Краплі-мандрівниці - Дніпрова Чайка

Хмарно восени, сумно восени, надворі грязюка, холодний вітер пообдирав садки і тепер нападається на всякого, хто б не виткнувся з хати.

Ні теплого проміння, ні гарної квітки, ні веселої пташки, одно тобі – дощ, дощ, дощ, дрібний, густий, холодний.

Тісно в хаті, обридли хатні виграшки, осоружіли всі цяцьки, та й тих уже обмаль зосталося цілих: усі коні без хвостів, москалики без голів, ляльки без рук, без ніг; сліпі та лисі, книжки й малюнки в клаптиках, увесь останній дріб’язок просто у сміття повернувся.

Сумно! нудно!

Навіть сірий кіт, Бебко, що досі був і за товариша, і за виграшку, тепер тікає у пекарню на ніч, з-за комина його й не витягнеш, сердитий та сонний, весь у сажі, як марюка, не хоче ні гратись, ні казок своїх муркотіти.

Повештавшись даремно по всіх кутках, сідає Павлусь перед вікном та й дивиться, як по шибках біжать кривулястенькі струмочки та як з стріхи капотять рясні краплі.

На кінці очеретинки здіймається крапелька… набрякає… круглиться… стає довгаста… заблищала і – гульк! – одірвалася і летить додолу.

Ляпнулась у калюжку, схопилася пухирем, луснула, підскочила догори і розплилася по калюжі кружалами.

А на стрісі, де була вона, вже друга наливається, росте, довшає, так само, блиснувши, одривається й падає.

Рядком безліч таких же краплин, усі вони роблять те ж саме. Поведе Павлусь очима по подвір’ї – і там те ж: на повітці, на винбарі, на льохові дахи мокрі і з стріх капотять краплі, тільки що здалека здаються дрібнішими та густішими, неначе скляними торочками пообвішували краї стріх. Тільки на ріжках стріхи вже не тоненькою ниточкою, а товстим перекрученим мотузом рине вода і вибиває в землі все більшу та глибшу ковбаню, де вже хлюпощуться качки та гуси.

От їм, бач, не сумно й не страшно ні дощу, ні холоду! Ач, як вибілилось їхнє пір’я! Як блищать у качок дзьоби та лапи, жовті, як янтар, а в гусей червоні, як коралі. Весело їм: хлюпощуться, бігають кружка, витріпують крила, навіть пірнати силкуються, та калюжа плитка і, невдатно пірнувши самою головою, вони з сорому тільки хвостами потрушують. Водяна птиця, сказано, їй і в негоду добре, а ти от сиди, коренись отут у хаті! Качки та гуси довгою коливаючою низкою потяглися через двір до більшої калюжі, а Павлусь зоставсь на тому ж кріселкові перед вікном, за яким крапають рясні краплі та сіється дрібний, мов крізь сито, дощик.

Уже він і не дивиться, тільки слухає: крап… крап… крап… кап-кап… дзінь… плюсь… крап… дзюрр!

Невесела пісня, але все ж вона про щось співає, щось оповідає. Та це ж трохи схоже, як ото Бебко муркоче! Еге, отак само і спати хочеться, і крізь дрімоту щось чується і щось малюється. – "Що то, мама щось розповідає? Ні! Що то, книжка з малюнками сама перегортує листки? Ні! Чи то, може, Павлусь їде баскими кіньми по степу, а по обох боках шляху усе біжить йому назустріч? – Так ні!" Він сидить, як і сидів перед вікном, за яким ті ж краплі, та ж мряка осіннього дощу. Тільки вона стає все густіша та темніша. Ось і все затяглося таким густим туманом, що вже Павлусь нічого й не розбере.

Чує тільки, як усе тіло прикипіло до кріселка, і йому ж так хочеться кудись летіти, або геть з хати, радий сам з себе вискочити.

І справді, вже він не чує свого тіла, вже він стає вільний, легенький, та вже він і не один: спереду, ззаду, праворуч, ліворуч, вгорі, унизу – крутяться, скачуть, співають великі ясні краплі, усміхаються йому, кивають голівками, манять до себе прозорими тонкими рученятами.

– Ходи, Павлусю, казочку розкажемо!

– Ходи, Павлусю, до нас у танок!

– Цитьте, сестрички! – сказала найбільша крапля. – йому кортить усе бачить, усе знати – візьмім його з собою в подорож!

– Як же? Він же не крапелька!

– Нічого! Я зараз! – вона бризнула на нього, освінула веселкою, і Павлусь зробився такий маленький, що вушко маминої голки здалося йому за залізну браму, нитка за колоду, а наперсток за велику залізну гору.

– Нум летіти! Нум летіти! – задріботіли краплі.

– Крил не маю! – хотів сказати Павлусь, але сам вчув, що він легко підіймається вгору, без перепони пролітає крізь замкнені двері – духом опиняється на даху. А там шемрає, дзвенить, капотить дощ. І Павлусь розуміє усе до словечка, що говорять дощові краплі.

Крап… крап… крапотня,

Плюсь… дзюрр… метушня…

Ми бризочки-крапляточки,

Води-неньки дитяточка.

Ми чистенькі.

Веселенькі,

Хоч і схожі ми до сліз –

Не журись!

Ми співаєм, жартуємо,

Проте добре працюємо

Без спочинку ніч і день –

Прислухайся до пісень.

Прислухайся,

Та навчайся.

Та до праці й сам берись,

Як доріс!

Ми могутні, хоч малі:

Бурі, грози, вихрі злі

Нам не дивні, не страшні!

Час, і обшир, і вогні

Не злякають – ні:

Ми прудкі, дрібні!

Вид свій легко ми міняєм.

Небезпеки уникаєм,

Нам і смерть-мара

Не страшна, стара.

Таку співали краплинки, стрибаючи з стріхи в калюжу. Круть-круть, хлюп-хлюп! – оббігли її кругом.

– Ану, чи не можна де б пробитись? Нудно сидіти без роботи на одному місці!

Ага! ось тут пісочок м’якший, ніж ота слизька глина – риймо-риймо швидше: подається!

Ось і продовбали дірку! Швидше біжім! Ось і рівчачок прорізався! Риньмо далі!

Прощайте, качки, гуси, прощайте, хати, повітки, тини! Ось уже й на вулиці!

З усіх дворів біжать говіркі струмочки кривими рівчачками.

– Здорові, сестри! Приставайте до нас!

Краплі зливаються, ростуть струмки, ширшають калюжі, усі ямки, усі колії залило, горбки лиш де-не-де пишаються, ну, та дарма! Доберуться краплі і до їх! Ось і сонечко з-за хмар визирнуло.

– О, як же гарно! Сонечко нас позолочує! Воно сипле на нас перли, коралі! Ну ж бо жвавіше бігайте, кружляйте, бач, якою парчевою пеленою ми вкрили вуличну грязюку!

– Але що ж це? Вітер сердиться, вітер б’є нас! Та він і хмар не жалує: ач, як шматує, гонить кудись, аж небо посиніло! Мабуть, і сонце його злякалося: он як за гору чкурнуло! Темно… Аяй-яй, яка шкода: обікрав нас вітер, здер нашу дорогу парчу! Як сумно, як холодно! Що це, сестри, ви вже не хочете танцювати? Чого спиняєтесь? Чи спати хочете?

– Ні, ми спати ще не хочемо, ми хочемо бігти, але нас хтось не пускає, давить… Ой-ой, шпигає як! ріже, тисне. Укриймося, сестри, чим-будь од його. Давайте сюди от і тонесенькі голочки, ниточки, плетіть прозоре плетиво – так! Міцніше, гучніше! Ну хай тепер мороз прасує, кує та душить зверх кожуха – тепер не боїмось!

– Ач, як ходить, як гуде зверх криги! Як лущить під важкою ходою крижаний наш дах! Хай собі, а ми втечем, сховаємось у землю, вона ше трохи тепла!

І побігли крапельки униз, урилися у темну, м’яку, як робаки, а мороз зверху стука, глибше заганяє. Глина-зрадниця придержує, зате пісочок плохенький, він пускає далі.

– А хто то збоку заклика нас до себе?

– А, то голодні спраглі корінця? Добре! Ми вас напоїмо, нагодуємо!

Крапельки метнулися попід землею, розмочили дрібні крихотки родючої землі, нагодували беззубих немовляток, що навпомацки риються під землею, роззявляють малесенькі роти. Повеселішали корінці:

– Ну, – кажуть, – тепер можна і заснути, поки що до весни, та силки набратись.

А краплям уже й не сидиться: не всім же їм бути няньками. Біжать далі.

Ось повився під землею темний хід. Куди він веде? А, то джерело! Попростували туди ледачіші:

– Ми, – кажуть, – трохи одпочинемо, у колодязі хоч темно і тихо, але не холодно, а мороз сюди не дістанеться.

Другі ж не схотіли спочивати, бігли та й бігли підземним ходом далі.

Дорогою не раз нападали на дрібки солі або вапна і, ласі, зараз висмоктували, навіть залізну або мідяну руду облизували і ринули все далі.

А здалю чулося вже якийсь гомін, бурхання, рев.

– То, сестри, вже Дніпро недалеко! О, як змагається старий! Яка там війна кипить! То наш народ бореться з вітром, з морозом. Мерщій туди!

І справді: по всій річці розгойдалися високі хвилі, стрибають, шумують, викидають брили чужої криги, що поніс вітер, бурхають сердито.

А мороз з вітром кригу до криги, кують міцні кайдани, звужують могутню течію.

І день і ніч клекотіла борня. Все вище та ширше по берегах здіймалися стоги криги, поміж ними снувалися тоненькі зернятка морозного сала, що з себе скидали ярливі хвилі. Тільки ще посередині Дніпра билася чорна бистря.

– Годі! – сказав мороз вітрові.

Вітер вщух. Зоряна нічка налягла. Заспокоївся старий Дніпро, розпростав свої потомлені хвилі, думка, хоч уночі трохи одпочину.

А лукавий мороз викрався з-за стосів криги і накинув на сплячого прозоре плетиво:

– Тпру, старий, не пручайся!

І замовк сивий Дніпро, занімів, завмер. Тільки безпорадно дивиться в небо біластими мерзлими очима. Та чи ж справді він умер?

Куди там! Під льодовою покрівлею так же ж біжать водяні краплі, злучені у велику течію, то розіб’ються об стрічний камінь, то обкрутяться кру корча, розчешуться об густий очерет.

А там, на дні, хоч мляво і півсонно, сновигають риби. Онде старий короп на чатах стереже товаришів, що лавою залягли у намулі та й сплять. Он лінивий лин смокче крізь сон баговиння. Он карась сторожко перебирається з-під корча в друге місце, бо не раз уже бачив, як мелькнув довгий хвіст зубатої щуки. Нетерплячі синці та рибці швендяють, шукають віконця в льодовій покрівлі – дарма! Зашклив мороз річку: і видко сонце та киваючі очеретяні китиці, але не діждатись уже комарів, комах та ситих робаків, ласої літньої здобичі! А голод дошкуля, холод допіка! Крутяться ненажери-щуки, судаки та окуні, гоняться за бідними плітками, верховодками, усякою річною малькою. Бідна маліч не зна, де й подітись, тиснеться у кожну продухвину, кожну ополонку, щоб хоч дихнути вільно.

А там уже рибалки під захистом очеретяного куля пристроїли свої вудки та блешні і дожидаються – не мальки – ні! нашо їм та малька здалася? – а великих хижаків, що гоняться за нею.

Надивилися краплі водяні на зимове життя річного дна, ринуть далі. Дорогою часом нападали на лотоки у млин, у тартак, перекрутилися там на обмерзаючому колесі, погрілися-погрілися у веселому кружлянні, змололи по кілька мішків пашні і побігли далі. Деякі цікаві зазирнули були й поза млин – ну, та там і прикував їх мороз до опуста, до ляд. до берегів, небагатьом вдалося-таки проритись у землю та вернутись до Дніпра.

Тимчасом другі простували собі стрижнем аж туди, звідки вітром дихає Чорне море, де говоре-співає широкий Лиман.

Поки вони добігли, мороз уже попередив їх і там: понаставляв сторч шерехів, зашклив тихі плеса, єрики, прибрав верби та комиші у срібний іній.