Марево - Загребельний Павло

— Треба було б і його взяти з собою.

— Шофер ваш на заставі біля машини, — відповів капітан.

Застава була поруч. Низенькі глиняні хатки з плоскими дахами, довге приміщення стайні, вітродвигун, кілька молоденьких чинар — от і все, що можна було побачити серед безмежних пісків, які простяглися в усі боки, одноманітні, бугристі, голі.

Йшли мовчки. Вищав під ногами пісок, важко дихав професор, і Олегові мимоволі стало жаль Григорія Микитовича. Вже стара людина, мабуть, з безліччю своїх власних хвороб, а от, бач, їде в далеку й важку експедицію, в зовсім чужу країну, щоб рятувати людей, боротися я їхніми хворобами. А він, молодий, здоровий аспірант, ще й кепкував з нього в душі. Як не соромно!

— Що це ви замовкли, Олег? — запитала його Елла.

— Думаю, — буркнув Трубачов.

— Про що, коли це не військова таємниця?

— Про ізафетні[4] конструкції в персидській мові.

— А-а… Я й забула, що ви надзвичайно вчений і ввічливий молодий чоловік.

— Вже який є, — відрубав Трубачов.

На заставі було тихо й порожньо. Частина прикордонників відпочивала, інші несли службу по охороні кордону, деякі поралися на городі, який зрошувався водою з артезіана. Хоч був лише кінець травня, температура повітря сягала вже тридцяти градусів вище нуля, і всі з задоволенням сховалися в затінку стайні, товсті глиняні стіни якої не пропускали палючих променів сонця.

— Гришанін! — гукнув капітан.

— Єсть, товаришу капітан! — виринув звідкись невисокий, присадкуватий солдат, ще зовсім молоденький і майже не засмаглий — очевидно, недавно приїхав на заставу.

— Де чужак?

— Тут, товаришу капітан.

Гришанін, зробивши кілька кроків по стайні, зупинився напроти високого коня яскравожовтої масті.

Кінь нашорошив вуха, нервово затупцював на місці і тихо, погрозливо заіржав.

— Бач, який злий, — сказав капітан, — погляньте на нього.

Професор, Елла й Олег підійшли ближче і побачили коня, який спочатку їм навіть не сподобався. З невеличкою гривою, з надто розтягнутою спиною, довгошиїй, вузькогрудий, тонкохвостий, він не був схожий на жодну породу тих коней, яких доводилося бачити професорові, Еллі або Олегові. Вони запитливо подивилися на начальника застави, мовляв, для чого ти нас привів сюди. А капітан, немов прочитавши їхні думки, одійшов убік і наказав Гришаніну:

— Виведи його надвір!

Гришанін одв'язав коня і, зачекавши, поки всі вийдуть з стайні, повів його за ними.

На сонці кінь умить став зовсім нової масті. Виявилося, що він не жовтий, а жовтогарячий, з золотистим відблиском, немов стиглий плід хурми. Під тонкою шкірою в скакуна рельєфно виділялися міцні сухі м'язи, ноги в нього були високі, тонкі і надзвичайно рівні. Маленька красива голова граціозно сиділа на сильній, хоч і тонкій шиї. Здавалось, цей кінь міг народитися лише тут, серед жовтих пісків, під цим щедрим сонцем, на цій рівній безмежній землі, народитися лише для того, щоб, злившись своєю мастю з кольором пісків і сонячних променів, мчати на своїх тонких, м'язистих ногах, випереджаючи вітер, лякаючи піщаних ящірок зем-земів, збуджуючи стукотом копит на твердих такирах[5] віковічну тишу над пустинею.

— Хоч я нічого не розуміюся на конях, але ця конячина мені подобається, — сказав Трубачов.

— Справжній ахалтекинець! — почувся позад нього чийсь голос, і всі побачили шофера експедиції Кайнарова, що підходив до стайні. — Наш кінь, — гордо сказав він, — туркменський…

— На жаль, туркменського в ньому тільки й є, що порода, — промовив начальник застави, подавши знак Гришаніну. щоб той провів коня по подвір'ю.

— А яка порода! — вигукнув Кайнаров. — Ви подивіться, як він ступає! Поганий той кінь, який не може поставити задню ногу на слід передньої, а цей!.. Та він же ступає слід у слід! А подивіться на його шию, на його ноги, на його копита… Він ніколи не знав підків, бо виріс у пустині, де стальна підкова спалює ріг копит. Він ніколи не їв нічого, крім ячменю або вівса, бо його хазяїн не міг допустити, щоб живіт у коня перетворився в барило, яке заважає ступити крок. Він благородний…

— Як Дульдуль, швидкий, як Бурак, дужий, як Рахш, і прекрасний, як Шебідз, — перебив Кайнарова Трубачов.

— Ви вже тут як тут з своєю міфологією, — невдоволено сказала Елла. — Хто може щось розібрати в цій вашій екзотиці — не розумію!

— Ну, це ще не так важко, — відгукнувся капітан. — На Сході вам кожен скаже, що Дульдуль — це кінь Імама Алі, зятя Мухаммеда, Буряк — таємнича тварина, на якій Мухаммед, як розповідає легенда, зробив свій мірадж, тобто нічний політ на небо, Рахш — бойовий кінь знаменитого витязя Рустема, якого оспівав Фірдоусі[6] в своїй "Шах-наме", а Шебідз — кінь принцеси Ширін, героїні поеми Нізамі…[7]

— Oro, товаришу капітан, — шанобливо промовив Трубачов, — не знав я, що прикордонники так добре знають східну літературу, гадав — у вас на це не вистачає часу…

— Часу тут так мало, що його повинно вистачати на все, — загадково відповів капітан. — Але я вам, товариші, ще нічого не сказав про цього огиря. Ти, Кайнаров, маєш рацію, стверджуючи, що це кінь пустині — ахалтекинець. Так, це ахалтекинець. І він все життя прожив у пустині, бо його копита ніколи не знали підків. Тут ти також не помилився. Але ти помилився, подумавши, що кінь цей наш, туркменський. Ні, він — з того боку…

— З Ірану? — вигукнули одночасно Трубачов і Кайнаров.

— Так, звідти. Подивіться хоча б на його вуздечку.

— Я вже давно звернула увагу, — сказала Елла, — але мені просто незручно було говорити про це: скажуть — жінки, крім прикрас, ніколи нічого не помічають…

— Ну що ж, у даному випадку ця жіноча спостережливість тільки доречна, — посміхнувся капітан. — Як всі ви бачите, вуздечка в цього огиря не зовсім звичайна. Вона прикрашена бірюзою, золотими й срібними бляшками і навіть рубінами. Ще багатші на коневі були огруддя й сідло, які я вам зможу показати пізніше. Але навіть це ще не настільки незвичайне й дивне, бо на Сході панує звичай прикрашати і коней і верблюдів: це, мовляв, рятує їх від поганого ока. Але гляньте сюди…

Він швидко підійшов до коня, нахилив йому голову й ледь підняв м'яку верхню губу. В роті в коня щось блиснуло і засяяло, ніби сонце. Капітан, кивнувши Гришаніну, щоб той йому допоміг, відкрив і нижню губу — і всі ахнули: зуби в огиря були з найщирішого золота!

— Ай-ай! — вигукнув Кайнаров, — басмацький кінь, бандитський кінь! Ніколи ще про таке не чув…

— І ще в одному ти помилився, Кайнаров, — сказав начальник застави. — Цей кінь не їсть не тільки сіна, але й ячменю, вівса, гороху і навіть рису не хоче. Ми пробували давати йому м'ясо, овочі, борошно, пійло — він ні на що навіть не дивиться, а тільки ірже й показує свої золоті зуби.

— Хм, дивна тварина, — промовив професор, — може, він просто не звик брати їжу з чужих рук…

— Навряд, — похитав головою капітан, — він стільки пробіг цієї ночі, що взяв би їжу з чиїх завгодно рук. Подивіться на його здухвини. Він охляв до того, що ось-ось звалиться з ніг, а на їжу не хоче й дивитися. Тут щось не те…

— Одну хвилину, — поспішно сказав Кайнаров, ніби боявся, що йому не дадуть цієї хвилини для того, щоб він міг висловити якусь свою думку, — одну хвилинку, — і я розкрию вам цю таємницю. Старі люди розповідали про такі випадки, але сам я ще ніколи в житті не зустрічав подібного і, визнаю, не вірив, щоб воно могло бути.

— Але що, що саме? — запитав його професор.

— У вас є опій? — запитанням на запитання відповів Кайнаров.

— Опій? Звичайно є. Але для чого він вам?

— Дійсно; для чого опій? — здивувалася Елла.

— Мовчіть, розкривши рот уваги, — засміявся Олег. — Ходімо краще принесемо Кайнарову те, чого він просить.

Через хвилину-дві вони принесли кілька порошків опію. Кайнаров насипав у брезентове відро вівса, потрусив його зверху сіруватим порошком і підніс коневі. Огир недовірливо понюхав, раптом жадібно роздув ніздрі, заіржав і пожадливо накинувся на овес.

— Що я бачу! — вигукнув професор. — Кінь — наркоман? Він не може жити без опію? Який жах…

— На жаль, це так, — зауважив капітан. — Очевидно, господар цього коня не вірить у свої власні сили і так звик підігрівати себе наркотиками, що вирішив привчити до цього навіть свого коня.

— Після такої порції цей кінь стає, мабуть, божевільним, — висловив припущення Трубачов.

— Він як глиняна піч, — сказав Кайнаров, — якщо в ній буде горіти невеличкий вогонь, то вона пектиме коржі поволі, зате довгі роки. А коли ми запалимо в ній надто великий вогонь, то коржі будуть пектися значно швидше, але піч через місяць розвалиться на шматки, не витримає цього вогню. Цей ахалтекинець також дуже швидко розвалиться від отруйної дії опію, та він не знає цього й не може знати, його треба рятувати…

— Але як! — вигукнула Елла.

— Хіба я знаю, — здвигнув плечима Кайнаров. — Треба найти старих людей і запитати в них, у жителів пісків, у кумлі. Вони знають все на світі…

Але лікувати огиря не довелося. Наступного ранку, коли Гришанін повів його до колодязя на водопій, кінь різко тріпнув головою, вирвав з рук молодого солдата повід і помчав у бік кордону. Гришанін розгубився і, замість того, щоб підняти тривогу, кинувся бігти за конем, ніби він міг його наздогнати. Коли він нарешті схаменувся й прибіг до капітана, огиря з золотими зубами вже не було видно за барханами. Начальник застави подзвонив на прикордонні пости, але з одного повідомили, що кінь промчав за кілометр від них, мов золотий вихор, і його не вдалося спинити навіть пострілами.

Чемерисов пішов до професора.

— Кінь утік, — сказав він, — утік до свого хазяїна, якщо той живий. Для нас це не дуже, приємно, але для вас, можливо, навіть краще, що скакун повернувся назад.

— Краще? — перепитав його Олег. — Дивна у вас логіка, капітане. Це нагадує мені героя однієї східної притчі.

— Облиште ви, будь ласка, свої притчі, — втрутилася Елла. — Вони вже, здається, починають нам всім набридати, навіть товаришеві капітану.

— Ні, чого ж, — всміхнувся начальник застави. — Я радий послухати.

— В притчі розповідається, — почав Трубачов, — про чоловіка, який все життя прожив у диких кам'янистих горах і ще жодного разу не бачив фруктового саду. Спустився він якось у долину. Побачив там прекрасний сад, і, ясна річ, сад той дуже сподобався горцеві.