Баба Параска та баба Палажка - Нечуй-Левицький Іван
А як ні,— то хоч зараз спродуй воли, хату й ґрунт, пакуйся, та й на кубанські степи!
І як мені вдержаться на селі, коли вже мій небіж Тиміш, мабуть, зовсім з’їхав з глузду та й оженився з Палажчиною дочкою Мотрею! От тепер маю сваху — саму сатану! Просить мене небіж на весілля, і Палажчина доня принесла шишку: просить на весілля. І хотілось мені піти, але я таки не пішла; я знала, яка б мені честь була на тому весіллі: Солов’їха дала б мені отруту або дання в горілці. Мій навіжений небіж, мабуть, щоб піддобритись до тещі, третього дня по весіллі забрав музики, забрав свою рідню та й потягся до Палажки просить її до себе в гості. Потяг-таки Тиміш і мене; піду, думаю, подивлюсь, як будуть вести відьму попід руки та ще й з музиками. Прийшла я та й не йду в хату: стою собі надворі. Коли дивлюсь, виходять музики з сіней, гуркотить решето, бряжчать цимбали, а за музиками два чоловіки ведуть попід руки Палажку. Вона пишається та величається, як собака в човні, розчепірила лікті, задерла пику вгору, закотила очі під лоб, а запаска так і роз’їхалась на обидва боки, аж кінці черкаються об землю, ще й сорочка біліє. Як угляділа я таку мару, та, їй-богу, не втерпіла: "Та підтягни,— кажу,— запаску хоч на цей раз! Зглянься на свою честь. Тебе ж ведуть попід руки, мов яку цяцю!" Вона тільки їсть мене очима та синіє. Ведуть її через село. Музики грають, собаки брешуть, а я за нею назирці до небожевих воріт та спересердя як гукону: "Одчиняй, небоже, ворота, бо ведуть в твій двір саму сатану!" Палажка вся мовчить, тільки синіє. Тільки що увійшла в хату, як заврещить, як засичить! І музик стало не чуть. Я слухала, слухала, а далі вхопила дзеркальце та тиць їй під самісінький ніс: "Подивись лишень,— кажу,— на свою морду, яка вона стала од злості синя, як буз!" — та мерщій з хати. Знов розсердилась на мене Палажка. А що я таке їй заподіяла? Сказала правду в вічі, та й то жартуючи.
Але раз трохи не сталося диво: я трохи не помирилася з Палажкою. Стрічаю я Солов’їху; йде вона з церкви — така свята та божа, згорнула руки, губи тісно стулила, аж ніби запишалась. "Добридень тобі, Парасю!" — промовила до мене Солов’їха, аж губи облизала. А я, з того дива, до неї на сміх і собі тихеньким голоском кажу: "Доброго здоров’ячка, Палазю!" — "З недількою святою будьте здоровенькі!" — промовила вона ще солодше й уклонилась. "Спасибі, будьте й ви здорові, Палазю",— промовила я та й собі підсолодила голос, не знаючи, до чого-то воно йдеться. "Чи з церкви йдете, Парасю?" — спитала вона, наче на сміх, бо я йшла проти неї.— "Ні, серце Палазю! Нехай уже ходить до церкви той, хто присвятився, а ми люди грішні!" — "І чого б пак нам гніватись? Я оце стояла в церкві та все за те думала. Правда моя, Парасю?" — промовила вона наче з медом та маком.— "Авжеж, Палазю, ваша правда, бо у вас неправди й заводу нема!" — кажу я.
"Простіть мені; чого нам свариться?" — каже вона, аж плаче. "Про мене,— кажу.— Якби мене ніхто не зачіпав, я б довіку нікого й пальцем не зачепила".— "Прощайте, Парасю!" — нявкнула вона. "Прощайте, Палазю!" — промовила й я тоненько та любенько. Понявкали, понявкали солодким голосочком та й розійшлись.
Того ж таки дня, ввечері, йду я до куми сукупними городами та бур’янами, йду та думаю то се, то те. Виходжу стежкою на крутий горбок — зирк! Назустріч мені з-за горбика —Палажка: так і висунулась, неначе козак з маку. Стала, як стовп, чорного рота роззявила, неначе її хто віжками спинив. Бий тебе сила божа! Я аж злякалась, аж назад одхилилась. Стали ми обидві, як укопані, та й стоїмо, дивимось одна на другу, неначе зроду не бачились. Вона мені перша не каже "добривечір", і я їй не кажу: нехай таки вона буде менша, нехай таки моє буде зверху! Жду я, що вона от-от промовить до мене: недурно ж нявкала так любенько вранці. А вона мовчить та витріщає на мене баньки, Дивлюся я — вона вже мене їсть очима; чую я — вже й мене бере злість. Стояли ми, стояли, дивилися одна на одну, надивились, кивнули головами: я плюнула па один бік, а вона на другий — та й розійшлися з того горбика. "От тобі — Палазя й Парася! — думаю я.— Помирились так, що миру не стало й до вечора. Треба, щоб у лісі щось дуже велике здохло, щоб ми помирились!"
А це знов розсердилась Палажка на мене, що я пожартувала з нею; та й то не я, а моя сусіда Левадиха вигадала той жарт. Надворі була страшна спека; в хаті душно, а я думаю: піду ж та зварю вечерю на городі коло криниці, поки син та невістка вернуться з поля. Взяла я таган, казанок, набрала трісок та сухого хмизу й хамла. Прийшла до криниці, коли зирк! На цямрині стоїть залізне відро. Подивилась я,— відро Палажчине: я його зараз впізнала, бо знаю всі відра на кутку. Це ж, думаю, Палажка ходить до моєї криниці по воду, бо Соловейко саме тоді чистив свою криницю. А тут прийшла по воду моя сусіда, стара Левадиха. "Хто це забув відро?"—питає вона в мене. "Та хто ж,— кажу,— Палажка! Хіба ж ти не бачиш, що відро неначе погризене зубами. Мабуть, їй не було кого гризти, то, надісь, од злості погризла свої відра. Ну, та й хазяйка! Добре, що не забулась отут коло криниці своєї голови". Взяла я те відро та й кинула в кропиву: нехай, думаю, Палажка трохи пожалить литки, як буде доставати відро. Ото розклала я під вербами багаття, поставила таган, почепила казанок. Сидимо собі з Левадихою та балакаємо то про се, то про те. А Левадиха каже: "А давай пожартуємо трохи з Палажкою! Облиймо бісозу бабу холодною водою, як вона прибіжить за відром: може, не буде така палка та лиха". Левадиха сердилась тоді на Палажку за те, що Палажка давала їй дулі, та ще й при громаді. "Скупаємо ж ми тебе, щоб знала, як мені дулі сукать!" — каже Левадиха. Тільки що вона це сказала, а:к Палажка лізе через перелаз. Ми з Левадихою шусть у коноплі! та й присіли. А Палажка присурганилась до криниці, глянула на цямрини, заглянула в криницю та й бубонить сама до себе: "Де ж це ділося моє відро?" Вона туди круть, сюди верть, блиснула маленькими чорними очима по коноплях, по бур’янах. А очки так і блищать од злості, наче в гадюки, неначе з їх іскри сипляться. А далі вгляділа відро та й полізла в кропиву. Кропива жалить її в литки, в руки, а вона чухає литки та лає кропиву. Взяла вона відро, телепається до криниці по кропиві та таки й мене не забула: "Це, мабуть,— каже вона голосно,— ота іродова душа, Параска, закинула моє відро в кропиву!" Мабуть, догадувалась, що я тут недалечко. Я насилу всиділа в коноплях, трохи не вискочила, та мене вже Левадиха придержала за спідницю. "їй-богу,— кажу до Левадихи,— нарву кропиви, та простягнімо Палажку коло криниці. та даймо їй доброї прочуханки та пам’ятного, щоб не забувала відер".
Дивимось ми, Палажка тричі перехрестилась, щось прошептала — вже й не знаю, чи молилась, чи відьмила,— витягла відро з водою і тільки що поставила на цямрині, а ми з конопель та до неї. Левадиха вхопила її за плечі, бо дужча од мене. "Держи ж,— кажу,— та добре, бо буде пручатись!" Я вхопила відро з водою та й линула їй передніше межи очі: "Оце,— кажу,— тобі од очей, щоб очиці не боліли!" Линула вдруге на самісіньку голову: "А це,— кажу,— тобі од голови, щоб не була така дурна!" А потім линула раз на потилицю, а другий за пазуху. А вона стоїть, як дурна вівця, та тільки: ух! ух! ух! ух! "Ухай,— кажу,— серце, ухай на здоров’ячко. Водиця холодненька, як з льодом. Це од пристріту дуже добре".
Скупали ми її та й регочемось обидві. А з неї вода аж дзюрчить: і з запаски, і з підтички. Кляне вона нас, і слів не добере: "Бодай вас свята земля поглинула живцем! Бодай вас чорти на тім світі облили гарячою смолою!" А я кажу: "Поки нас чорти обіллють, а ми тебе вже й облили".
Взяла Палажка порожнє відро та й потяглася додому. А Левадиха кричить: "Здорова зноси та в краще вберись! Це ми тебе скупали, щоб вночі блохи не кусали". Після того Палажка і не говорить зі мною, і не дивиться на мене, а як коли стрінеться зо мною на вулиці, то обминає мене попід самісінькими тинами. Хіба ж вона дитина? Не знає, що то були жарти? А як парубки колись її пхнули з греблі в ставок, ще як вона була дівкою, то вона й не сердилась. Три роки після того все хвалилась: "Оце мене дурні парубки скупали в ставку в квітках та в стрічках та в червоних чоботях". А як я з Левадихою трохи покропила водою, то вона вже і губи надула.
Коли б я пак була хоч трохи зла, хоч на десяту частку мала такі залізні зуби, як у Солов’їхи, може б, я ще й одбилась та одгризлась од неї! А то я жінка зовсім плоха, ще й недобачаю на одно око. Якби пак у мене такий язик та така вдача, як у Солов’їхи, я б дала собі ради. Та й чоловік мій, як з клоччя батіг, сказати правду. Оце крикну на його: "Та піди-бо, та прочитай молитву Солов’їсі! Хіба ж ти не бачиш, що вона мене їсть, як іржа залізо, що вона на мене кричить, тільки вийду на город до криниці: "попова сучка та попова сучка!", неначе мені піп таке ймення дав!" Омелько почухає потилицю, та й не посмів через Соловейків перелаз перелізти. Вже що б не говорила Солов’їха про свою добрість, скільки б не ходила до Києва молитись, а я все-таки добріша од неї. Я б нікого й пальцем не зачепила, аби мене ніхто не зачіпав.
Тільки я й согрішила раз на віку, як у корчмі пробила дякові голову залізною кочергою... Я спокутувала свій великий гріх, і одхрестилась, і одмолилась. А .все-таки не я була винна, а сам дяк; і не так дяк, як та дячиха. А Солов’їха і свого носа туди таки втирила: без неї, бачте, ніде вода не освятиться, Яка ж погана наша дячиха! Я вродилась і охрестилась, а такої поганої не бачила! Вже баба Солов’їха багато краща од неї, хоч і в Солов’їхи ніс, як за сім гривень сокира. А дячиха ж чорна-чорна, хоч чіпляй на спину веретена та решета та садови в циганське шатро; ніс, як ключка; очі витрішкуваті, як у сови; брови, як пацюки; як говорить, то сопе, наче ковальський міх, а морда неначе сажею обмазана. Куди вже дякова чорна сучка з білими бровами багато краща. А до мого чоловіка все вишкіряє ті зубища, де не встріне. Певне, нагляділа його очі карі, темні, як терен. Було ззамолоду як поведе ними та моргне чорними бровами, то я аж умліваю. Та цур йому! Що я згадую? Ще добре, що не чує Солов’їха, а то б зараз рознесла по всьому селі...
Раз тягнеться мій Омелько шляхом попід городами, а дячиха ходить по своєму городі та й зачепила його: сперлась на тин та й вишкірила до його свої білі циганські зубища.
