Четвертий чоловік - Самчук Улас

От і тепер я збираюся до мого гаряче коханого Бобіша, де ми гратимемо у чотири руки Штравсового вальця "Розцвітають у Пратері дерева". Як це буде гарно! Не маю більше слів, щоб висловити свій захват, своє кохання до нього! Я горю вся, мені переймає гарячка від одної думки про зустріч з ним, я тремчу від уяви зустріти його чарівний погляд, серце палає і бється, ніби мені не трицять пять, а шіснацять літ, та повір, що і в шіснацять я не пережила нічого подібного, була значно розважнішою у таких справах, а тепер... я забулася, забулась... Мені хочеться не знати нічого, не чути, не бачити, лише відчувати його, ласкати його, дивитися в його очі і чути гаряче його дихання. Одним словом, я забулась у сні солодкого щастя... Навіть сотої частини не сказала того, що хотілося сказати... не маю для цього більше слів, але в кожному разі прошу тебе і всіх коханих рідних зрозуміти мене, відчути моє щастя, пережити його зі мною, а я тимчасом залишаюся сердечно віддана всім, всім, всім... і з щирим привітом безконечно цілую тебе і всіх рідних

Ваша Дора".

— Це вже все ? — спитав професор.

— Одну хвилинку. Ще post scriptum :

"Р. S. Забула сказати, що вінчання наше відбудеться в листопаді ц. р. у церкві св. Юрія при скромній, але затишній обстанові, у товаристві найблизчих, переважно його рідних і знайомих. Шлюбну подорож таким чином мусимо зробити уже цих ферій... Та це неважне".

Професор заворушився, неначе хотів щось промовити, та жінка знов перебила:

— Rx, мій милий, це ще не все. — На окремому листочку було дрібно написано :

"Прошу тебе, Льолю, передай цей лист ще Путі, Лізі, Зюзі і Вальтерові. Дай прочитати кузинам Ґреті, Маргариті й Льоті, передай до Лірів, до фон Вімерів, нашої старенької тіточки Калюби не забудь; перешли до Кельну Крамерам і попроси, щоб там-ті передали його на Оцелос до пастора, та безумовно перечитай його твоєму дорогому Ромчикові, що безперечно справить йому приємність. Мій Бобіш дуже хотів би пізнати такого заслуженого професора, яким є твій Ромчик,бо він і сам хутко здобуде професорське звання".

Вона скінчила й з сяючими очима чекала слів захоплення.

Професор підніс очі від столу і промовив з переконанням :

— Тяжкий, тернистий шлях пройшла ця жінка. Не радіти тут треба, а плакати... Не варті мужчини великої любови жінок, не вміють цінити її. Чи-ж це можливе, щоб ті каналії, ті грубі потвори, бездушні боввани так легковажили найкращими скарбами ніжної жіночої душі і серця? Нікчемний, дрібний рід!... Нащасна страдниця ! Не хочеться вірити, щоб така жінка мала оце четвертого чоловіка. Четвертий чоловік! Два втекло, третій нагло помер... а четвертий?... Та хто його знає... Зіпсується й цей.

Він глибоко зітхнув, зняв ще раз пенсне, старанно витер кінчиком носової хустинки шкелка, насадив знову на ніс і з якоюсь особливою увагою, з ясним виразом глибокого спочуття у вогких очах почав сьорбати прохололу улюблену юшку.