Краплі-мандрівниці - Дніпрова Чайка

Тільки ніяк не зборе великого Лиману: суворо ходять по йому довгі високі хвилі, змагаються з вітром, ринуть назустріч солоним хвилям морським. А ті вже й зовсім не бояться: нема влади морозові над солоними!

Розсердився мороз, що ніяк не зв’яже хвиль та й шепонув вітрові: "Збирай, брате, зверху солодку воду помалу, а солона хай уже к лихій годині зостається тут!" Послухавсь вітер.

Ото причаїться, підгляне, де з нагрітих солоних хвиль курить, махне у жменю та й знов засіда, а з води знов вилітають дрібнюсінькі паринки, хитро прибрані до льоту: ото надметься мала крапелька духом, підскочить, як резиновий пухирчик, і попливе по вітру. А вітер і радий: м’якенькі пухирці легше носити, ніж змагатися з важкою хвилею або вергати гострі крижини. Зігнав вітер чимало з води паринок, збив його в туман, згорнув його сувоями, клубками, скинув на плечі і гайда – високо-далеко…

– Цитьте! До сонечка вас несу! – шепнув парникам, а ті й раді!

Плинуть у повітрі паринки густою сивою хмарою і розглядаються навкруги: над ними високе безкрає небо, під ними глибоко рідна земля.

Широко розляглися зорані чорні поля, наїжилися темні ліси, блискучими мертвими гадюками повилися замерзлі річки, біласті, як мертве око, дивляться у небо озера та ставки.

Не чуть на землі веселого зеленого шуму, не чуть ні пташиного щебету, ні косарських співів на нивах, ні голосу череди на пастівнях.

Звірі в лісі підрунилися-підпушилися, тільки вони тепер і подають голос та й то з голоду.

Глухо і німо журиться земля, аж репається з туги. І знають крапельки, як боляче їй, добрій матері, репатись: адже ж скільки корінців перерветься, скільки рослин загине, скільки бідних комах та робачків померзне!

Зелені вруна, шовкова отава помарніли: їхні буйні чуприни настовбурчились, почорніли: як не буде чим їх прикрити, поломляться, потрощаться од дужчих морозів тоненькі стебельця, добереться мороз до ніжних корінців. І шкода стало краплинкам старої землі з її нерушними дітьми: не можуть, сердешні, і собі перекинутись, як краплинки, у пар та летіти до теплого сонечка.

Засумувала сивая хмарка, голі вже й до сонечка летіти, себе тішити. Думає-гадає, як би їй на землю спуститись.

Нема ж у кого поради спитать: сонце здалека тільки сміється, а блакита мовчки синіє.

Та вітер нараяв: "Спинись, – каже, – та попроси мороза, хай тебе забере!"

Спинилася хмара в блакиті, всі її дрібненькі паринки принишкли, слухають, як їх перебира мороз-чарівник. Глянуло сонце, а вони так і замигтіли дрібнюсінькими голочками-скалочками, стали під руками діда складатись у прехороші клинчики, пір’ячко, зірочки, квіточки. А дід ще іі підганяє, бо ніколи, мовляв, з самим снігом панькатись, ще й на землі роботи багато!

Затанцювали сніжки, закрутилися, вітер аж чмухнув, підхопив їх і поніс на землю.

Щодалі все важчала хмара, бо до неї приставали й другі, вкривали небо, неначе сивим хутром. Засапався вітер, так важко йому, нижче та нижче спускається. От уже й об верхогір’я черкається, скелі ловлять хмари за хвіст, ось і ліси вже чешуть їхні волохаті бороди.

– І-гі-гі! – засміявся вітер та й кинув снігові хмари своїй жінці-метелиці.

Зареготалася, завищала вона, підхопила хмари й давай скубти та розсівати м’який сніг.

Вітер наганяє, метелиця крутить. Завели таке, що й світу божого не видко – аж курить!

Тендітні сніжинки кришаться, ламаються, збиваються у великі клапті, летять і сідають на безлисті гілляки, на настовбурчену траву, на голу порепану та переорану землю, на мертві очі озер та річок. "Ох! – зітхнула земля, – як же гарно, м’яко, тепло! Вгамуйся, бога ради, метелице, не рви з мене цього білого кожуха! Дай хоч трохи одпочити!"

Послухалася метелиця. Тихою ходою, як порядна господиня, пішла, укриває голі лисинки, розрівнює снігові замети. І ось стишилось зовсім.

Розстелила по всій землі пухку білу ковдру, зверху поклала найдобірніші яски-сніжинки й пішла геть доганяти вітра.

Зійшло вранці сонечко, сказало: "Гаразд!" – і засміялося. Од радощів сніг почервонів, як весняна рожа, яски на йому загискріли. як роса на траві влітку.

Спочиває земля, викрашається у срібно-пушистих шатах. Тихо-сумирно лежать сніжинки, а самі прислухаються, що говорять їхні сестри попід землею.

А ті, байдуже, що темно, байдуже, що кора важка налягає, знай, роблять невпинну роботу.

Одні недовго всиділи в криниці: понабиралися у відра, у цебри, вилилися у жолоби. Жадібно та весело випивали їх воли, корови, коні, овечки та вибриком, вискоком верталися у стійла, під повітки. І там знайшлася краплям робота: з рота вони пірнули худобі у живіт, у кишки, у кров, навіть у мозок, у кістки позабиралися і такого багато побачили, що безконечну казку могли б розказати.

Другі попали до людей. І чого тільки вони не робили у цих хазяїв землі!

Одні розливались по підлозі, по східцях, змивали бруд і, загнані наймиччиною ганчіркою у помийницю, попадали в одливну трубу і поспіхом бігли у землю.

Другі попадали в сусіди до вогню. Ой, як же вони сердилися на його: шуміли, скакали бульбами, булькотали, перекидались у маленькі гарячі пухирці-паринки і вилітали з хати, другі, не вспівши цього зробити, попадали у ночви, у балії, де лежало брудне шмаття, і гуртом з праччиними червоними руками та гірким-їдучим милом перетворяли брудне шмаття на білу, як сніг, білизну. Після цього їх виливали в одливну трубу, і вони бігли під землею аж до річки розказати свої пригоди.

Інші у душній гарячій лазні пестили-порали багато людей, колихали у ночвах маленьких діточок. Після цього, поділившись на дві партії: одні парою вилітали з високого димаря, другі з спускної труби виливались і бігли рівчаком до річки. Багато попадало перше в горщики з стравою, кипіли, парували, потім залазили людям в рот, у живіт, у кишки, у жили.

Багато водяних краплин попало на заводи та фабрики – ну цим не так-то легко було видертись на волю; заперли їх люди у великих казанах, загнали у міцні труби, замкнули звідусіль, почали пекти вогнем, так що всі краплинки раптом обернулися в пару, але й тоді ще зараз їх не пускали. Пара з усієї сили билася об свої стінки, вириваючись на волю, штовхала їх, крутила, совала, аж свистіла од радощів, як знаходила щілинку.

Од цієї муки та борні паринок аж ходором ходили парові млини, махали, гойдалися над роботою усякі машини, крутилися колеса і бігли паровози. Лиш перегріту перероблену пару випускали з високих труб, і вона пищала, гула і ревла над городом на всі голоси, розпливалася зразу клубчастими кучерями, а потім синім покривалом стелилася і поволі спадала на землю, сідала ожеледдю та інеєм.

Не раз і не два поверталися краплини з-над землі під землю, а їхні сестріші-сніжинки все лежали тихо, нерухомо. Аж ось піл білою ковдрою відпочила, виспалась натомлена земля, молоденькі корінці та паростки напилися соку земляного, набралися сили; одного ще їм бракувало – сонця. Та й воно не забарилося: частіше стало одвідувати землю, раніше вставало, пізніше лягало.

Слухали сніжинки, як під землею буркочуть і зітхають їхні сестриці, скортіло й самим знов пуститись у вічну водяну подорож, у темні надра землі або в надзоряні високості. Заворушились вони, почали скидати з себе сніговий свій вид. Дарма мороз на ніч кував їх: не хотять складатись у сніжинки та й край! Так хіба кригою облипнуть на гілках, на камінцях та й то вночі – а вдень усе під землю продираються.

Бачить мороз – несила йому, старому, з ясним сонечком та молодим вітром змагатись, посунув однієї ночі далеко в ту сторону, де сонця одвіку не буває. Глянуло сонце вранці – так і зашепотів сірий дірявий сніг, задзвеніли з стріхи краплі рясні, задзюрчали струмки, зашуміли річки. К вечору здувся Дніпро, посинів, ахнув, репнув у кількох місцях, випнув могутню спину і – поломив крижаний намет, розкидав холодні кайдани. Зашуміли вільні хвилі, захлюпалися в береги, а брудні крижини з сорому стали чорніти й танути.

Незабаром з землі виткнулись молоденькі, ще червоні або жовті ключки, під сонцем позеленіли, розгорнулись – і заряхтіла шовкова зелена травиця. У високому небі, слідом за легенькими теплими хмарами, потяглися ключі журавлів, зграї пташок. А сонце вже не то що гріє, а просто пече. На деревах бруньки лускаються, листячко розгортається, дерево цвісти хоче, а дощику нема – сохнуть пуп’яшки квітковії, в’януть молоді листячка. Важко дихає земля, дощику просить.

Вчули крапельки: знов скинулись парниками, легким туманом вранці розстелились над землею. Вхопив вітер туман, згорнув у хмару і поніс угору. Хмари зустрілися з хмарами, моргнули одна одній блискавками, зареготалися веселим громом, і полився теплий пахучий весняний дощик. Крап-крап-крап-цюррр! От і пробіг. Ах, як гарно, як грає сонечко діамантами у ясних краплинках, що повисли скрізь на зелених гілках, на бідних вишневих квітах! Як пахне земля!

– Мамочко, як гарно! – скрикнув Павлусь.

– Що тобі, синку? – заклопотано вбігла мама з другої кімнати.

– Мамо! ах який дощик теплесенький, сонечко, весна!

– Еге-ге, це ти, синку, бачу, заснув? Де там та весна, де те сонечко! Дощ, грязюка – нема ще весни, синку!

– Буде, мамо, буде, мені крапельки сказали.

– Крапельки? Де ж це ти був, синку, що вони тобі казали?

– Скрізь: під землею був, під водою, у хмарках був.

– Еге-ге, та то їй, бачу, синку, заснув під дощик!