Етап - Бузько Дмитро

блідий як смерть, виснажений, в химерному, зумисне незграбному, ганебному вбранні арештанта. сп'янілий від повітря і вражінь, я хитався, як тяжко хорий. але я відповів їй посмішкою щастя. так, певне, посміхається той, хто вмирав, але переміг смерть і, ледве живий ще, радісно глянув на світ...

— кроком руш!

задзвеніли кайдани, затупотіли ноги, заколивалися, виблискуючи на сонці, шаблі конвоїрів.

ішли хутко. іти було далеко. але я враз згадав, як треба йти в кайданах, щоб не плутався ланцюг, щоб розгойдавшися, він не стримував ходи і йшов легко, бадьоро, ніби кайдани мене несли, а не я тягнув їх на собі.

мати в юрбі інших жінок — матерей і сестер нас, закутих, огорожених штахетом шабель — поспішала за етапом. двічі верхівці — конвоїри налітали на них, женучи геть, далі від нас.

тоді ставало болюче. хотілося крикнути матері — не треба! йди додому... не принижуй себе!..

я зідхнув із полегшенням, коли вона взяла візника и поїхала, неспроможна йти в рівень з етапом, шо поспішав до порту...

промайнули міські околиці, де на нас дивилися співчутливі очі перехожих — робітників, бідноти. вже смеркалося, й нам назустріч блиснули ясні ліхтарі центральних вулиць. і тут усі спинялися, коли вулицю сповнювало брязкотіння кайданів і теж дивилися на нас, але зі страхом, із зневагою, вороже.

байдуже! я жадібно дивився навкруги: з кожним рогом вулиці, з кожним будинком були зв'язані безмежно любі тепер спогади волі...

дмухнуло вільготою: море близько. аж ось воно показалося —сіре у вечірній млі, легке, як дим. два роки я його не бачив!

коли прийшли в порт, уже стало темно. на чорній ляковій воді гойдалися відсвіти ілюмінаторів. електричні ліхтарі лляли своє світло в густу сутемряву. навкруги кипіло громохке, метушливе портове життя.

етап став: конвоїри готували на пароплаві приміщення. я дивився навколо. хвилини бігли для мене секундами. то мчали вражіння вільного життя, безмежно багатого, пишного після мертвої нудоти тюремних днів. кров бурхливо бігла в жилах. дзвінко стукотіло серце. високо здіймалися груди.

я так само, як тоді, коли вийшов за браму в'язниці, щасливо посміхався матері: вона вже була тут і, принишкнувши в куточку коло якогось склепу, де її не бачили й не гнали, журними очима дивилася на мене. мені так хотілося сказати їй:

— мамо! та не журися, мені ж так добре, що можна зовсім забути про мої кайдани, мій арештантський сіряк, моє бліде, виснажене обличчя.

загнали етап на пароплав: у тісне, задушне приміщення. але ж у ньому, цьому приміщенні, весело жовтою лякованою фарбою блищали стіни, стеля, поли. в одчинені ілюмінатори просто, не крізь ґрати, зазирала чорна, запашна від моря, літошня ніч. це було вільне приміщення вільних людей. і це відчували всі в'язні: гомоніли, сміялися, метушилися, ледве їх вгамували конвоїри. мати, підкупивши конвой, передала мені їжі — о, якої ж смашної після тюремних харчів. мої товариші захоплено нищили цей дорогий подарунок, аж весело було на них дивитися...

півгодини й загудів — засурмив пароплав. дзвякнули шклянки, ще й ще. тяжко зідхнула машина, загуркотіла... зашумувала вода під гвинтом, поїхали!

довго я не спав. ніби те море після бурі, ніяк не могли вгамуватися мої вражіння сьогоднішнього вечора, — такі дужі й мінливі — то захоплення, то образа, біль і радість, горе й щастя... все одно! аби життя. аби не те страшне животіння тюремних днів...

раннім-рано мене збудив вартовий конвоїрі повів ніби до вбиральні на палубу. це його підкупила мати, щоб побачитися зі мною. вона палко пригорнулася до мене. з її очей бігли сльози. подорожні, що вже прокинулися, з усіх боків дивилися на цю сцену. мені було неприємно: в цих поглядах я читав осуд мені за те, що я, ставши арештантом, спричиняю моїй матері таке велике горе. я постарався скоротити сцену, посилаючися на те, що конвоїру може дістатися за порушення конвойної служби.

коли він мене вів назад, я не втримався — спинився на хвилинку коло борту пароплаву, задивившися на вранішнє море. рожеві від схід-сонця хвилі котилися з далекого обрію і звідти ж пливли перлини — хмарки. навколо був такий широкий простір, що я завмер заворожений. аж конвоїр стурбувався: подумав, чи не збіраюся я плигнути в море, щоб поплисти на волю. правда, була в мене й ця думка. та згадав — кайдани! вмить піду на дно. не зазнаю й кількох хвилин радости вільного пловця у вільному морі.

вернувшися до каюти, вже не спав: боявся пропустити ті нові вражіння, що давав мені другий день етапу — день близькости до волі...

вже вранішнє сонце сяло з високого, синього неба, коли пароплав прийшов до Миколаєва. пішли околицями міста до далекої в'язниці. обіруч вулиці стояли привітні провінціяльні хатки, з-поза парканів визирали зелені шапки дерев. диким контрастом врізалося брязкотіння наших ланцюгів у цей ідилічний затишок.

двір в'язниці — пересилочної, етапної — теж мав тавро провінції. мурів і ґрат не було видно. їх ховали будинки службового персоналу в'язниці. коло криниці жінки прали білизну. від дерев і будівель падали миротворчі вранішні тіні. сірою плямою, ніби лишай на здоровому тілі, випиналася юрба нас, арештантів, на тлі цієї ідилії.

я стояв і жадібно насичувався нею, щоб понести її з собою до камери, за ґрати, щоб там ще й ще раз, без кінця, згадувати й цей уламок волі. заворожений цим, я й не вчув, як мене покликали до прийому...

— шапку здійми! — злісно крикнув на мене роздратований помішник начальника тюрми.

мене вдарило ніби арапником. я відчув, як кров облишила моє обличчя, й очі запалали, аж запекли мені лоба.

— політичний? — зарипів голос тюремщика, коли я знехотя, поволі стягнув з голови свого арештантського "блина".

— так, — відповів я стиха, стримуючи гнів.

лють спалахнула на дегенеративному обличчі мого ката: я ж мусів відповісти: так, ваше благородіє.

але він стримав себе. похапцем перепитавши моє прізвище й усе, що за трафаретом належало, він гукнув дозорцям:

— приймай!..

і мене повели до в'язниці.

у великій камері чоловіка на двадцять нас було тільки троє: якийсь шляхтич, що пропився в Миколаєві і його тепер теж "етапом" гнали додому, дідок-селянин — за "безпашпортність" та я.

на дальший етап треба було чекати три дні. вони пролетіли непомітно.

ще в камері я почув брязкотіння кайданів. пекельним воно стало, коли партія рушила в путь. ішли далеко: вокзал був з протилежного краю міста. вечір випав задушний, порох, що його зняли сотні закутих ніг, хмарою став над юрбою. конвой гнав: завжди, коли вели каторжних, конвоїри поспішали швидше довести етап до поїзду, чи до в'язниці, щоб посадовити в'язнів за ґрати — так їм здавалося безпечніше. їх самих гнав острах утечі каторжних або ж їхнього раптового бунту.

більшість каторжної партії від голоду у в'язниці та страшного режиму миколаївського централу була хора на курячу сліпоту. і тільки но криваве сонце сіло за хатки предмістя, вони втратили здібність бачити. ішли, як сліпі, тримаючись за сіряк передніх товаришів, плуталися ногами в кайданах, падали, стогнали... конвоїри несамовито кричали, прикладами рушниць підганяючи тих, що приставали.

я, прикутий ланцюгом "поручнів" до одного з цих сліпих, тягнув його за собою. ззаду на ноги болюче наступали такі ж сліпі. спереду вовтузилися вони, спотикалися. піт біг струмками з мого чола, змішувався з порохом, брудом заливав очі, що їх не можна було втерти закутими руками. одіж прилипла до тіла. тяжкий у таку спеку сіряк мулив плечі. я майже умлівав від утоми, але ж треба було йти та йти — здавалося, без кінця, без краю.

мука застигла в грудях у голові вже було порожньо. ноги сами, як неживі, місили куряву по шляху. вуха позакладало від громихання кайданів, і коли, нарешті, добилися до вокзалу й етап розташували по вагонах із ґратчастими віконцями, здавалося — вічність минула, так далеко відійшов відпочинок у затишній камері миколаївської "пересилочної".

конвой на цей раз випав лютий. майже всі салдати — українці. а по тюрмах в'язні знали, яке це лихо. і благали долю, щоб не мати справи з українцями дозорцями чи конвоїрами. до Харкова їхали дві доби. арештантські вагони причепили, здається, до товарового поїзду. ці дві доби ми мусили сидіти не ворухнувшися. вагон був без полиць, а на долівці лягти не дозволяли. доводилося сидіти, застигнувши, щоб не охлянути й не сповзти униз з лавки, бо огидно було чути брудну лайку й погрози наших катів.

а за вікнами вагону бігли ниви, міста — бігло життя.

літошнім вечером — свіжим і гарним після дощу — приїхали до Харкова. тут етап прийняв московсько-курський конвой: уже легше. ще краще було те, що пересадовили нас на вагони з полицями, де можна було спати.