Запах старовинних книг - Гужва Валерій

Сподіваюсь, вони тобі сподобаються.

— Джо! — закричала Дорріс. — Ти ходив туди.

— Що з тобою, чому ти кричиш?

— Я тільки-но бачила... Боже мій! Джо, навіщо ти це зробив?

— Що я зробив? —у голосі Джо був такий не підроблений подив, що Дорріс стиснуло горло.

— Джо, — голос Дорріс був ледь чутний, — я твоя дружина.

— Я це знаю. Навіщо ти мені про це говориш?

У Дорріс промайнула тінь надії.

— Джо, ти пам’ятаєш, що говорив тобі батько тоді, перед стартом?

— Людська пам’ять не така досконала, як цього хотілося б, — відповів Джо. І Дорріс здалося, що це говорить хтось інший, що голос чоловіка схожий на магнітофонний запис. Сумніву не було: Джо був т а м. В одну мить вона згадала все, що говорили про людей, які стали авторами "МЕМЕНТО"-книг. У лабораторії вони одержували стандартний відновлю-вальний сеанс, який включав у себе певний обсяг інформації, достатній для того, щоб не вийти за сферу людських стосунків, але такий, що не мав відомостей, які б індивідуалізували цю людину до попереднього рівня. Назавжди втрачалась емоційність пам’яті, із десятків тисяч дорогоцінних особистих спогадів до людини, що прийшла в лабораторію доктора Вайдера, поверталися лише окремі документальні відомості. Вона втрачала здатність відчувати і переживати, обходилась набором шаблонних волевиявлень і фраз. Невже це трапилося і з Джо? Невже тепер він став запрограмованим під Джо стандартним роботом-людиною? Ні! Не може цього бути! Дорріс взяла Джо за руку. Можливо, йому треба розвіятися?

Коли вони вийшли, на вулиці було зовсім темно. Дорріс узяла Джо під руку.

— Хочеш, підемо у н а ш сквер?

— У сквер? Добре.

Вони були зовсім недалеко від бібліотеки, де колись працював Джо, де вони познайомилися. Праворуч стояла їхня лава.

— Джо, — сказала Дорріс, — ти пам’ятаєш цю лаву?

Джо зосереджено дивився на дружину, не знаходячи в арсеналі своєї механічної пам’яті нічого слушного про цей випадок.

— Джо, — тремтячим голосом промовила Дорріс, — на цій лаві ти вперше поцілував мене.

Лоб Джо перерізала вертикальна складка. Секунду він промовчав і відповів:

— Усі чоловіки цілують своїх жінок. Дорріс опустилась на лаву, затулила обличчя долонями й заридала...

До неї і до Джо, що стояв поруч, доносився особливий, несхожий ні на що запах пла-стикових обкладинок старовинних книг, звалених у двері занехаяної бібліотеки. А крізь крони дерев на фоні нічного неба сяяли жовтогарячі літери, складаючись у слово "МЕМЕНТО".