Вісім днів із життя Бурундука - Андрусяк Іван
Та що там Мілевський – тут і Леонель Мессі, на пару з Тьєрі Анрі чи Семюелем Ето'О, від такого погляду по м'ячу не влучать, а про Андрія Шевченка я взагалі мовчу…
А ці… партнери: "Бурундуку! Геть з поля!"
Який я їм Бурундук?!
Коли списати, то мало не Івась Іванович, – а коли не влучив, то вже й усі ґулі на мене…
Образливо!
Ну подумаєш – не влучив… Не дуже й хотілося!
Та гаразд, треба додому заходити, нема чого стовбичити на сходах. Ще хто з сусідів перестріне – тітка Люда з четвертого поверху чи дядько Василь із третього, – та присікається, чого сумний-невеселий…
Люба сиділа на дивані, вдягала колготки й повідомляла всьому під'їзду, що вони "якісь не такі". Ну, це надовго – раніше, ніж за годину, не виїдемо…
Мама визирнула з кухні:
– О, Йвасю, добре, що ти вже вдома. Перевдягайся, мий руки і швидко йди обідати, за десять хвилин вирушаємо.
І пішла з'ясовувати, що не так із колготками.
Що не кажи, а мати молодшу сестричку – це іноді добре. Вона всю увагу на себе перебирає.
Виїхали не по-маминому й не по-моєму – за півгодини.
Тато, звісно, звернув увагу, що зі мною щось негаразд, але "доколупуватись" не став. Він у мене молодець – знає, що коли мені треба буде поговорити, я сам підійду. Лише "п'ятачка" показав – мовляв, носа вище – та й усе.
А мамі було ніколи, мама всю дорогу Любу вгамовувала. Усе ж іноді добре, коли молодша сестричка вереда – на передньому сидінні можна їздити, поруч із татом, а не позаду, як малявка…
Бабуся нам дуже зраділа, сплеснула в долоні, заойкала про те, "як виросла Любочка, яким дорослим став Івась", – ну все, як завжди.
Доки тато заводив автівку під навіс на подвір'ї, а мама діставала з баґажника гостинці та сумку з речами, переважно Любиними вдяганками, бабуся бідкалась про те, що вечеря ще не готова, – і, нарешті, послала мене в курник забрати яйця, що їх кури нанесли за день. Мовляв, свіженької яєшеньки ще зготує.
– Я плинесу, я! – тут же закричала Люба й кинулася до курника, але в бабусі про всяк випадок уже була наготові цукерка.
– Ось, Любочко, краще солоденького з'їси, а Йвась сам збігає. Кури вже спати повкладались, а ти їх по всьому подвір'ю розженеш, лисичці на радість. Краще братик забере яєчка тихенько, акуратненько, жодного не розбивши. А ми з тобою тим часом до хати підемо, і я там тобі щось цікаве покажу…
Так було кожного разу, коли ми приїжджали до бабусі, тому я лише усміхнувся й пішов, куди веліли. Надворі вже посутеніло, але бабусине подвір'я я знав як свої п'ять пальців. Тож у курник мені й заходити не треба було – досить просунути руку поза дверцята ліворуч і намацати гніздо.
Ага, ось воно! Одне яєчко, друге, третє, четверте… А котре тут покладок?
Щоб визначити покладок, треба яйцем покалатати над вухом – і котре всередині бовтається, те їсти не можна, його слід назад у гніздо покласти, щоб кури знали, де їм нестися. Це їм знак, бо так вони не пам'ятають – у них пам'ять куряча…
Ой, а в гнізді ще щось є! Ніби яєчко, але маленьке таке… Заберу – роздивлюсь на світлі.
Еге ж, справді яєчко! Таке, ніби курча його знесло, – але ж у жовтні курчат не буває, вони влітку вилуплюються, коли тепло. Може, пташине? Але чого б воно в курячому гнізді опинилося? Та й пташині зазвичай поцятковані, а це біле-біле… Невже якийсь новий вид зозулі в нашому селі завівся, невідомий науці, що курям свої яйця підкидати навчився? Та ні, це фантастика! Які восени зозулі…
– От молодець, Івасю! – це бабуся. – Занось до хати, зараз я їх на сковорідку з сальцем… А курника прикрив, щоб лисиця не влізла?
– Прикрив, бабусю. А що це за яєчко в гнізді було? Дивне таке, маленьке…
– Гм… – узяла до рук, піднесла до очей, роздивилась на світло. – То зніщє, онучку. Або ще кажуть: зносок. Я тобі потім розповім…
Дивне яєчко я одразу ж заховав до кишені – ну, бо Любі його тільки покажи, то вже буде по ньому. Може, я за нього в когось із сільських хлопців справжнє пташине яйце виманю чи ще яку цікавинку. Хтозна, для чого воно в селі годиться…
Бабуся згадала про зніщє, коли ми вже помолились і спати вкладалися. Люба коло бабусі примостилася та й почала вимагати казочку.
Ну, я теж послухаю.
Ні-ні, я вже з того віку вийшов, щоби під казочки засинати, – але ж бабуся так цікаво їх розповідає…
Ото вона підморгнула мені – не забула, мовляв, – та й каже:
– Іноді буває, що курка знесе дивне яєчко. Не просте, а…
– Не хоцу пло золоте! – пхинькає Люба. – Я знаю, як дід бив-бив, не лозбив, баба била-била, не лозбила! Я нову казоцьку хоцу!
– Ні-ні, Любочко, не золоте, – заспокоює її бабуся. – Таке, як звичайне, біленьке, але дуже мале. Точнісінько як пташине. І воно не просто собі яєчко, а особливе. Його зніщєм називають, або ще зноском, і курка несе його останнім, коли вже всі яйця знесла, тільки воно лишилося.
– І со, вона більсе не буде нестися? – допитується Люба.
– Ні-ні, Любочко, буде. Але через якийсь час, їй просто треба відпочити. Так от, старі люди кажуть, що з того зніща можна вивести, прости Господи, дідька. Маленького такого, домашнього – його ще антипком називають.
– Як?! Сплавзнього? – дивується Люба.
– Ну, я не знаю, який він справжній. Я його не бачила. Але так старі люди кажуть, а вони пусто-дурно говорити не будуть. От коли я була маленькою…
О! Це для Люби за щастя! Про те, що було, коли бабуся, чи тато, чи мама були маленькими, Люба може годинами слухати, затамувавши подих!
– …то люди все разом робили. Ото, буває, зберуться жінки осінніми вечорами, при каганці – бо світла тоді ще не було, – та й кукурудзу лущать, або горох, або квасолю, або біб. Ну, або прядуть чи плетуть що. І щоб не скучно було, одна одній різні історії оповідають. А я, маленька, така як ти, Любочко, теж ото лущу собі який горох та й слухаю. То вони й розповідали про те, що зі зніща можна дідька вивести, який нібито у всьому допомагати буде. Але не так просто його висидіти, як здається! Бо людина ж не курка – вона не може на гнізді сидіти…
– А цого? Я мозу! – не вгаває Люба.
Еге ж, може – та вона й хвилини на місці не всидить, а все реве та в шкоду рветься!
– Можеш-можеш, – підтакує їй бабуся. – Але навіщо воно тобі треба? Ти краще спи, а завтра побігаєш по подвір'ю, повітрям свіжим подихаєш. Воно в нас цілюще, не те що в місті…
– То що там із яйцем, бабусю? – це вже я допитуюсь, бо бабуся про цілюще повітря і про шкоду міста може годинами говорити.
– Ага, з яйцем… Та старі люди казали, що Яковиха Михайлюкова – я її вже й не пам'ятаю, вона жила ще тоді, коли моя бабуся, царство їй небесне, дівувала… То ця Яковиха одного разу під квочку разом із яйцями й таке зніщє підклала. І нібито з нього вилупилося щось таке – ні чоловік, ні пес, що ніхто не знав, як його назвати. Від людей воно бокувало…
– Як це – бокувало?
– Ну сторонилося людей, усе з тими курчатами ходило. Виведе їх квочка на город – і воно з ними. Курчата порпаються в землі, а воно сяде собі на межі та й дивиться. І жодне з тих курчат не пропало: ні хвороба їх не бралася, ні яструб не бив, нічого… А коли підросли, то воно, те чортеня, десь щезло. І вже ніхто його не бачив більше.
– То цей антипко тільки на те й годиться, щоб курчат стерегти?
– Ні. Він за курчатами дивився, бо його квочка вивела. А коли людина виводить, то він нібито людині на цьому світі у всьому допомагає – а вже що буде на тому світі, то хіба Бог святий зна…
– А як допомагає, бабусю? – розпитую я далі, бо Люба вже, чую, сопе.
– Та хтозна… Розказували, що в сусідньому селі був колись один чоловік дуже бідний, що не мав ні землі, ні худоби, ні хати путньої, в якійсь халупі жив. А потому він раптом за рік-два вибився в такі багачі, що не лише велику хату собі звів і землі накупив, але вже мусив людей до себе наймати, бо сам усю ту землю обробити не міг. То моя бабуся розказувала, що її двоюрідна сестра пішла до того багача за наймичку. І добре їй там працювалося, робота не була тяжка, ніхто з неї не глумився, та й плата була хороша, лише мав той господар одну дивну забаганку. Кожного ранку, подоївши корову, вона мала одразу ж налити ще тепленького молочка в спеціальну мисочку, віднести її на горище, акуратно там примостити в певному місці й негайно забиратися звідтіля. І дуже наказував, що молоко мусить бути не гаряче й не холодне, а ледь тепле, а головне – щоби те молоко ніхто й не думав солити, бо тоді щось дуже погане станеться.
– Що погане?
– Він не казав, лише постійно нагадував, щоби вона не солила. Ну, її й допекла цікавість так, що аж… Але скільки не визирала, нікого на тому горищі не бачила – лише за годину дочиста вилизану мисочку забирала звідти.
– А він не пояснював, для кого те молоко?
– Та казав, що для кота – але хто би котові так годив? Це зараз по містах декотрі коти в квартирах як королі живуть, а тоді так не було. А крім того, що би поганого сталось, якби дати котові посоленого молока? Ні, то все було дуже підозріло – і їй хотілося знати, кого це вона щоранку годує.
– І одного разу вона посолила те молоко?
– Так. І не встигла ще з горища злізти, як ота миска звідти їй у голову полетіла! А тоді на горищі такий страшний рейвах, такий гармидер зчинився, що й не сказати! Загупало там, хата вся трястись почала!
– І що?
– Та нічого. Прибіг господар і прогнав служницю з дому. Вже потому сам антипкові молоко носив…
– А звідки він у нього взявся, той антипко?
– Та кажу ж: вивів собі.
– Як вивів?
– Хіба ж я знаю, як того щезника виводять…
– Ну розкажіть, бабусю, – почав я просити. – Ну розкажіть…
– А тихо, бо ще Любу розбудиш… Казали старі люди, що треба отаке зніщє сім днів під лівою пахвою носити – вигрівати. А головне: ні до кого за ці сім днів і словом не обмовитись. Якщо ж заговорив, то все – пиши пропало…
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,
у якому зринає рятівна ідея і ухвалюється непросте рішення
Бабуся в сні тихенько похропувала, Люба легенько сопіла, а до мене сон усе не приходив. Я лежав у темряві, дивився на осінні зірки за вікном і перебирав у пам'яті всі події цієї капосної п'ятниці – добре, що вона, врешті-решт, закінчилася.
Звісно, за суботу-неділю ще багато чого може трапитися, через що про мою ганьбу всі забудуть, – але це чомусь мало втішало. Бо ж ганьба на те й ганьба, що змити її можна хіба… Ні, не кров'ю, а чимось таким…
Ну таким…
Одне слово, подвигом.
Забити команді Іванюка п'ять голів! Залізти догори ногами по тому клятому канату аж під стелю! Перестрибнути через дурного козла з переворотом у повітрі! Бодай хоч загриміти в кабінет директора з якимось особливо екзотичним порушенням…
Та нічого з цього мені не світить.
