшлись.

Не тремти: я не зломлюся. Бачиш, я пішов у ріст.
Не стели мені солому на мульКий і гострий брук.
Дай мені самому з болем упізнати болю зміст.
Ти не бійсь мене впустити у всесвітній вічний круг.

Хай ударить в крила вітер. Хай мороз мене січе.
Хай відчую, як у жилах кров твоя в мені тече.
Не спіши мене од бурі затулять своїм плечем:
маю ж я колись
майбутнє
взяти на своє плече!

Я тебе сьогодні вперше так побачив... аж болить.
Я себе сьогодні вперше по-новому пізнаю.
Щось мені під серцем, батьку, так пронизливо дзвенить!
Чи не я то триста першим... в Крагуєваці стою?"

"Не треба, сину. Я не хотів цього. Мені страшно".

"Не бійся: то пам'ять стає при свічі.
Ти чуєш, як скиглять зловісне сичі?
Цей шерхіт... цей шелест надламаних крил...
То книги печально ростуть із могил.

Поранений Гете схилився, як віть:
"'Wer reitet so spat dursch Nacht und Wind?"*
І Шіллер, вжахнувшись, кричить віддаля:
"То Кеніг підняв на багнет немовля!
О, де ж ми з тобою, Вольфгангу, були,
як націю нашу... на розстріл вели?!
Він, може, й простить нас, невичерпний світ,
та пам'ять, Вольфганг... чи вона ж вам простить?"

Ворушиться грунт... розверзається грунт!
То триста з дев'ятого круга встають.

(Поховали без оркестрів.
Пульс востаннє дзьобом — тук...
Ах, маестро. О маестро!
Та маестр-ро, дайте ж звук!!!

Вдарте, оркестри,
щоб крига на полюсі трісла,
громом страшним сколихніть в праоснові цей світ,
щоби ожив і сльозою людською умився
меморіальне холодний лабрадорит!

Вбиті в Обухівці **,
спалені люто в Капріві ***,
мертві з Хатині й Сонгмі,
із кривавих усюд,
Встаньте із праху
в святому і праведнім гніві
на всепланетний суд!
_______________
* Перший .рядок з балади Гете "Лісовий цар".
** Обухівка — село на Полтавщині, що в роки війни зазнало трагічної долі Лідіце.
*** Капріві — село в Намібії, разом з мешканцями спалене південноафриканськими расистами.

Полеглі зітхнули: "Ми звершили суд.
Ви краще живим не давайте заснуть").

А триста грядуть на рокований пруг.
І я з ними входжу у вічності круг.
Учитель підняв, наче долю, дзвінок:
"Народи! Нас пам'ять зове на урок!"

Директор із учнями входить в граніт,
І я серед них о шістнадцяти літ.
І все, як тоді... Навіть глина руда".

"О сину, отямся — то ж лист опада".

"І Кеніг курок ошаліло натис,
та вмер автомат, бо закінчився диск
у ніч, коли, зсунувши смерть на живіт,
стріляв у дітей, поціляючи світ.
А пам'ять гримить мені в скроні,
як ртуть;
"Ти владен простити, але — не забуть
записаний юною кров'ю урок:
з останнього кроку їх — перший твій
крок.

То правда свята,— ти даєш собі звіт,-
що діти впадуть, а стоятиме світ,
та маєш відчути плечем терезів,
що світ цей поважчав у триста разів.
Хай Кеніг своє відстріляв того дня,
а що, коли хтось йому диск поміня?"

"Все у цьому світі, сину,
тонко з'єднане у сутнім.
Все в гармонії нещадній
вічний колобіг вершить.
Коли Кеніг у Сантьяго
диск новий вганяє люто,
то в Обухівці й Хатині
мертвим і живим болить".

"Все на цій планеті, батьку,
жорстко з'єднане у суті!
Куля виліта осою
з пальця правої руки.
І коли "фантом" на джунглі
у піке заходить круто,
то у нас, як в сорок першім,
у хатах летять шибки.

Гримить мені пам'ять у серце, як ртуть:
"Ти владен простити, але — не забуть".
Беру, як меча, твою пам'ять до рук,
щоб зло не прокралось у вічності круг.

Спасибі, мій тату, тобі за урок..."
"Спасибі, мій сину, тобі за урок.
Я чую крізь плин, як останній мій крок
ввіходить у перший твій крок".