Ріка опівночі - Сушинський Богдан

1

Грім востаннє вдарив у поглухлі дуби, що бовваніли на березі збожеволілої ріки, і потім довго і лунко згасав десь за розмитими пагорбами. Разом із відлунням його, відшумували струмені дощу, а кривавий просвіток, що несподівано зблиснув поміж хмар, поступово зайшовся місячним сяйвом, і на гребенях скель почали зароджуватися смерчі позливних вітрів.

Тим часом ріка все набрякала й набрякала, мов гігантська фіолетова вена на тілі змученої землі, що вже не в змозі була тамувати накопичені в ній утому й розпуку, й ось-ось мала виплеснути на випалені засухою прибережні лани все, що досі терпляче притлумлювала в собі.

У ці хвилини ріка нагадувала хірургові Роману Ульяшеві вагітну жінку, що надлюдським зусиллям стримує зойк розпачу. І вже ніхто не міг би з певністю сказати, допоки їй вистачить терпіння і коли саме пролунає страхітливий стогін, разом з яким сотні нових рік і течій, що зародились у її лоні, вирвуться з берегів і затоплять усе, що піддасться їхній руйнівній силі.

Слизькою стежкою, що кам'яним струмком збігала з вершини пагорба до ріки, Роман Ульяш поспішав до берега, мовби й справді щось там могло залежати від його присутності чи від його волі. Десь у верхів'ях кілька днів підряд спадали зливи, і тепер ріка по вінця скелястих берегів виповнювалася дощівкою, знесеним чорноземом, рибою зі ставків, поламаним гіллям, кладками і розтрощеними човнами, а ще тесом, пляшками й усім тим, що нагло було скинуто стихією у її каламутні вири.

Ульяш довго стояв над вирвою, у якій зникала стежка, потім побрів понад берегом, аж туди, до руїн водяного млина, які ріка мало не щовесни затоплювала, але які все ще залишалися невмирущими. Ось і тепер вони здіймалися посеред плеса, мов далекі химерні айсберги, загадкові і величні.

Цього разу Ульяш знайшов собі пристановище на пагорочку, ніби на острівці, що, підточений повінню, теж незабаром має щезнути. Може, саме усвідомлення цього й примусило Ульяша повернутися назад, до тих невисоких скель, з яких зазвичай любив споглядати нічну ріку.

Кілька разів він зупинявся, увіходив у воду й, обережно намацуючи мисливськими чобітьми дно, виловлював у прибережній каламуті невеличкі корчі та пильно оглядав їх проти місяця. Пізніми вечорами з таких корчів народжувалися під різцем Ульяша спотворені болячками старі, зжиті "чоловічки", або чудернацькі постаті звірів, чи ніким не знаних птахів...

Поблукавши трохи поміж холодними вологими скелями, Ульяш зійшов на широку, добряче розмиту дощами греблю. Цей насип, що здавна оберігав сільську долину, з її садками і пасовиськами, тепер був єдиною перепоною на шляху ріки. Але вода вже вирувала аж на його гребені, і при місячному сяйві Роман добре бачив, як піна бульбилася на лискучих стежках і тяглася до схилу, всотуючись у нього, щоб згодом прорости струмками.

Вода підступала Ульяшеві до ніг, і він із острахом дивився на величезну брилу ріки, що з хвилини на хвилину могла збити його, проте якась сила все ще примушувала стояти ось так, лицем до чорного плеса, неначе сама присутність його могла стримати течію.

Десятиріччями вона щадила долину, а тепер змушена буде сплюндрувати її, накликаючи на себе ненависть і прокляття людей, і тільки він один, Роман Ульяш, здатен зрозуміти ріку і простити їй, тому що бачить її муки.

…Був у житті хірурга Ульяша день, котрого він раптом відчув, що кожен слід скальпеля на чиємусь тілі віддає болем у ньому самому.

Спочатку це здавалося миттєвим самонавіюванням, та з кожною новою операцією відчував ті болі людські усе гостріше, проймався ними, слухаючи сповідь хворого, його стогін чи навіть зітхання, неначе тіло колишнього польового хірурга увібрало болі, а душа — страждання усіх, хто пройшов через його операційну у фінську, Вітчизняну, у сорок п'ятому в Маньчжурії та ще потім, за багато-багато повоєнних років. І нібито ж давно залишив операційну, але вона все ще снилася йому отакими непевними ночами, а в безсоння привиджувалися спотворені болем обличчя поранених і скалічених фронтовиків, вчувалися їхні стогін і марення.

Щоб урятуватися від них, Ульяш утікав сюди, на берег опівнічної ріки, і топив у ній усі свої і людські болі, усі видіння і прагнення. Та все ж таки чимало тих спотворених облич являлося йому потім у дерев'яних "чоловічках", що зароджувалися із корчів, які старанно визбирувала по світу і з жорстокою послужливістю приносила йому ріка.

На кам'яну стежку, що вела до села, він устиг зійти за хвильку до того, як ріка нарешті прорвала греблю і виплеснулася на принишклу долину. Ульяш бачив, як нуртувала і пінилася у перших досвітках вода, як похилився і поволі осідав, захлинаючись виром, журавель занедбаної криниці; чув тужний крик птаха над затопленим гніздом, і... докоряв собі, що зарано зійшов із греблі. Все здавалося, що якби залишався там, ріка протрималася б ще з годину-другу.

Минуло ще з півгодини, перш ніж змокрілий і змерзлий Ульяш наважився повернутись на свою гору. Біля підніжжя її притулилися ще дві хати, і хоч знавісніла ріка так і не змогла підступитися до них, садок Ярихи, що розкинувся у низині, вже заполонило водою.

Сама Яриха стояла край садка по коліна у воді і здіймала руки до неба. Помітивши її, Ульяш покаянно прикрив назбирані корчі полою дощовика і, щоб не зустрічатися з жінкою, звернув зі стежки й подався навпрямки, через кущі і кам'яне завалля.

У нічних відвідинах ріки, в прийнятій від неї данині вбачалося йому тепер щось негідницьке, неначе вони з рікою були спільниками.

2

Неподалік від садиби хірург зупинився і востаннє глянув на ріку. Проте звідси відкрилася йому лише маленька цяточка вигину та частина затоки, що врізалася у степ і щезала десь в очеретах – така собі сіра пляма, обрамлена брунатними берегами.

Він, звичайно, міг би ступити ще якихось сто кроків убік долини, і вже звідти, з вершини гори, поглянути, що там коїться зараз на ріці, але не хотів дивитися на затоплені городи і слухати прокляття жінок. Він-бо добре знав, що ріка невинна, що вона стримувалася, скільки могла, а те, що все ж таки сталося, — сталося поза її волею.

Ульяш узявся за хвіртку, аж тоді помітив під ясенем постать якогось приземкуватого широкоплечого чолов'яги. Той чекав на господаря садиби, сидячи на валізці, і тільки коли Ульяш наблизився до нього, підвівся і нерішуче переступив з ноги на ногу.

— Давно чекаєте? — запитав хірург, привітавшись.

— Давно, — стиха відказав незнайомець.

— Пробачте, візит ваш виявився неочікуваним.

— Сам розумію, що неочікуваний. Напевне, на ріці був? Повінь там зараз.

— Повінь, — кивнув Ульяш. Він завважив, що гість звертався до нього на "ти", ніби до давнього знайомого, але людину цю бачив уперше. Втім, тутешні мешканці не визнавали звертання на "ви", а по батькові величали тільки начальство, та й то з приїжджих. — Беріть-но своє майно та ходімо до хати.

Чоловік узяв валізку і покірно пішов за Ульяшем. Одягнений він був по-селянському просто й охайно: новенька ватянка, зношені, але добре наваксовані чоботи з закоченими халявами, синій картуз із тріснутим дашком... А ще польовий хірург звернув увагу, що верхні ґудзики ватянки і сорочки чоловіка були розстібнуті, так щоб видно було тільник.

Зовні прибулець скидався на заробітчанина, з тих бригад "шабашників", які щоліта наїжджали до села. Проте Ульяш упіймав себе на тому, що, запрошуючи чоловіка до хати, навіть не намагається з'ясувати, хто він насправді і в якій справі прибився до нього на цю гору і в такий ранній час.

Поки господар смажив яєчню, гість непорушно сидів у кухні, тримаючись обома руками за валізку, неначе побоювався, що вона щезне. Лише зрідка він підводив голову й оглядав Ульяша. Перед ним був худорлявий чоловік із м'язистою статурою, але геть сивий, і, можливо, саме ця сивина заважала колишньому морському десантникові остаточно повірити, що він саме той, хто йому зараз конче потрібен, — хірург Ульяш.

Їсти гість відмовився, проте видобув із валізки пляшку слив'янки й налив Ульяшеві. Свій келишок він залишив пустим.

Тепер хірург і собі уважніше придивився до гостя. Обличчя його — вилицювате, з великим розсіченим підборіддям та з незграбними, але твердими рисами, — безсумнівно, належало людині з сильною волею і крутою вдачею. І тепер Уляшеві навіть здалося, що все ж таки він уже колись бачив його. От тільки, де, коли і за яких обставин?

— Не впізнаєш, докторе? — мовив гість, і за цими словами його не вчувалося нічого, окрім втоми. Не впізнаєш...Та воно й не дивно. Горан – моє прізвище. Дмитро Горан.

— Я повинен був би впізнати вас? — обережно запитав Ульяш. Бо здалося йому, що ім'я це чує вперше.

— Та хтозна. Нас було сотні, і всі однаково посічені, скривавлені... Першого разу ти виймав мені осколок із плеча. Щоправда того разу я одужав досить швидко, але так само швидко, після дводенного наступу, потрапив назад до шпиталю. Й отоді вже на стіл тобі поклали лантух зсіченого м'яса, в якому навіть не варто було порпатися, а слід було віднести в яму з вапном. Але ти, спасибі, не відніс, ти зшив, залатав, як міг. От тільки потім ще раз довелося різати, бо щось там у нутрощах моїх не заживало, а щось уже й гноїлося.

— Он як?! Виходить, що по ранах швидше впізнав би, ніж по обличчю. Професія, знаєте... А ви, я так зрозумів, із морської піхоти?

— "Річковиками" нас назвали. Спочатку тримали плацдарм на Південному Бузі, далі висаджували нас на Дністрі, потім за Прутом. Десант за десантом. Коли клали на стіл утретє, я було на роги поліз, кричав, що ще не труп, щоб на мені вчилися різати. Словом, нерви почали здавати. Але ти — нічого, стримався. Відповів, що ти лікар, а не трупар, і навіть не вилаявся. Запам'яталося, бач...

"Лікар, а не трупар..." – подумки повторив польовий хірург, стенаючи плечима. А що, мабуть, так і відповів. Він казав таке багатьом — чергова фраза, якою тільки й міг відповідати на всі кпини поранених. До того ж він успадкував її від батька, теж хірурга, що все життя працював у глухому райцентрі на Поліссі. Там вічно бракувало медиків, то в шістнадцять років Роман уже був у нього асистентом, а в сімнадцять вступив одразу на другий курс медичного.

На його операційному столі, на тих терезах життя і смерті, побувало сотні людей, і кожен, хто переважив на життя, в принципі міг запам'ятати цю фразу.