Ріка опівночі - Сушинський Богдан

Тому навіть вона не могла зараз навернути його на спогад про десантника. А шкода. Звичайно, тоді доводилося працювати по двадцять годин на добу, але все ж таки... три операції!.. Міг би й запам'ятати.

— Де ж це було?

— Під Унгенами, в сорок четвертому.

Ульяш кивнув: їхній госпіталь справді розгортався тоді під Унгенами. Яссько-Кишинівська операція. Скільки каліцтв, скільки крові!.. Це у згадках польових офіцерів війна постає в отаких категоріях, як відступ, наступ, плацдарм, а в згадках польових хірургів видіння завжди однакові: каліцтва, нутрощі і кров, кров... Потоки знеціненої людської крові.

Поміркувавши так, Ульяш закоркував пляшку з слив'янкою і простягнув десантникові:

— Сховайте, спиртного в хаті не тримаю. Пригадую, якийсь моряк дуже войовниче вимагав повернути йому тільник, якого санітар порізав, бо не міг скинути, так припікся був до тіла, — мовив Ульяш, запитливо дивлячись на Горана.

Той замислено поглянув на стелю, потім заплющив очі, проте врешті-решт похитав головою.

— Ні, це був не я. Мій тільник санітари зірвали ще на полі бою, до шпиталю потрапив у бинтах. — Романові здалося, що з цими словами в очах Горана раптом щез останній зблиск надії на щось таке, ради чого той приїхав сюди, і допомогти цій людині він уже не зможе. — Але все одно це було під Унгенами. Й операції робив ти, прізвище я запам'ятав: хірург Ульяш. Здається, ти був тоді майором.

— Так, майором медичної служби, — підтвердив Ульяш й одразу ж задумливо додав: — Здається, був... Зрештою, в польовому госпіталі якоїсь особливої ролі звання не відігравали.

3

Певний час Ульяш мовчки дивився на "чоловічка", що відсторонено бовванів на підвіконні. Голова його проростала із кореневища дуба, і на "обличчі", цій жалюгідній подобі людського обличчя, закарбувався такий невимовний жах, ніби коріння не живило, а поступово всотувало це створіння в себе і розчиняло десь у спорохнявілих прожилках.

Саме це перекошене від болю і жаху обличчя з очима-наростами й було тим першим витвором, з якого Ульяш почав формувати галерею своїх примарливих, потворних чоловічків. Він просидів над ним п'ять ночей підряд, і коли одного ранку "чоловічок" нарешті вищирився оцим змарудженим ротом, — не повірив, що такий згусток потворності, болю і розпачу міг зродитися під звичайним скальпелем хірурга, що правив йому за різець. Й ось тоді він вперше усвідомив, що й справді навічно пройнявся людськими муками, і печать їхня лягатиме на все, що буде створено його руками.

Горан теж звернув увагу на недолугого "чоловічка", й аж подався до нього через стіл, прагнучи краще роздивитись.

Хірург подумав, що варто б прибрати це страховисько, але вдатися до цього зараз, на очах у Горана, було незручно.

Тим часом десантник обернувся до стіни і несподівано для себе зустрівся поглядом з таким самим "чоловічком", тільки ще потворнішим, скручене тіло якого розчавлювала велика брила. Поруч, на саморобній поличці, стояло ще з десяток подібних створінь, й обличчя кожного з них становило собою дивовижну маску болю, розпачу або скорботи.

Вражений цим "зібранням потвор", морський піхотинець аж відсахнувся і здивовано роззирнувся по хаті.

— Як же ви розшукали мене в такій глушині, Горане? — удав хірург, ніби нічого особливого в поведінці його не помітив.

— Сам дивуюся. — Десантник ще якусь хвильку оглядав незграбні фігурки, але, так і не знайшовши їм пояснення, знову сів до столу. — У лікарні, де я лежав, трапився чоловік із вашого району. Ну, розговорилися, я тебе згадав, а він: "Та це ж наш Ульяш! У районній хірургом був. Оце, здається, на пенсії". Хто б міг подумати, що ти — в сусідньому районі, за якихось п'ятдесят кілометрів од наших Мочар! А я впродовж стількох літ розшукував тебе! По всілякому, всіма можливими засобами: і через військкомат, і до кількох газет писав, у лікарів розпитував...

Він хотів ще щось додати, але раптом замовк, наліг грудьми на стіл, й обличчя його враз стало землисто-сірим.

Хірург уже здогадався, що з Гораном щось негаразд, і що погнали його в дорогу, мабуть, не спогади минулого, а сумна дійсність.

— Давні рани мучать? — нахилився до нього.

— Нові. Шлунок. Кажуть, що виразка, але мені здається, що там щось страшніше.

— Ну-ну, з діагнозом поспішати не будемо. Вас уже оперували?

Горан безпорадно глянув на хірурга: краще б він не питав про це, і з відповіддю не поспішав. Тим часом обличчя його зросилося потом і зблідло. Ульяш зрозумів, що почався черговий напад і, можливо, подорож сюди була останнім рішучим вчинком, на який цей чоловік ще здатний.

— Утік я, хірургу. З обласної. Не те, щоб утік, а просто не погодився на операцію, і поїхав. До тебе...

— Утік, то втік, — увірвав його розповідь Ульяш. — Подробиці — потім. А зараз ляжте і трохи спочиньте.

Ульяш відвів гостя до маленької кімнатки, що правила йому за бібліотеку, і з вікна якої видно було ріку. Він зріс біля річки, і завжди мріяв поставити собі хату десь на березі. Цей будинок на горі, далеко за селом, Ульяш тільки тому й придбав, що звідси було добре видно вигин ріки. У негоду, як оце нині, він рідко наважувався спускатись до неї, а сідав біля вікна і вдивлявся у морок ночі. У такі хвилини Ульяш споглядав її якимось внутрішнім зором. Проте вдень майже не підходив до вікна, тому що завидна вигин могутньої ріки видавався всього лиш застиглим озерцем, далеким і мізерним.

Швидко розклавши диван-ліжко, хірург приготував постіль. Горан, мабуть, почувався занадто кепсько, і тільки тому роздягнувся і ліг, не пручаючись, взагалі не мовивши ні слова.

Поки він вкладався, Ульяш відшукав в аптечці кілька таблеток, дав йому й почекав, поки подіють.

— Хто мав оперувати?

— Хірург Мозар.

— Мозар, — кивнув Ульяш, зігріваючи долонями склянку з водою. – Знаю такого.

— То ви знайомі?! – стривожився десантник. Ця звістка виявилася для нього неприємною новиною.

— У районній, разом працювали.

Горан заплющив очі і мовчав. Поставивши склянку на тумбочку, хірург теж замовк і замислено дивився кудись убік. Людині, що відмовилася від операції в обласній лікарні, він міг лише допомогти дістатися додому. Останньою, кого він, Ульяш, оперував, була його власна дружина. Так сталося, що свого часу вона покинула його і жила на Уралі. Тільки коли захворіла і відчула, що рятунку нема, — змушена була повернутись до нього. Не до чоловіка — до хірурга. Всього лише до хірурга.

Поховавши дружину, польовий хірург вкотре вже, але цього разу – рішуче й остаточно, сказав собі: "З тебе досить. Забудь про операційну. Все, що ти міг зробити під клятву Гіппократа, вважай, зробив. А на щось більше навряд чи здатен".

Бо й справді, все життя він бачив тільки кров, а людей пам'ятав не по обличчях, а по ранах. З нього таки було досить. Й ось, на тобі: приїхав цей чоловік, якого він повернув колись із того світу, але вже аж ніяк не зможе повернути ще раз!

Останнього року роботи в райлікарні Ульяша, здається, мучив біль кожного, кого він оперував, і настав час, коли хірург відчув, що він надто стомлений і час поступитися місцем біля столу молодому, енергійному, а самому оселитися де-небудь у селі, на березі річки. Відтак, він сам обрав собі сільську лікарню і підшукав цю хатину, на горі, край села.

— Сім'ю маєте? — спроквола запитав він морського піхотинця.

— Є, звичайно, але я наказав нікому не приїжджати. Справи у нас тут, бачиться, суто чоловічі. Перед кожною операцією почуваюся, як перед атакою, коли ось-ось має пролунати: "Полундра!".

— Воно так... Під час операції, як і під час атаки: кому яка карта випаде. І все ж таки шкода, що ви не погодились на операцію. В обласній лікарні завжди надійніше. Та й на шлунку Мозар оперує, загалом, непогано.

Насправді він уяви не мав, як саме Мозар оперує зараз на шлунку, та ця брехня повинна була йому проститись.

— Я туди не повернуся, — затято мовив Горан, й Ульяш відчув, що ще одне необережне слово — і Дмитро зненавидить його. Він уже переконав себе, що порятунок дасть лише фронтовий хірург Ульяш, то ж, якщо зараз відмовити, — не простить. Та й то правда: Дмитро — фронтовик. На кого ж йому покладатись, як не на тих, хто рятував його ще там, у польовому?

— Якщо виникне така потреба, змушені будете.

— Всі вже давно списали мене, — прохрипів морський піхотинець. — Клята смерть ще не встигла взяти за горло, а вони вже заготували мені "похоронку".

— Мабуть, ви перебільшуєте.

— Кажу, як є. Може, це, справді, той Мозар, якого ти, хірургу, знаєш, — а може, інший, але я ще на медсестер задивляюся, а він уже запобігає переді мною, мов перед смертником. Якби такого кинули на польовий шпиталь під Унгенами, ми всі так і лишилися б у степу. Але я сказав: ніякого дідька у вас зі мною не вийде. Мені поки що потрібна операція, а не розтин.

4

Зобіду вони вирушили до лікарні. Бурхливий потік поділив село навпіл, і, щоб дістатися до неї, треба було спуститися схилом до шосе, що підступало в цьому місці мало не до берега, і вже ним, через місток, перейти до сільського майдану.

Горану стало легше, але йшов він усе ще повільно й невпевнено. Вранці він ще здавався Ульяшеві кремезним, а тепер поперед нього ступав скручений болями та пригнічений передчуттями чоловічок, кожен рух якого був виявом слабкості і безпорадності. Він навіть не став заперечувати, коли хірург викликався нести його валізку.

"Уранці він ще тримався, — подумав Ульяш, вкотре вже підстраховуючи Дмитра вільною рукою. — Його вистачило тільки на дорогу сюди і на те, щоб побачити хірурга. Але найстрашнішого він ще не знає..."

— Цвинтар у вас... над річкою, бач... — обернувся до нього Горан.

— Над річкою, — кивнув Ульяш. Він кивав мало не за кожним словом, і ніяк не міг позбутися цієї звички. — Колись був далі, але берег на вигині зсунувся.

— Красива місцина. Дивно, що таку землю віддали під хрести.

— Під них землі не пожалкуєш.

— У нас свого не було, в сусідньому селі ховали, за чотири кілометри. Але, вмираючи, Кирило Лет заповідав нікуди не везти його, а покласти у ту землю, яку орав. Усі односельці підтримали цього фронтовика, депутати місцеві прилучилися. Одне слово, у нас теж цвинтар з'явився. Щоправда, потім каялися, тому що цвинтар одного за одним почав "кликати до себе". За два роки — п'ять фронтовиків з одного села, а скільки молодих...