Казка про Сонце та його сина - Дніпрова Чайка

Завернув він у город та у самий темний провулочок, а там іде хлопчик у школу. Іде собі, весело помахує лінійкою, книжечки у нього гарно зв’язані за спиною, іде собі, співає та ступені одлічує, мов солдат на муштрі. Ішов-ішов, зустрів другого хлопчика, обідраного, розхристаного. А оце турок. "Стій, не ворушись! Я тебе беру в полон!". Той навтьоки, а наш славний вояка за ним; а був він здорове та сите дитятко, то він скоро подужав плохенького, завше голодного і слабого хлопчика.

Але промінь був тут: "Як його помогти, як кривду змінити на правду?" – та як узяв присвічувати і паничеві у серце, і плачучому голодранцеві в личко. Зглянулись хлопці, і зробилося диво: кривда у правду змінилася, а горе на приязнь: паничеві дуже соромно стало за себе і шкода бідного хлопчика; він кинувся до нього, почав цілувати, просити прощення. "Хочеш, я тобі віддам усі мої книжки, картинки – хочеш?" – "Та я неписьменний!" – "Ну хоч, я тобі оддам мої гроші, що мені мама дала, щоб купити сніданок! Хоч оце найлучче: поміняємось одежею, бо в тебе така драна, а в мене нова, хороша, та ще й дома друга є".

Хлопці попередягалися, побраталися зовсім, і один дав драпака скільки мога, як тільки побачив якогось пана, а панич вернувся додому, де його зразу не впізнали, потім вилаяли добре, навіть чуба нам’яли, але він нічого не сказав, де ділася його гарна одежа. Промінь дуже радів за свого маленького панича і з радощів поклав собі, що найкраще йому зоставатись у городі поміж людей, де ще більше горя, біаноти та таких темних кутків, ніж де на світі.

Летить собі далі, аж бачить: високий та довгий похмурий домише, а вікна у нього такі малесенькі, темні та ще й позагороджувані залізними гратками. "Що це таке? – думає промінь (а то була тюрма). – Ото, мабуть, там темно та холодно! Дай-но зазирну туди!" Злетів у віконце і розсипавсь зайчиками по бридких слизьких стінах, по кутках, заснованих павутинням, по брудній долівці. Насилу знайшов мешканця сеї негарної кімнати, бо він був такий же брудний, сірий та нерухомий, як кам’яні стіни. Сидів собі він у куточку на соломі, чи дрімав, чи так чогось замислився; даремне промінь крутився і блищав перед його очима, неначе й не бачив його нерухомий чоловік.

Тоді почав промінь пригадувати, чим би звеселити його, на що б то гарне звернути його погляд, і не найшов нічого, окрім купочки моху в куточку вікна. Як почав, як почав гріти його та спускати на його капельки води, що застоялась на вікні, аж мошок набубнявів, позеленів, і все вікно наче покращало. Бідний в’язень стрепенувся, усміхнувся тому мохові, поставив під вікном стільчик на стільчик, перекинув відро, виліз на його, причепивсь, наче кітка, і припав головою до віконця, не надивиться на синю блакить, на подушечку зеленого моху, на золотий промінь сонця, що цілував його бриту голову.

"О моє небо! О мої степи зелені! Коли-то я вас побачу?" шепотів в’язень, цілуючи мох. А промінь радіє, що догодив безталанному, що нагадав йому про його милу країну. Коли оце враз як скрикне чоловік: "Будь же ти проклятий, ясний променю; будь ти проклятий, зелений мошку, і ти, синє небо! Нащо ви розворушили болячку в моєму серці?" Та так торгає гратку руками та б’ється об кам’яну стіну головою, що промінь злякавсь та й утік із тюрми.

"Най, каже, йому цур з тими малими вікнами та високими стінами".

Летить собі та заглядає до вікна маленьких домків, що стояли в гущавині садків: усі вікна відчинені, усі люди милуються вишневим, грушевим, слив’яним цвітом, дихають їх пахощами, одне тільки віконечко зачинене та ще й заслонене біленькою завісою. "Нашо це так?" запитав промінь та й ускочив у маленьку дірочку, що була в завісі. Озирнувся, осяяв чистеньку гарненьку кімнатку, біле ліжечко, а на ліжечку бліду-бліду хвору дівчинку, золотив її кучеряві косенята, рум’янив худенькі щоки.

Повеселішала хвора і почала матір благати: "Матіночко, голубочко, одчиніть віконечко; дайте мені глянути, як у нас тепер у садку! Нехай мене ясне сонечко обігріє, вітрець теплий обвіє – от я й видужаю, їй-богу, видужаю, ось побачите!" Мати важко зітхнула (мало вона надії покладала, щоб її люба доня подужала), але одхилила голівочку й одкрила кватирочку. "Ні, мамусю, одкрийте усе, усе вікно!". Мати стала довго вмовляти, що лікар не дозволив, а дівчинка так жалісно стала дивитись крізь великі блискучі сльозини, в котрих так і заграв веселий промінь.

Не змогла мати одмовити тим сльозинам і одчинила. "Як гарно! О, як же гарно надворі! Якби мені хоч на хвилиночку вийти у садочок, мені здається, я зараз би видужала!" Мати відійшла в куточок готувати лікарства, а дівчина в одну мить – хип! та з ліжка, та за ясним променем просто до вікна. Але сили вже не було у бідної дівчини! Як та підкошена билиночка, хитнулася вона і впала на руки матері, що з острахом підбігла до неї. "Доню, доню, що це ти робиш!" А доня вже закашлялася, закашлялася тяжко, а потім упала на подушку і стала така бліда та нерухома. Не догадався промінь, що з нею робиться, але як заголосила мати над своєю неживою донею, то промінь так перелякавсь, що втік з хати і не знав, де вже йому й опинитись.

"Оце, думає, наробив! Якби я не підманив із собою дівчинку, може, ще б жила та й жила, видужала б матері на втіху і собі на радість".

Страшно було вертатись променеві додому, от і заліз він поміж круті гори, у темну-темну печеру. Чує, там голос страшенний; він з цікавості як осяє цілу печеру та аж занімів. Там розбишаки чоловіка вбивали. Утік промінь у батьків кожух, та недовго всидів. "Боже мій, думає, оце вони наробили такого лиха, як же ж їм тепер на світ глянути? Ой темно, як темно у їхньому серцю, і ніхто не схоче їм присвітити, як оце я не зроблю цього; нехай вже гнівається батько, а моя несила тут сидіти".

І злетів він знов у печеру. Забитий лежав тихо серед кривавої калюжі, тихо сиділи й розбишаки і з острахом дивились на лице покійника. А промінь, як осяяв те мертве обличчя, як зазолотить його русяве волосся та разом же як заглянув v серце розбишакам, так ті й затремтіли: "Ой, це святий, це ми святого вбили!" Кричать вони, цілують мертвого і каються в тяжких гріхах.

Сонце сідало: довго скликувало своїх синів, довго перелічувало, а все не долічувалось одного: то невгомонний найменший син остався у печері з розбишаками, бо йому було шкода покинути їх нещасні серця, що уперше сьогодні засвітилися живою іскрою.

На другий день устало сонечко змучене, бліде, а потім ще взяло та й покрилося чорно-пречорною завісою, так що й на небі і на землі стало темно, як уночі. Люди перелякались: "Ой, сонце міниться! Ой, кінець світу!" І пішов переляк по всій землі! Скотина реве, коні жахаються, півні кукурікають, люди плачуть, і все це сталося через те, що сонце дуже розсердилось на свого невгомонного сина.

Де ж таки й не сердитись: сонце уранці послало старших синів шукати його: думало, може, яка пригода спіткала, а він собі й байдужісінько! Сидить з розбишаками у печері, блищить ясно та радісно у їх очах, неначе й справді тут йому краще, ніж з батьком жити та з братьми… "Іди додому, батько гнівається", кличуть браття. "Ой почекайте, братіки, ще я не скінчив свого діла. Нехай ось вони поховають цього чоловіка, нехай з ним поховають разом і все своє попереднє грішне життя!"

І як не намовляли браття, остався з розбишаками, поки ті не закопали покійника, поки не заприсяглися іти межи людей та жити так, щоб усім скривдженим, усім бідним та нещасним робити добро. Так навчив їх ясний промінь і радіє, а до того й байдуже, що робиться на небі. Коли це як гримне грім, насторожив уха промінь і чує:

"Не син мені віднині той невгомонний, непокірливий син, що любить заглядати у темні кутки та освічувати оце грішне, погане, зле! Не прийму я його до себе й за те, що він втручається скрізь не в своє діло та навчає, як треба жити на землі. Зневажає він мене, проміняв мої блакитні палаци на оті погані печери. Проклинаю я його і не прийму до себе!"

Вжахнувся промінь і вже згори хотів згаснути, коли як гляне навкруги, то скрізь темно та сумно, – забув і своє горе й кинувся помагати бідним дітям землі: розсипався увесь на дрібнесенькі іскри і запав у людські серця. І тільки в чиє серце попаде та іскринка – зразу той стається добрий, спокійний та іде жаліти та заспокоювати сусідів.

І чує сонце з-під свого чорного покривала: замовкли на землі галас, туга та прокльони, і скрізь чулася тиха молитва та присяга жити, як бог звелів. І несила стала батькові сердитись на свого сина,що зробив таке велике диво на землі. Одкрило воно знов своє ясне лице і послало замість попереднього прокльону своє щире благословення:

"Прощаю і благословляю тебе, мій добрий сину, що не злякавсь і гніву мого, не пожалів і себе самого оддати нещасним на поміч. Живи ж, мій сину, на землі, освічуй і огрівай самі тісні куточки, щоб і там ставало тепло та радісно".

І оставсь промінь на землі, поселився не в печерах, не в лісі, не під водою, поселився у людських серцях (бо нема тіснішого куточка, як воно) – і добре тому, хто не вгасив у собі його ясної іскринки: у того чоловіка і в очах же сонячний промінь, і в голосі дзвенить ласкою, і що не робить той чоловік, усе він робить на добро та на користь людям.

От тільки шкода, що з того часу багато літ проминуло, намножилося людей сила-сила! І вже не кождому дістається по ясній сонячній іскринці.