Етап - Бузько Дмитро

Дмитро Бузько

ЕТАП

_______________

(спогад)

дзвякнув останній засув, у кам'яній тиші коридору розтанула луна дозорчих кроків, — скінчилася вечірня перевірка, і тоді гомін, бджолиний гомін, — він ніби досі чекав-чатував десь за горою, а тепер прийшов, і тюрма — ніби вулик. звісно, не бджоли, а люди, — сотні, понад тисячу в'язнів. і в кожного з них тепер була всередині миротворча ласкава тиша, як на пасіці, коли ото м'які соняшні плями захід-сонця, бо — день минув!..

день минув, ще один день...

це в тюрмі зовсім не так, як звичайно. бо кожний день, то щабель драбини. а драбина, бува, височенна. в мене, наприклад, — тисяча двіста сорок три щаблі. але все ж на горі, на вершечку драбини сидить казковий велетень — птах... воля! і як до нього видертися, — тисяча двіста сорок три щаблі перейти, — тоді сісти на його спину, він розгорне свої могутні крила й полетить...

і ото, певне, кожний в'язень тепер, після вечірньої перевірки, думав про те саме: тисяча й стільки сотень та десятків та одиниць щаблів, — сьогодні вже на один менше. тому кожний в'язень, як говорив, то — мирно, притишено, і як зідхав, то — з полегшенням. і як дзвенів кайданами, то м'яко, не рвучко. тому ж бо й в'язниця в цей вечірній час була ніби вулик.

дехто, певне — багато, викреслював в себе на стінці в камері минулий день. у мене теж був такий стінний календар. та сьогодні я не про нього думав. минулий день і бджолиний гомін в'язниці милував — пестив і мою свідомість, але в ній ворушилося щось інше: свіже й буйне. не таке, як це терпливе чекання на тисяча й двіста й т. д. днів, що проминуть.

це — інше, — терпке, бентежне завмерло в напрузі, загострило чуття: невже й сьогодні не буде?

хвилина, десять... година.

уже сутінь од в'язниці впала через увесь двір. сонце заходило з іншої сторони. воно ще, певно, не досягло край неба, бо ж — літо й день великий. воно ще, певно, купало в своєму сяйві далекі ниви по той бік височенного муру тюрми...

усе це для мене чимало важливо, — до ночі далеко: ще може бути, ще буде...

отак напружено я чекав учора, позавчора, — вже два тижні, чекав марно... і тепер уже втрачав надію. вже не чув бджолиного гомону. і сутінь, що впала від в'язниці через двір, здавалася мені нудно-сірою. неправда, бо ж — літня, запашна сутінь. та я вже на те не зважав. порожніми очима шукав у камері, — за що б зачепитися, щоб розважитися, щоб не думати?

і от тоді, як я вже ліг на ліжко, щоб забутися й перетерпіти зневіру цього вечора, мене враз підкинуло: далеко в коридорі дзвякнув засув, другий. потім — павза, гомін криків... божевільно задзвеніли-помчали кайдани...

так, такі нема сумніву: етап! чи ж викличуть мене?

я кинувся до дверей і завмер, прислухаючись. в коридорі знову настала тиша. безмежно довга, бо хвилини — годинами...

— вже всіх викликали!

обірвалося й покотилося щось усередині...

я рвонувся з місця. заметушився, забився в камері, як риба в неводі. і знову став... хвилини десь бігли далеко... що це? так! знову крики... ближче, ближче... гремить засув сусідньої камери. та ні! це ж — моєї!.. хвиля великої радости підхопила мене й винесла з камери, ледве дозорець одчинив двері и сказав трафаретне:

— до контори, з речами!..

дозорець м'яко посміхнувся:

— та ж заберіть свої речі...

— ах, так: я зараз, — не тямлячи себе, кинувсь я назад, похапки збираючи своє нескладне арештанське "господарство" та чайничок і торбинку з цукром, що їх уже два тижні як на етап приготував.

дозорець, так само м'яко посміхаючись, дивився на мою метушню. це був не звичайний дозорець, — байдужий до в'язня, як дерево, — а "наш" — кравчук.

він передавав записки на волю. він мав туберкульозу й велику пошану до нас політичних. ще жартував: "ріжниця між соціялістами й анархістами та, шо соціялісти — вороги приватної власности, а анархісти — чужої"... це тому, що в нашій в'язниці сиділи не справжні анархісти, а так звані "екси" — "нальотчики", які лише ім'ям анархістів називалися...

— усе забрали? — спитав мене кравчук і лише тоді, як у цьому переконався, повів мене до контори.

я йшов попереду, не йшов, а летів. тінню промайнув наш каторжний коридор і загальний відділ, де двері були ґратчасті, й крізь них на мене дивилися заздро очі в'язнів: щасливий — на етап!

етап, це — мандри. етап, це — зміна. етап, це — промінь буйного соняшного світла в сутемряві в'язничного життя. етап, це — подих свіжого повітря в задусі, коли вже ось-ось задихнешся й зомлієш. етап, це... та що й казати! одне слово: воля, що її бачиш за пару гонів, — аж там, поза мурами, крізь грати, — далека, як мрія, — а в етапі — ось вона, коло тебе, зовсім близько, жива, аж чути її тепло, її подих...

заскиглили тяжкі куті двері, що за ними вже інакше життя: в'язничної контори. тут уже пахтіло волею. той дух, певне, лишили вільні люди, наші кревні, що їх раз на місяць пускали сюди на побачення з нами, — крізь подвійну залізну густу сітку в отій кімнаті, праворуч...

тут іще повно було проміння захід-сонця, яскравого, як опівдні, після вогкої сутемряви в'язничних коридорів.

тут кравчук залишив мене, побажавши щасливої дороги. мене повели переодягти й закути в кайдани, бо я вже — "кайданне" скінчив і ходив у в'язниці вільними ногами.

з мене зняли все чисто. так належало. бо в'язень може, наприклад, десь зашити з одежі гроші на етап, а то й пилочку — залізку на ґрати, на кайдани... одіж, тобто білизну й сіряк, дали знову таки нову, просто зі склепу, з-під замку — ті самі міркування про можливі заходи до втечі.

білизна — з ряднини, що на лантухи. груба й шорстка, вона дряпала тіло, гидотно прилипала до тіла своїм клеєм, бо задуха й піт...

помішник начальника в'язниці, грубий, як йоркшир-кабан, єпіфанов, стояв і дивився, як я переодягався, мучаючись з недотепности мого вбрання, як мене пхнули й посадовили на брудну кам'яну долівку, як приставили до ноги ковадло й кат — дозорець, — ми знали, що він вішав засуджених на горло, — з насолодою бив молотом попри саму ногу, клепаючи заклепку, бив так, що ось-ось зачепить ногу й оберне її на котлету.

єпіфанов дивився, й очі йому світилися задоволенням з мого приниження. він усіх нас, політичних, ненавидів, саме за те, що сам — раб і хам, не міг збагнутися свідомости нашої вищости від нього.

я глибоко зідхнув від полегшення, коли молот востаннє вдарив заклепку, і я, прив'язавши абияк ланцюг до поясу, вийшов на двір. звісно, єпіфанов — тільки дрібна комаха, але ж... ох, якби можна було у в'язниці мати крицеві нерви й камінь замість мізку!

на дворі в мене першу мить закрутилося в голові від свіжого повітря. бо вже два місяці, як я не виходив на проходку. увесь каторжний корпус "страйкував": саме завели порядок, щоб каторжні на проходці ходили "парами" по стежці, а ми боролися за право хоч пів години на день рухатися на дворі вільно.

проте, далі кров почала шугати в жилах. очі широко розплющилися, хапаючи вечірнє світло. тіло випросталося, груди роздало і знову радість затремтіла всередині, ніби й справді я зараз мав іти зовсім на волю...

— йди сюди! — сіпнув мене за плече конвоїр, перебиваючи моє сп'яніння.

я не враз зрозумів, чого йому від мене треба. я ласкаво дивився на ньогою. це ж був не "тюремщик", не дозорець, не кат, а просто — салдат. на його обличчі ще лежало тавро села. якби не уніформа й зброя, — звичайний парубок, один із тих, що так жадібно прислухалися до моїх бунтарських слів та брали в мене чарівні книжечки "про волю", "про землю" ще так недавно, — ну, два роки тому, але ж — ніби вчора, бо час у в'язниці, то — не час...

конвоїр мацав мою одіж, моє тіло...

— ну що ж робити — служба: треба, — намагався я переконати себе, а всередині вже тремтів гнів: як сміє він зі мною поводитися, ніби з твариною?!.

— розкрий рота! — буркнув конвоїр.

я й цьому скорився, все ж одно примусить... але вже мій гнів палахкотів. ось ось вибухне нерозсудливим, божевільним протестом...

— а "в роботі" нічого нема? — запитав салдат похмуро.

я сполотнів: невже ж мені доведеться пережити й цю ганебну подробицю трусу перед етапом? я відчував, що ніяка сила не примусить мене скоритися...

— нічого! — не своїм, притишеним, але. певне, страшним голосом відповів я, впившися своєму катові своїм застиглим поглядом просто в вічі.

щось промайнуло на його обличчі, змивши на мить кам'яне тавро села. хто його зна? чи нерозсудливий страх його взяв, чи може ворухнулося й людське почуття до мене, тільки він, не дивлячись в очі, сказав:

— іди!

і голосніше, ніж треба було, гукнув:

— слєдующий!..

в очах мені ще темно було з хвилювання, коли я одійшов до натовпу в'язнів уже "прийнятих" і готових у путь.

— шикуйсь! — залунала команда, і знову я забув про те, що тільки що зазнав: зараз одчинять браму в'язниці. востаннє вона зачинилася за мною два роки тому!

каторжан в етапі було декілька чоловіка. нас поставили наперед... одностайно й бадьоро дзвякнули наші ланцюги, гомінкою луною розгляглися під склепінням брами і ось...

за брамою етап на хвилинку спинився: конвой із шаблями "наголо" розташовувався навкруги нас...

воля і ось вона!..

я жадібно пив очима розлоге дерево, шмат поля й стежку через нього до далекої цегельні. цілий рік, коли я сидів у камері, що віконце її виходило на цей бік в'язниці, я бачив крізь ґрати це дерево, це поле й стежку до цегельні. щоранку й потім опівдні цією стежкою ходила струнка дівчина, я бачив її здалека і міг собі думати, що вона дуже гарна, дуже розумна, що вона — все те прекрасне, що єдналося з моїми мріями про волю... щодня: це дерево, край поля, стежка й моя фантазія — дівчина.

а тепер — ось вони які. дерево, поле й стежка... такі прості, зовсім не казкові, живі... сонце купало поле в своєму прощавальному промінні, й воно тремтіло радістю у всій моїй істоті.

з поля зірвався вечірній вітрець і заплутався в листі кленів в алеї праворуч. цієї алеї я не міг бачити з в'язниці. вона для мене ніби тількищо народилася й раділа зі свого народження на світ.

мати! бідна мати: вона, певне, два тижні щовечора, коли звичайно ішов етап, приходила сюди. її гнали, вона благала дозволу залишитися, підкупала дозорців... мати! вона сумно посміхнулася мені й похитала головою: справді, сумне видовисько, певне, я з себе уявляв.