Березневий каламут - Гончар Олесь
"Товаришу командир! — як виріс перед ним, виструнчився наш Юров, наш прекрасний Юров-телефоніст.— Дозвольте й мені зостатися тут, із взводом".
І той старий черств'як, душогуб наш, глянув на Юро-ва холодними своїми очима, скривився й, відвертаючись, махнув рукою, пропащо якось махнув: зоставайся, мовляв, якщо життя набридло... Котушки звелів ординарцеві взяти, а коробку польового телефону сам вхопив — так з апаратом і потрюхикав, потрусив своїм задом у тил... А я стояв такий злий, що хоч би і вбило. Добре, думаю, я таки виконаю наказ, але знай, що ти вчинив з нами підло, підло!
Ми деякий час мовчимо. Чути, як гуркоче кватиркою вітер весняний.
— Неясно, для чого все це було йому потрібно?
, — Як для чого? А доповісти хазяїнові про такий подвиг! Піхота відійшла, піхота драпонула, а мої, бач, трималися до останнього, погинули всі, вирішили краще вмерти, а не відійти. Відзначте їхній подвиг, та відзначте ж заодно й мене, бо це ж мої, це я їх так вигартував. Ще, скнарюка, й телефонний апарат прихопив, тож, думав, побачить командир полку, похвалить: "Оце командир... голки на полі бою не кине". А що кинув нас напризволяще, на убій кинув — то хто про те знатиме? Не думав же, що правда колись випливе... Звісно, ми билися до останнього. Коли протитанкових не стало, із звичайними гранатами, з мінами в руках кидались мої хлопці на танки! Шмаття летіло з їхніх десантів, бо і наша артилерія, й міномети полкові били по них з прямої наводки, та й ми не безславно вмирали: танки йшли на нас геть забризкані поганою фашистською кров'ю... Ну, а потім...
І Валуйко буденно розповідає, як накрило його снарядом, як падав, і в ту секунду навіть сонце було йому як снаряд, що вибухнув серед неба й застиг. Осколків понаганяло — і в плечах, і в легенях сидять.
— Був уже там, в антисвіті, аж уночі опритомнів,— тіло, видно, на сирій землі відійшло, натягло весняної сили. А вдосвіта, вже при наступі, сусідній полк мене підібрав...
Стара географічна карта, добута Валуйком з кишені, знову з'являється на столі.
— Ось тут він живе, наш колишній Хлюпань, в оцьому містечку на Поліссі. На півтораста кілометрів гак зроблю, а таки заверну до нього, доберусь, потривожу його у ведмежому його лігвищі...
— Він знайде, чим виправдатись.
— Знаю, формально до нього не підкопаєшся. Але я хочу глянути йому в вічі. Побачити хочу, якою стає людина після такого, і чи зрушилось хоч що-небудь у
бездушній його душі? Чи мохом обріс та так і живе? Ніні, шановний, ми з тобою поговоримо... Все тобі скажу, все викладу. Що саме скажу? А те, що людиною треба бути. Завжди. За будь-яких обставин.
Я уявляю собі їхню зустріч, їхню розмову, коли з Валуйком увесь взвод його буде, взвод молодих, веселих і відважних хлопців. Ще раз постануть вони перед ним у своїй невмирущості, із своїм чистим сумлінням...
— На орден цей хай гляне, що ним мене посмертно за той бій нагороджено... І про Юрова хай дізнається, як цього юного лицаря танк розчавив на моїх очах. Просто волав до мене поглядом: допоможи, рятуй! А що я міг? Хоч би йому, своєму любимцеві, Хлюпань не дозволив був залишатись, а то ж дозволив, занапастив...
Валуйко важко дихає, аж хрипить легенями, де ходять осколки. Знаю, ніщо його не зупинить, він доб'ється свого, тисячоверстий гак зробить, а прийде до того на поріг — людина з воскреслих, людина-розплата.
— Двадцять років клав я дороги, і ось одна з них таки приводить до нього. Ні, провідаю неодмінно. Повинен знати він, як хлопців на моїх очах перемелювало, як кров та нутрощі бризкали з тих, що ще годину тому жартували, сміялись... Ще танки нас не розтоптали, а він уже душі наші потоптав своєю підступністю й неправотою. Ти мене в багнюку затовк, а Батьківщина мене й звідти видобула, з того багна, з того кривавого місива війни підняла!
Валуйко різко підводиться, поправляє гімнастерку тим, ще гвардійським рухом.
За якусь годину він уже прямує до вокзалу. Ми прощаємось на вулиці. Сивина з-під його кашкета снігом сріблиться, біліє далеко, ніхто з зустрічних і не подумає, яким буйночубим, золотисто-русявим був цей гвардієць, що й сьогодні мовби несе в собі необоримий дух свого легендарного взводу... Відкрите мужнє обличчя, тверда хода. Такий він є. Таким віддаляється в своєму цупкому дорожницькому плащі з нарядами в кишенях, із запацьореною картою, де видавлено олівцем лінії збудованих і ще не збудованих доріг. Віддаляючись, Валуйко ще раз обертається, і ще раз зблискує мені його прощальна усмішка, повна почуття, повна тепла, і згадок, і смутку...
