Літературно-мистецькі усмішки - Вишня Остап

К. Заньковецьку?

— Ні.

— Про Затиркевич-Карпинську?

— Hi.

— Про Ліницьку?

— Ні.

— Так тоді про Ганну Іванівну Борисоглібську?

— І вгадати, кажу, не дуже тяжко.

Чого вже там, положим, справді, і не вгадати, коли серед українських артисток "золотих часів" нашого народного театру ("народного" — навмисно. Не — "побутового") ці чотири ймення — чотири великі й світлі зорі, що протягом багатьох десятиліть ясним світлом зоріли на шляху нашім театральнім.

Сьогодні про. одну 3 них, про Ганну Іванівну Борисоглібську.

Ганна Іванівна святкує (а разом із нею й увесь театр український) сорокалітній ювілей своєї театральної роботи.

Ой, як же ж багато довелося б оце нам отут писати, коли б намагалися ми рік за роком простежити за всіма отими 40 роками "борисоглібського" життя.

Доводилося колись уже говорити, що сорок літ пропрацювати в театрі взагалі — це вже патент на "великомученика".

Пропрацювати 40 літ в українському театрі — це вже справжнісінький "страстотерпець", бо, за арифметикою Малініна й Буреніна, сорок літ праці — це щонайменше 400 (чотириста) років нормальної роботи за нормальних людських умов.

Ганна Іванівна ці 400 років із честю попрацювала, і не взято її за це живою на небо ("Око, око! Не дуже бачиш ти глибоко"), а бігає (їй-богу, правда) й досі Ганна Іванівна по конструкціях.

* * *

Ось вона — праця та.

"Одного разу (це було в Ялті) мала бути в мене дитина. Я грала Секлету в "За двома зайцями". Страшно мені було, щоб на сцені не трапилося чого. Надходить третя дія — танки, а я чую, що отто витанцюю на світ артистку або актора нового… Що пережила — одна я знаю. Танцюю, а сама вбік лице повертаю, бо плачу й боюся… Перетанцювала. Прийшла додому, злягла в ліжко й подарувала Мельпомені (матері моїй) артистку…"

— Тепер — не те. Тепер би й я не від того, щоб родити, бо чотири місяці до та чотири після… Ходи собі, роди собі… А щоб, як тоді було, щоб дай веселого:

Ой випила, вихилила, Сама себе похвалила,—

а в тебе вже ототот, так так я не хочу. Так дуже тяжко.

Ах, та що я вам буду розповідати про життя українського актора. Що ви — самі не знаєте, чи що?

І в таких умовах треба було творити, треба було піднести майстерство акторське на таку височінь, на яку піднесла його славетна артистка Г. І. Борисоглібська.

І майстерність, і престиж українського театру.

Із міста в місто, із села в село — сорок літ, все життя, тіло й душу свою несла Г. І. Борисоглібська на вівтар того, що "так безмежно любила".

І тепер іще не підсумки, і тепер іще є "порох у порохівницях", щоб радувати наше покоління майстерством своїм.

* * *

Може, життєпис Ганни Іванівни треба? Хіба ви її не знаєте?

Коли не знаєте, значить, ви не цікавились історією українського театру.

А коли ви не цікавились історією українського театру, значить, вас взагалі український театр не цікавить. Навіщо тоді вам її життєпис.

З 1886 року Ганна Іванівна — не Ганна Іванівна, а Секлета, Риндичка, Лимериха, і ще "иха", "иха", "иха"….

І така "иха", що тільки вона та ЗатиркевичКарпинська й були такими "ихами"… А тепер залишилась тільки вона одна. І, мабуть, уже й не буде більше таких "их", бо вже їх і в українському тіравописі похерено.

На нове повернуло.

І Ганна Іванівна на нове повернула. Вже на конструкціях… Уже "Мандат", уже нові "Зайці".

І тут, як і там, Ганна Іванівна Борисоглібська є Ганна Іванівна Борисоглібська.

* * *

Сорок літ — народному театрові! Хіба не народна артистка? їйбогу, народна.

"ПОЗОРИЩЕ"

До Баку, азербайджанської столиці, літав оце аеропланом.

І от що:

— Якби був знав, не полетів би!

І не через те не полетів би, що погано там чи небезпечно летіти, — сама подорож нашими пасажирськими аеропланами, крім насолоди, нічого не дає, а не полетів би я туди ніколи, якби був знав, що зустріну там "плем'я дикунівлюдожерів", що зіпсували дощенту хороший повітряний настрій.

Зустрів я там (аж згадати страшно!) "Украинскую труппу имени Т. Г. Шевченко", що порозліплювала по бакинських парканах великі свої червоні афіші.

Керують тими "шевченківцями" якийсь С. Дорошенко, що править у них за "главного режиссера и зав. художественной частью", та якийсь М. Сагайдачний, "ответственньгй у них "руководитель".

Грають вони там у помешканні Тюркського роб. селянського театру.

Ну, знаєте… Бачив я в своєму житті всякі трупи. Всього доводилося на віку. Але, слово честі, я ніколи не міг навіть у думці припустити, щоб щось подібне було на терені Радянського Союзу.

Не зумію я, мабуть, змалювати тут оте чудоюдо, бо людських слів не вистачить, дикунських не знаю, а "непечатних" писати не можна…

"Надо, товариші, відєть, чтоби вєріть".

Ну, звичайно ж, "№№ пєнія і гопак по ходу п'єси".

Ну, звичайно ж, репертуар: "Посланець Богдана Хмельницького", історична драма, "Молдавський принц" "з музикою, пєнієм і танцами", "Штукарка", "Мазепа" (по Пушкіну), "Ой не ходи, Грицю", "битовая драма"…

Ну, розуміється ж, після кожної п'єси великими літерами приписка:

"По ходу п'єси пєніє і гопак".

Це все так.

Але ж яке "пєніє" і який "гопак"?! Ну, давайте, — спробую розказати…

* * *

От вам "Посланець Богдана Хмельницького", історична драма. Автора на афіші не показано. Якийсь там "пан" хотів убити вдовиного сина, та не вбив, тільки поранив, і він десь зник. Удова та, не знаючи цього нічого, виходить заміж за того пана. Потім той син вертається додому з війська Богдана Хмельницького. Його ніхто не пізнає, він говорить панові, що знає вдовиного того сина, пан його підкуповує вбити сина, він говорить, що він уже його вбив, дає на це докази, мати це чує, хоче вбити його, тобто свого сина, бо не знає, що то її син, і т. д.

Я не дивився до кінця, — на дві тільки дії сили вистачило, — але спочатку така "зав'язка", що менше як 4–5 трупами справа ніяк не кінчиться.

Гра акторська?! Давайте краще про це не говорити. Бачили отару баранів під електричним світлом? Ото така й гра! Одно мекне, друге мекне, а потім — разом. Маса, значить.

Найталановитіший із акторів (ну ясно ж — комік!) грав роль слуги, на манір Омелька з "Борулі". Талант! Великий ентузіазм у глядачів він викликав увесь час тим, що одчиняв задом двері.

Випне його, те місце, де в нього талант сидить, та як ужарить у двері — так двері й розскочаться! Глядач — гогого! Го!

Далі "по ходу дєйствія пєніє і гопак" ("гопак" — великими літерами). Отут уже — два!

Починається це "по ходу дєйствія" так. Вибігає служниця:

— Пані, там хлопці та дівчата йдуть. Може, покликати, щоб заспівали?!

— Та й клич!

Вривається банда в папахах, у червоних штанях, дівчата в корсетках, у позасиджуваних мухами квітках і в черевикахчовниках (модних), а деякі так просто в отих хатніх шльопанцях.

Морррди?! Господи, ти ж бачив, кого ти творив?! Починається "пєніє" під "оркестр под управлєнієм". Співають "Ой на горі василечки сходять". Чергування дикого реву з хрипучим піаніссімо. А що мене завжди в пропасницю кидало, — це кінець кожної пісні у виконанні отаких "хорів". Знаєте, коли перед останнім акордом все припиняється: стає музика, стає хор… І раптом надимаються всі й рвуть останній акорд. Рвуть з виряченими очима співаки, аж присідають та рвуть, ріжуть скрипки, дують сурми й гримить барабан. Щось таке нечуване робиться. Гойдаються лампи, дрижать вікна, одчиняються в фойє двері.

Рвонули!!!

Тоді:

— А дазайте веселішого!

— Давайте!

Боже ж мій, господи!

Тут уже смерч, ураган, вихор.

Маса крутиться на заднім плані, а з неї, з маси, вилітають пари. Вилітають з гиком, з галасом, з ревом. "Кавалер" кида об землю шапку, кричить щось пронизливе, стрибає вгору, б'є або ногами, або просто задом об землю і… пішов. Він "видєлує" па і ногами, і руками, і спиною, і задом, і животом. Він вигукує, кричить, лящить, рррявчить.

А решта, позакладавши пальці в рота, свистить.

"Дама" пливе павою, мотає головою, ляскає в долоні, і лящить:

— Їх! Їх! Їх!

Наче її хтось за найпекучіше місце — щип! щип! щип!

Слово честі, не брешу.

І так пар вісім або десять підряд.

Я, їйбогу, думав, що такого вже нема.

Я думав: ну, трупа, ну, побутова, ну, з гопаком, але щоб отаке було, — слово честі, не припускав.

А як вам подобається Гриць ("Ой не ходи, Грицю") у кавказькій бурці йг у кавказькій папасі?

А дівчата в "Гриці" в кавказьких папахах (зима!) і в черевкчкахшльопанцях (бо зима!)?!

А Хома, загримирований Мефістофелем?! Чортом?! їйбогу ж, правда! Грав Хому Сагайдачний, "ответственный руководитель".

А вихор різаного великими шматками паперу?! (Сніг!)

Під оцим усім написано:

"Постановка С. Г. Дорошенко".

Так і написано "постановка"… До ката б у стовпи його було поставило!

Товариші! Все це зветься "Украинская труппа им. Т. Г. Шевченко".

Товариші! Ці "трупи" репрезентують нашу театральну культуру по братських нам республіках.

Товариші! Невже ж нічого не можна зробити? Невже не можна припинити всю цю "гнусь"?

їх же сила, цих "українських труп", бродить по Союзу.

Може, миш'як або ціаністий калій допоможе, коли не можна порозумітися між собою Головполітосвітам окремих республік?

Я знаю, що говоритимуть;

— Вони члени профспілки Робмис, вони трудящі, вони, вони, вони… Я це знаю…

Але не забувайте, що Україна теж член спілки вільних республік і паплюжити її різним Сагайдачним та Дорошенкам дозволяти не можна.

P. S. Хай простить мені О. Г. Шліхтер, що я без його дозволу написав через бакинську газету "ноту" протесту до азербайджанської Політосвіти, що вона допускає в себе профанацію театральної культури Радянської України. Війни з цього між Азербайджаном та Україною не буде, та не буде, мабуть, і користі. Гопакуватимуть і далі різні Сагайдачні.

Рішучих заходів треба.

"ВРА"

Маю я, крім інших різних Поганих звичок, ще дві. Одна з них — це, що я іноді думаю. От сидю собі та й думаю.

Друга звичка та, що я щодня сплю.

Якось оці дві погані звички переплутуються в мене одна з одною і виходить тоді така штуковина: то, про що я думаю, починає мені ввижатися уві сні.

Це, між іншим, не новина, що мені багато чортівні сниться, бо я частенько про це ділюся (цікаво їм те чи не цікаво!) з читачами.

Навіть на сина мого оці сни в спадщину перейшли — і йому часто різні сни сняться.

Оце якось його запитав:

— Що тобі, малий, сьогодні снилось?

— Соколадний клоп! Великийвеликий клоп із соколаду! Це, мабуть, у нас фамільне.

Да… Так, значить, я іноді думаю, а воно візьме та й насниться.

Думав оце я напередодні десятого Жовтня про театр.