Бугай - Кониський Олександр

Марченко зараз, щоб мене в стайню поставити, та,, спасибі, вже пан писар заступився за мене, відрадив старшині.

— За звичайного часу нехай,— каже,— він з людьми в стійковій хаті ночує, але щоб стайня раз у раз була в порядку, і нехай він, себто я, добре пильнує: як тільки зачує дзвоник — то се знак, що начальство біжить; тоді нехай прожогом у стайню.

— А вдень же як з ним? — питає Марченко.

— Вдень, відома річ,— мовив пан писар,— вдень з чередою нехай ходить!

— Так, а чим же нам його харчувати? — допитується старшина.— Як про се в законі стоїть? Вичитай лише, щоб і я знав.

— В законі про се нема нічого: загоді, як закон писали, так про бугаїв ще не було загаду од начальства.

— То як же воно буде?

— Вже ж ніяк інакше... Звісно, чоловік сіна й трави не їстиме, треба йому хліба і до хліба: так нехай по черзі разом з пастухами харчується по дворах.

— Хіба що так...

Порадилися пан старшина з паном писарем, як контентувати мене; та тоді взялися загадувати мені як і що: коли до череди виходити, як у череді, як перед начальством; напучують мене, аж ось зненацька, несподівано сусіль моя мати. Вона, бачте, дочулася вже, люде переказали, яка мені пригода випала.

— А що отеє,— каже,— ви, пани урядники, з моїм сином заподіяли?

— Нічого, бабо, чи молодице! — одказують їй.

— Як нічого! Занівечити парубка намоглися, та й нічого! Вам байдуже, а у мене він одинчик.

— Хіба йому що станеться? — каже писар.

— Господи, і язик не одпаде у тебе, пане писарю, отаке верзти! Та де се в світі чувано, щоб парубка на бугая повернути?!

— Мабуть, чувано, коли начальство загадало вибирати.

— І вибирайте собі, кого знаєте, а мого не займайте, не нівечте чоловіка.

— Ніякого йому нівечення не буде; що ж тут такого? Вийшла від начальства така должность, треба ж її комусь відбути. От громада й вибрала твого сина, і нехай здоров послужить! — втихомирює пан писар мою матір; а вона, замість втихомиритися, ще більш лютує. Таки мушу правду повідати, завзята вона, покійниця, була: вже коли до кого було пристане, так голіруч од неї не одкараскаєшся; доти в'їдатиметься, доки на своє поставить.

От і пристала вона до старшини та до писаря:

— Відпустіть та й відпустіть мого сина, без того додому не піду!

А вони їй одно твердять:

— Не ми його вибирали, а громада!

— Дурна ваша громада!

— Гей ти, бабо, прикуси язика, довгий він у тебе, щоб часом не вкоротили!

— Отеє ще не видала! Мовчати! Щоб я мовчала! Не на таку напали, нікому не змовчу, до самого царя дійду!

— До царя далеко! — радить писар.— До голови вдайся, ближче.

— ї до голови, і до окружного, і до палати, і до самого царя — скрізь дійду, всюди стежку знайду, свою дитину не попущу, не дам з неї знущатися. І вигадали ж отаке, анахтемські душі! Громада... громада постановила, щоб вас стовма постановило... Громада вибрала, бодай ви на мари вибралися...

Отак вона їм прочитувала, аж доки пан писар не звеліли десятнику відвести її додому; а я сиджу та сльози ковтаю... Іде вранці череда повз розправу:

— Ану-ну, стійкові, виганяйте бугая в череду! — гукнув пастух.

— Іди, Михаиле, в череду! — мовив до мене стійковий. Насунув я шапку н^ вічі, щоб нікого й не бачити, і йду

собі повагом збоку.

— Наперед, напереді Рушай на сам перед, як слід бугаєві! — гукає на мене пастух.— Рушай, рушай, а то пугою піджену!

— Дядечку! Я все одно, збоку! — прошуся я.

— Не можна збоку, начальство загадує! Сам тямиш добре, що се не те, що бувало колись — то був у нас уряд, тепер стало начальство!

Ходжу я з чередою день, другий, тиждень; ночую в розправі з стійковими. Сам не тямлю, що зо мною; так погано мені, так соромно, особливо отеє було увечері: тільки, було, що череда в село, так дітвора й висипле з усіх дворів. Дивляться на мене, пальцями вказують, наче на яке чудовище.

— Ой, ой! Дивіться, дивіться, який бугай!

Довели мене капосні діти до того, що я почав шпурляти на ШІХ паличчям, землею. Не помагає, ще гірше лізуть у вічі та дратують: "Бугай — буїу, бугу!" Перетерпів отак я цілий тиждень; увечері випросився у стійкових, щоб пустили мене до матері побачитися. Думка така була: пораджуся з матір'ю, та ноги на плечі — і світ за очі. Десь та пристану до людей, а тут мені невмоготу; прямо — хоч петлю на шию та на бантину. Приходжу до матері, а мати й каже:

— Тривай, синку, через ніч! Завтра свята неділенька, голова приїде, розбере нашу справу, я ходила до нього.

Другого дня в обід справді приїхав голова прямо до розправи; питає у старшини, що се, каже, у вас таке діється?

— Нічого, пане голово! Начальство завдало, щоб був у нас бугай.

— Ну?

—г То ми й вибрали собі.

— Та се ви з глузду зсунулися, чи що: аж скрізь такий загад, щоб бугаї були по селах, а ніде сього нема, щоб парубка на бугая вибрати. Хто се вас так напучив?

— Начальство так звеліло.

— Коли се так?

— Тоді й тоді; така бумага прийшла з округи.

— Де та бумага? Хто її читав?

— У писаря, він її читав; вже ж ніхто більш, я чоловік неписьменний! — каже старшина.

Приніс писар бумагу. На лихо, й голова не тямить прочитати.

— Ану,— каже до писаря,— читай, як там написано: я послухаю, чи так, як і до нас, чи, може, інакше як.

Читає писар: "Немедленно и неукоснительно позаботиться, дабы общество обзавелось своим отборным бугаем и об избрании такового донести мне".

— Гм! — промовив голова.— Ану ще раз, як воно там стоїть — "відборного", чи що?

—"Ні, "одборного".

— Гм! У нас сього нема: нам прямо написано, щоб був свій бугай, та й годі, а тут бач "отборного". Що ж се воно значить? — питає голова у писаря.

— "Отборный" — себто по-нашому "виборний",— мовив писар.

— Гляди лише, чи так? Щось воно недоподобне.

— Так, іменно так: "виборний", значить вибрати бугая.

— Та тобто з людей, з громади? Ой навряд чи так, чи не брешеш ти?

— Хрест святий, що так, бо от і далі стоїть: "об избрании", значить — кого виберете,— донести. Ми й донесли так, що вибрали Мокрицю.

Голова задумався. Довго думав, та тоді до мене:

— Нічого, парубче, не вдієш, громадська воля така та загад начальства, треба коритися! — і поїхав собі.

А мати моя вдалася до повітового міста та там до окружного начальника. Вклонилася йому. За тиждень прибіг окружний у наше село, розпитався як і що, зсадив писаря, надавав старшині лящів, а мене визволив з должності бугая і розповів нам, що в тій бумазі було написано, щоб громада купила собі бугая такого як слід... От воно яка пригода була мені... Давнє діло отеє, а з того часу так мене й зовуть бугаєм.