Для брата - Лепкий Богдан

ідеш на службу!

Донька щосили втихомирювала маму. Казала, що праця, то не сором, що як Бог поможе, то колись буде інакше. А тепер братові конечно треба помогти.

Потім поцілувала маму в руку, а чуючи нові сльози, вийшла чимскоріше з кімнати.

Тепер мати звернулася до батька.

— А чуєш, старий! Та вставай же раз! Поки будеш спати? Ото раз батько! Його рідна донька іде на службу, а він спить, та й спить, та й спить, та й...

Останні слова повторяла доти, доки не розплакалася наново.

— Та я скорше збудився від тебе! — відповів батько і почав одягатися.

Потім Марійка принесла снідання, і вони його випили; та чи випили все, не жати, бо молоко було в фаянсових горнятах. По сніданні Марійка вибігла до городця і за хвилину вернула з кількома квітами в долоні. Потім хустиною зав'язала голову, взяла клунок у руки і глянула на родичів. Вони закрутилися по хаті, немов не знали, що зробити з собою. За хвилину всі трої мовчки вийшли з хати. Йшли городами, щоби не стрічати людей.

Надворі що лиш займалося на день. Було зимно, сік дрібосенький дощик. Дощик був зимний, і від зимна, мабуть, останні квіти при дорозі аж поскручувались, бідолашні.

Від хреста на розетою вела широка дорога до міста. Родичі лишились, а донька пішла дальше.

— Чи я сподівалася, чи я сподівалася? — шептала мати.

— Провадь її, Боже! — промовив батько.

— Бувайте здорові!

— Іди здорова! Та най тебе матінка свята Почаївська і матінка свята чудотворна Зарваницька2 має в своїй опіці!

Пішла.

На скруті дороги ще раз оглянулася.

За нею лишилося село і хата, де родилась і зросла. За нею лишився цілий світ, що знала досі. Все те було повите останками ночі, мрякою і стужею. А перед нею, над лісом, на краєвиді вирізувалася пасмуга ясного світла!

Світало...