Вольне кохання - Нечуй-Левицький Іван

Меланія Андріянівна тільки в цей час додивилась, що перед нею сидів молодий хлопець чудової класичної краси, гарний, як Адоніс, довгобразий, чорнявий, з кучерявими васильками на висках, з пишними чорними подовжастими очима, котрі ще більше лисніли й видавались на матовому білому виду, неначе виточеному з слонової кості. Осміх його звивчастих червоних повненьких губів був надзвичайно милий і радісний.

— От я сиджу в капелюші та варнягаю, та й забула скинуть цей парад,— сказала хазяйка й знялась швидко з місця, неначе птиця.

— Та сидіть-бо так з тим чудовим пером! Ви пригадуєте мені цим пером маркіз часів Людовіка XV. Як гарно тоді вбирались! — сказав Рев'якін і вхопив її за руку, щоб посадить знов у кріслі.

— Ого! Я тому добре відома, що вам і давні, і сьогочасні маркізи припали до вподоби. Але ви піднімаєте на сміх та жарти й мене, і вашого сусіда,— сказала хазяйка, вириваючи свою руку,— ож потривайте трошки й вибачте мені. Я оце тільки що пообідала, та й ви, мабуть, так само тільки що по обіді. Побіжу та загадаю Зіньці подавать кофій.

І вона швидко побігла, неначе клубком покотилась по паркеті до дверей, гукаючи на ході на Зіньку. Вона зняла з голови капелюш і поклала на косинчику в кутку під високим дзеркалом, зараз вернулась, сіла на своєму місці й сказала з жартом:

— Отепер я вже не маркіза, а проста полтавка, "серцем проста, не красива, але й не спесива", як співає Наталка Полтавка,— тепер попоганшала без пера маркізи Помпадур?

Усі засміялись од того жарту.

Рев'якін в останні роки служив віце-губернатором на Підляссі і ще за живоття своєї, вже пристаркуватої, хоч і гарної жінки скрізь вславився тим, що любив залицяться до молодих та гарненьких дам. За кожною гарною молоденькою панією він трохи не ходив слідком, напропали залицявся до всіх гарненьких жінок урядовців та офіцерів, робив їм візити, частенько бував у їх в гостях і тільки цих і запрошував до себе в гості. Але всім було відомо, що його залицяння було тільки платонічне. Це було залицяння природного естета, котрий любив красу в усьому — чи в житті, чи в природі, чи в людях; а найбільше припадала йому до вподоби краса молодих паній. За цю його слабку струну знали всі й нишком глузували над ним. Говорючий на вдачу та красномовний, він часом без міри і впину розпускав свого язика в розмові про любов при паничах і офіцерах занадто вольно, так що панни й панії не видержували й одна по другій втікали з гостинної в другу кімнату, і вже після всіх дам нарешті мусила вийти й його жінка, хоч вона й довго кріпилась, зціпивши зуби й стуливши губи.

— Але чом це Зінька й досі не подає нам кофію! Отак вона все дляється десь! Чи не побігла часом до свого кавалера! Вибачайте! я на часочок побіжу.

Меланія Андріянівна схопилась з місця й побігла. Вона звеліла Зіньці подать кофій, а сама забігла в кабінет і на своїй візитній карточці написала запросини до своєї приятельки, Ірини Михайлівни Заболотньої: "Приходь до мене таки зараз. Оце тільки що до мене, певно, з самого Олімпу, прийшли з одвідинами три боги, цебто три кавалери, всі три гарні, як олімпійські боги: один Юпітер, другий Меркурій, а третій Адоніс, і всі три женихи. Приходь до мене зараз! та не гайся, бо вони ще й утечуть на Олімп. Причепурись гарненько, зачешись добренько та надінь капелюш з білим страусовим пером. Бо вони мене застали саме на од'їзді в гості в такому самому капелюші з пером, і Зевс причепився до мене, щоб я не здіймала з голови того пера, бо я була схожа в йому на маркізу. Йди швидше, хутчій, мерщій! Є на кого подивиться. Може, вибереш котрогось за мужа. Подаю кофій. Хапайся!"

Вона дала карточку Зіньці й звеліла, щоб вона швидко покатала до сусіди й оддала карточку. А сама винесла кофій до гостей і почала наливати стакани.

— Отак як бачите! Ота сільська ледащиця десь тиняється, і в покоях не вдержу її ніяк.

— Зачула весну, бо молода, та, певно, десь забалакалась з своїм кавалером,— сказав Рев'якін і взяв з хазяйчиних рук стакан кофію,— та ви її не лайте, бо весна має своє право і над животинами, і над людьми.

Ірина Заболотня недавно розвелась з своїм чоловіком і, покинувши його в Петербурзі на службі, вернулась до Києва й жила солом'яною удовою в своєї матері-удови. її чоловік був син чернігівського багатого дідича. Батько його ще за свого живоття виділив трьом своїм синам кожному частку поля, щоб вони хазяйнували й мали свої гроші. Ірина Михайлівна жила в Петербурзі по-великопанському, жила панією на всю губу, мала знайомих дуже значних, запрошувала до себе молодих кавалерів, а найбільше любила кавалергардів і марнувала гроші, ніби багатирка. Свого чоловіка вона не дуже-то кохала, а потім швидко полаялась з ним і покинула його. Він добре досвідчився, які в неї були норови, який був потяг до розкоші й залицяння, і згодився на розвід, щоб ця легковажна красуня не прогайнувала до решти його спадщини й батьківщини.

Ірина Михайлівна жила поблизу. Зараз прибралась, наділа капелюш з пером і пішла до своєї приятельки. Меланія Андріянівна, прогнавши свого чоловіка, ганялась за кавалерами без сорому й приятелювала з такими паніями, котрі так само порозводились або просто покидали своїх чоловіків.

II

Гості пили кофій і саме розбалакались. Коли це несподівано в прихожій задзеленькав дзвоник надто голосно. Хтось смикав за дверима ніби з нетерплячкою. Меланія Андріянівна жахнулась, аж кинулась і крикнула: "Ой боже мій! я аж злякалась!"—Але це було зроблено зумисне: вона знала, хто дзвонить в прихожій.

— Ну та й налякали ж вас оті київські експропріатори, душогуби та усякі розбишаки,— сказав Никандр Петрович до хазяйки.

Зінька побігла через залу так швидко, що тільки її вишивані рукави промайнули, і почала розпитувать, хто то дзвонить. За дверима почувся тоненький голосок. Двері одчинились, і в прихожу вступила Ірина Михайлівна, поклала зонтик і ввійшла в залу. Гості встали. Через подов-жасту залу йшла дуже гарна й молоденька панія в чорному капелюші з здоровецьким страусовим пером, в ясно-сірій сукні. Коло плечей на ясній сукні були причеплені дві жовті кокарди, неначе пришпилені два соняшнички. Вони дуже приставали їй до лиця, до чорних тонких та високих брів, до сливе чорних очей. По залі йшла неначе справдешня маркіза Помпадур, гарна й доладна з лиця, тонка станом, рівна, як струна, з білим матовим лицем, з темними карими, сливе чорними очима. Біле здоровецьке перо тряслось на голові, мов живе. Вона бистро зирнула на гостей, і їй передніше од усього кинулись в вічі три парі направлених на неї темних очей, неначе три парі ясних мигаючих зірок. Потім вона вгляділа три рівні високі постаті.

"Одже ж Мелася на цей раз не збрехала. Які чудові постаті! Які лиснючі очі втирили вони в мене!" — подумала гостя й привіталась до хазяйки.

Меланія Андріянівна заповістила Ірині своїх гостей. Рев'якін трохи не цмокнув її в руку по своєму звичаю й ледве вдержав свої червоні уста.

— А це моя близька приятелька, Ірина Михайлівна Заболотня, але це її прізвище по батькові,— додала хазяйка.

— А хіба ж в їх є ще й інше назвище? — спитав Рев'якін.

— Було й інше назвище, та загуло. Бо Ірина Михайлівна розвелася з своїм чоловіком,— додала хазяйка, попросивши гостю сідати,

— Так зарані? А мені здалося, що ви ще й заміж не виходили,— обізвавсь Никандр Петрович,— ви такі ще молоді.

— Та мені було б лучче, гт^би я зовсім не виходила заміж,— сказала Ірина Михайлівна,

— Та то й не диво, бо Ірина Михайлівна вийшла за моржа, а я за тюленя; то й не диво, що ми обидві покидали своїх чоловіків,— сказала жартовлива та весела хазяйка.

— Де ж це ви видрали такого митця між попами, що повінчав вас з моржами?—спитав Рев'якін і зареготався, аж голову закинув на плечі й затряс кудлатими вусами. Вуси аж коливались.

Усі зареготались. Ірина Михайлівна теж реготалась, аж лице підняла вгору. її сміх був такий чудовий, як сміх красуні маркізи Дюбаррі, од котрого мліло серце в Людовіка XV. В неї на щоках з'явились ямочки й набігли легенькі рум'янці, неначе пелюсточки найделікатнішої троянди. Червоні уста сміялись, а чудові очі ворушились з ярим іскряним блиском.

— Та то, бачте, як її чоловік був ще паничем, то ми його продражнили моржиком, бо він був гарненький, кругловидий та з довгими вусами, що стирчали по обидва боки, як у моржа. Але як він оженивсь, то рано почав лисіть од лоба і став схожий на старого вусатого кота. Через те Ірина Михайлівна й покинула його, — жартувала весела хазяйка.

— Од чого ж то в його стала лисина? Чи само волосся облізло, чи, може, жінка вискубла? — спитав Рев'якін своїм ніби губернаторським, трохи вольним тоном.

— Цур йому, щоб я скубла його за чуприну? Та він сам такий, що був ладен усіх скубти за чуприну або й за коси. Через те-то я його й покинула,— сказала Ірина Михайлівна й засміялась голосним альтовим сміхом.

— Я вам, Ірино Михайлівно, й не подаю кофію, бо знаю, що він вам вадить. От зараз подадуть самовар,— сказала хазяйка.

Ірина Михайлівна все оглядала гостей, зиркаючи наперемінку то на одного, то на другого. Усі три дуже припали їй до вподоби, і вона розвеселилась так, що в неї очі неначе бігали й ворушились, кидаючи ніби проміння та іскорки.

Зінька подала самовар. Хазяйка попросила гостей в столову. Ірина Михайлівна встала й скинула капелюш. Без капелюша вона ніби стала ще молодша й краща. Голова в неї завсігди була чудово зачесана, неначе вона прибиралась на бал. Вона вийшла, ступаючи дрібненькими ступінями, ніби випливла в столову, а Меланія Андріянівна побігла, неначе покотилась клубком. Гості рушили за ними, мов три гренадери промайнули через високі двері.

Столова була просторна й світла: двоє вікон виходило на Софіївський плац. Зінька поралась коло самовара, котрий парував аж під стелю й клекотів. Меланія Андріянівна засипала чай і попросила гостей садовиться. Аристид вхопив стільця, цокнув закаблуками по-військовому й поставив стільця для Ірини Михайлівни коло хазяйки.

— Що ж це нема вашого пожильця й столовника? — спитав Рев'якін.— Я пам'ятаю, що заставав у вас за обідом, а інколи й за чаєм якогось Матюшкіна, товариша прокурора.

— Був, був в мене квартирант і платив мені добрі гроші і за житло, і за обід, і сніданок, і за чай.