На нові гнізда - Потапенко В'ячеслав
А не діждете! Та мені ваша мати приведе ще синів — орлів!.. Приведе таких козаків, що ви їм і в підметки будете негодящі! Правда, старенька?!.
— Авжеж! — відповіла мати та й вголос зареготалась, удаючи з себе веселу.
— Ага!? А що!? — теж удаючи з себе веселого, кричав батько.— Начхав я на ваш Амур!.. Яке добро, подумаєш!.. Там,— кажуть,— бабів мало, ще якийсь одноокий китаєць украв би мою стареньку... Ха-ха-ха!
Для вподоби старому зареготалися всі враз та й змовкли. Знову сум обгорнув усіх. У кожного на серці мов коти шкребли...
Після обіду приїхали сусіди — відвезти переселенців до залізниці. Ось уже все повиносили на вози. Настав час прощання... Останнього прощання! Останнього цілування!..
Враз у хаті зробилось тихо, як у могилі. Ніхто не пускав ані пари з рота. Батько зняв ікону. Підійшли переселенці і стали перед ним навколішки. Батько їх поблагословив і сказав своє слово:
— Живіть, сини мої любі, у добрій злагоді! Держіться вкупі, не міняйте своєї віри й не кидайте звичаїв батьків та дідів наших! Дай боже, щоб наша Україна запанувала на Амурі!.. З сусідами не сваріться, жінок своїх жалуйте, але волі їм не давайте. Пам'ятайте: "Люби, як душу, а труси, як грушу!.." Горілку, діти, пийте, та розуму не пропивайте! А ви, жінки, слухайте своїх чоловіків, доглядайте господу та дітей більш нарождайте. Дасть бог діти — дасть бог і на діти!..
Батько всіх перецілував.
— А тепер ідіть до матері, хай вона вас поблагословить. Неньчина молитва до самісінького бога доходить.
Батько передав ікону матері, що стояла з ним поруч. Почала мати благословити, але ні сльозинки, наче вона їх випроводжала не на Амур навіки, а в поле. Всі люди плакали. У синів заблищали на віях сльози; ще хвиля, і вони розревілись би, але батько зирнув на них очима,— сердито старий глянув; сини зрозуміли сей погляд і задушили у горлі сльози...
— А тепер по старому звичаю треба всім сісти, щоб усе добре сідало! — сказав батько і сів. Всі теж посідали, а через хвилину разом устали.
Переселенці ще раз перехрестились до ікон і почали виходити надвір. Останній раз переступили поріг своєї хати... Чи доведеться коли знову тут бувати?..
Ось діти вже посідали на вози. Батько глянув на них, а у самого мовби серце відірвалось, похололо, і сльоза покотилась йому по щоці, але старий так стиснув зубами губи, що кров закипілась. Мати стояла бліда, але спокійна, водила по всіх очима, мовби не розуміючи, що се діється, куди її діти їдуть і чого так багато людей у дворі? Всі се запримітили, що з старою щось діється непевне, і лякались, щоб вона розуму не втратила.
"Хоч би заплакала! — думав старий.— Легше б їй було, а то, чого доброго, не витримає, сердешна, сього лиха..."
Мати підійшла до синів. Все відразу стихло. Баби, що плакали, так і обмертвіли. Всякий дожидав чогось злого. Мати якось чудно обвела їх очима і покірливо, мов дитина, усміхнулась...
Так отеє ви вже й їдете? — спиталась вона.— Куди?
Як куди? — спитався старший син перелякано.— Адже ж ин, мамо, знаєте, що ми їдемо на Амур...
Як вовчиця, кинулась мати і ухопилась за колесо.— Ай! — крикнула вона несамовито, та так крикнула, що, здавалось, несила чоловіка так крикнути. Мов щось ухопило кожного іа серце від такого крику. Всі люди у дворі заплакали. Ьатько кинувся до старої і відтяг її від колеса.
— Не дам! Не дам! Се кров моя! Не пущу! — несамовито голосила стара на все село та рвала на собі сиве волосся й одежину.
Вози рушили, а мати, мов горлиця, билась об землю, пускаючи з рота піну, аж поки не стер ял а силу і простяглась, мов мертва. Старий з москалем та людьми внесли її в хату і поклали на полу. Довго мати не приходила до пам'яті. Аж ось вона підвелась і попросила пити. Напившись води, нона оглянула свою хату.
— Се тепер не хата, се пустка! — казала вона.— Се домовина, і в ній два мерці: мій старий і я...
І весь час мати лежала на полу та стогнала. Старий сидів задумано і не випускав люльки з рота. Не раз сльози підступали йому до горла, але він гриз цибуха, що аж зуби скреготали, та все кріпився. Москаль теж сидів мовчки над пляшкою з горілкою і заливав своє горе, але й горілка нічого йому не помагала. Думав, багато дечого думав каліка. Хата мов справді домовина. Ось уліз у хату Рябко, потяг з лави шматок хліба і знову пішов у двері — ніхто його не бачить, піхто не чує. Двері трохи відчинені, у хаті вже холодно. Всім байдуже! їх у жар кидає від думок...
Вже стемніло. Цвіркун виліз з-під печі, цвіркнув раз, удруге. Поліз на лаву, а далі на стіл, а з столу побіг по руці батька — старий не чує, так замислився. Мати встала, хитаючись засвітила свічку і почала подавати вечерю. Ось вона, як і колись, поклала на стіл цілу купу ложок. Москаль встав, відділив три ложки і зоставив їх на столі, а останні поніс до мисника. Старі глянули на сі три ложки. Мати заголосила і кинулась головою у подушки на піл, а старий, як опарений, вибіг надвір. Він упав на віз, на котрому сусід возив до залізниці його синів, і заридав, як маленька дитина, але сі козачі сльози бачив один темний весняний вечір і ніхто більше!..
— Вгамуйтесь, паніматко! — заспокоював каліка стару.— Се4 ще не горе, а ось горе, що перед вами стоїть — се я! Я був колись людиною, а тепер я що? — каліка, а все ж не гнівлю бога, не нарікаю і не плачу, бо гріх побиватися...
Стара трохи заспокоюється...
Північ... У хаті темно... На полу лежить стара, на печі старий, на лаві москаль... Біля нього долі валяється дерев'яна нога... Тихо, навіть і цвіркун заснув...
— Старий!.. Ти спиш?..— питає стара.— Спиш?.. Тихо...
Старий не спить, але мовчить, щоб стара подумала, що він не думає, а спить, і тим сама заспокоїлася... Проходить півгодини.
— Стара, ти спиш? — питає з печі старий.— Спиш?.. Тихо...
Стара мовчить, хоч не спить, і тим хоче виявити старому, що вона не думає, а спокійно спить. "Се його заспокоїть,— думає хора стара,— і він засне..."
Москаль все те чує, але хоче старим показати, що він не думає, а спить спокійно. "Се їх обох заспокоїть",— мислить каліка і починає хропіти.— Ех, якби мені рука та нога! — бурмоче москаль ніби крізь сон.
Місяць плив по небі і, допливши до хати осиротілих, зацікавився, глянув у вікно і, зрозумівши сю святу лож, усміхнувся; але як побачив долі дерев'яну москалеву ногу, прожогом заховався за хмари. Мабуть, він перелякався людського звірства!..
