На нові гнізда - Потапенко В'ячеслав

Село. Починається весна. Де-не-де лежить ще сніг. По улицях болото. Далеко на селі дівчата співають веснянки.

У старого козака Максима Квача людей мало не повнісінький двір. Хапане весілля, чи що? Ба ні — музики не чути! — Ховають кого? Попа не видко! Що ж трапилось?.. Переселенці! ідуть козаки на нові гнізда! Сини Максима кидають батька, матір, кидають своє кубло та йдуть на Амур за шматком хліба. Ось уже й воза підмазує старий, і коні годуються; сини-переселенці і скрині виносять та всякий дріб'язок. Люди обступили старого москаля. Москаль з "Григор'євським" хрестом на грудях лівий рукав шинелі теліпається, бо у ньому нема руки; у правій руці ціпок; права нога тільки по коліно, а від коліна дерев'яна — стельмах зробив її за півкарбованця. Добра нога, терпляча: її тепер не то кулею бий, а й сокирою рубай — москаля не заболить: зроблена вона тесаком та гиблем. На ніч москаль скидає її, на день знову чіпляє — слухняна нога! "Григор'-євський" хрест не цяцька, недарма москаля величають "кавалером". Хоч його покалічено, а проте — кавалер, а се чоловікові не абищо. Він повік дістає кілька карбованців на рік. У церкву увійде кавалер — усі розступаються, дорогу дають йому. Кавалер стоїть попереду, поруч з панами. Щороку на Георгія Побідоносця 2 каліка-кавалер їде до Петербурга, обідає у дворці вкупі з другими москалями-кавалерами. Він до труни матиме що їсти, і йому не треба пхатися до Амура за шматком хліба. Правда, що його родина бідує, бо який з каліки робітник? Ну, що ж робити,— усіх не нагодуєш!..

— Еге,— балакає москаль,— Амур — сторона далека. Тепер, скажім, до залізниці десять верстов, від залізниці до Одеси-города верстов з тисячу, а відтіля на кораблі морем-окіяном їхати треба більше ніж два місяці. Через те й начальство не пускає старих та хорих їхати, бо не витримають — помруть на морі! А начальству не потрібні видатки: його, старого, вези, він поїдає казенний харч, а там дивись — помер! Бери його за ноги та й кидай у море. Одно, значить, "сумнительство" для себе, а казні видатки і неспокій!..

— Так, так! — потакує старий чоловік, слухач.— Якийсь Василь здохне, а через нього начальству клопіт! — Старий балакає гостро, а сам хоч би усміхнувся.

— Ну, дідусь що скажуть, то наче рублем притягнуть.

— А бодай вас, діду, повік слухати! — озиваються слухачі сміючись.

— А хіба й не так! — каже знову дід, удаючи з себе, ніби його розсердили.— Ще чого забажалось! Хліба!? Каменюки не хочете!? За що вас годувати хлібом? Може, за те, що у вас одна на тілі шкура? Ач, яке велике свято! Ондечки пани їдять — та й то не хліб, а якісь ^булки, що, може, й собака не хоче їх їсти, а вони, бідолахи, їдять — нічого не зробиш; а у панів не одна, а скільки шкур!.. Яку схоче, таку й натягне на себе.

Всі регочуться.

— Парнішка,— каже москаль до парубка,— а полізь-но у мою ліву кишеню, витягни ріжок з чемерицею, нехай я понюхаю, щоб дома не журились.— Парубок виймає; москаль запускає пучки у табаку і набиває свій ніс

— Добра се нагорода — хрест! — бубонить дід.— Але якби можна своєю рукою виймати з кишені ріжка, було би ще краще.

Але москаль не чує, він знову товче своє про Амур-ріку.

— Що й казати,— перебиває якийсь господар,— у Максима два сина, та дві невістки, та четверо внучат, та одно у колисці, та своя стара, та сам — усіх одинадцять ротів, а землі три десятини та городу опруг — не розтанцюєшся! Ну й недостача хліба, і йди шукати його по Амурах та по Сибірах.

— А нащо вони плодяться, як свині? — не вгамовується дід.— Ач, завели панські звичаї: щоб і жінка у нього була, і діти, може, хочеш і на подушці спати? Пам'ятай, що ти худоба! А худобі що? Стійло — от і все! А то доживуться до того, що ні ікони, ні ножа: ні помолитися, ні зарізатися! Не абичого і захотів — хліба! А пареної полови не хочеш?.. Не здохнеш! У Росії ще ніхто не вмер без хліба, а як помирають, то не від хліба, а з голоду!..

Слухачі аж пирснули від дідової балачки.

— Воно як подумаєш гарненько,— каже москаль,— то виходить так, що все одно — чи Росія, чи Сибір.

— Се так! — згоджується дід.

— А може, там краще, ніж у нас?

— Мабуть, коли люди йдуть туди.

— Може, тут Сибір?

Може!

— І тут земля, і там земля; виходить, все одно! — каже москаль.

— Звичайно,— відповідає дід,— звичайно, однаково; от, приміром, у вас, "господа служба", дві ноги: одна нога, що ооі дав, а друга, що стельмах зробив, а вони однакові, бо псе одно, що тіло, що дубина...

Москаль соромиться. Слухачі від сміху кусають губи, але не хотять сміятися, щоб не образити москаля. А дід хоч би мусом рушив.

— Се ваша правда, свате... Не хотів би я сього хреста. Л дай мені мою руку та ногу! Я б у ноги вклонився!

— А до Амуру пішли б?

— Побіг би! Бо тут жити гірко! Земля скрізь панська. Наділу не прирізують, а люди плодяться. Одно слово: погибель козакові!..

— Отсе-то правда! — озиваються всі слухачі.

— Як мені,— каже дід,— то не треба прирізувати землі, нехай відріжуть тільки місце, а я своєї понавожу.

— Тепер скажемо про Максима Квача і його бабу. От бідні! Вже вони ніколи не побачать своїх дітей, все одно як ховають! Ех, якби мені рука та нога! — Москаль махнув безнадійно правою рукою й пошкандибав у хату.

Його слухачі розходяться по дворі.

Старий дивиться услід покаліченого кавалера. "Нещасний!" — каже він зітхаючи. У дворі галас: стоять вози, розкидана солома. У повітці реве корова. Свині ходять... Ось рушає з двору віз; се сусід везе збіжжя переселенців до залізниці. У дворі всі стоять мовчки. Всяк думає, що їде до Амуру, що се вже і його скриню повезли. Якийсь сум обгорнув усіх.. Чути зітхання... У кутку дворища лежить Рябко і гризе костомаху. Сорока умостилась на свиню зверху, їде на ній по дворищу і дзюбає її у спину, мов попаняе... Галка походжає по паркану і зазирає на кістку... Рябко гарчить...

Двері у хату раз по раз відчиняються. Люди то входять, то виходять... Надворі ще холодно, якась мряка: хоч і сонце світить, але мало ще гріє... Із стріхи вода крапле; у дворі теж болото. Призьба мокра, нема на чім і сісти... Невеселий малюнок!..

У хаті теж галас. Стара мати нишком утирає сльози та порається з невістками та бабами біля печі. Два сини, мов орли, високі, здорові, чорновусі, кучеряві — пакуються. Батько їх, сивенький чоловік, Допомагає їм. Лице його усе в зморшках, вуса висять, чуприна розвіяна. У запічку діти гріються. У колисці дитина кричить. Люди хто стоїть, хто сидить, мовчать та школи важко зітхають. У хаті тхне парою, дьогтем та кожухами. Пара пливе серпанком до печі, а там ураз летить у комин... Долі мокра солома. Баби крутять з неї віхті та пхають у піч. Сонце заглядає у вікна і кидає свій промінь на солому і дерев'яну ногу кавалера. Тут теж невеселий малюнок!..

В хаті попорядковано. Долівка підметена, стіл покритий білою скатертю. На столі по звичаю лежить хліб, а на ньому дрібок солі. Перед образом чадить воскова свічка. Всі дожидають батюшку. Ось він приїхав з паламарем. Вони увійшли в хату. Батюшка перехрестився, поблагословив людей, всі підходять і цілують йому руку. Він одягається у свій одяг, що вийняв з хустки паламар. Паламар поклав з печі жару у кадильницю, роздмухав його, кинув у нього дрібок ялівцю. Димок закурився і розлягся по хаті. Всі люди стоять богобійно. Батько розіслав долі ряднину, батюшка став на неї перед образом, а позад паламар та москаль, а за ними родина і люди.

— Миром господу помолимся! — заспівав батюшка тонесеньким голосом.

— Господи помилуй! — озвались співаки — паламар басом і москаль підбаском. Всі почали молитися. Родина стояла навколішках. Невістки хлипали, але мати не плакала; вона богобійно дивилась на розп'ятого Христа. Лице у неї було спокійне, а з очей самі по собі текли сльози, і їх краплі під промінням сонця блищали самоцвітними каменями... У хаті душно... Два сини-переселенці шепотіли за батюшкою молитви; їх чола поупрівали.

— Ще молимось за від'їжджих! — співав піп. Всі перехрестились. Баби почали плакати вголос. Мати ж очевидячки кріпилась, не плакала; вона, зложивши руки на грудях, дивилась на образи все нерухомо. Батько стояв понуро, але також спокійно і вслухувався у божі слова. Лице його мов захололо, тільки зморшки на чолі, що поміж бровами, стали виразніші... Батюшка скінчив молитви, взяв кропило, покропив по хаті, поблагословив людей і сказав своє слово до переселенців. Молебень скінчився. Батюшку посаджено на покуті за стіл, а паламаря на другім кінці стола. Родина та люди стояли, ніхто не сідав. Баби подавали страву на стіл. Батько частував батюшку та паламаря. Попоївши, батюшка помолився, подякував господарям за хліб, за сіль і почав збиратись додому. Старий батько сунув йому щось у руку і паламареві також. Стара винесла дві паляниці, шматок сала та ковбасу і все те —поклала у віз, куди посідали батюшка з паламарем. Візок рушив...

За стіл сіли тепер родина і люди.

— Ви глядіть,— казала тихесенько мати до невісток, а казала так, щоб ніхто не чув,— не плачте, а то старого стривожите, а він у мене хорий. Пожалійте його!..

— Ви глядіть,— казав також потайно батько до синів,— пні сльози! Дорогою вже поплачете, а тепер ані краплі, бо мою стару стривожите, а вона у мене слабенька. Пожалійте свою неню!..

Обідали всі мовчки. Ніхто не балакав. Тільки ложки стукали об полумиски. Старий батько підніс уже по третій чарці, але й горілка не розв'язувала язиків.

— Та що се? В труну кого кладемо, чи що, що всі мовчимо?! — сказав батько.

— Хай бог боронить! — озвався москаль.— Чого ж сумувати! Мабуть, на Амурі краще, коли туди люди переселяються. Там теж земля християнська! Ех, якби мені рука та нога, я б там давно вже був би!..

— Хіба вам тут зле? — спитався дід.— Ви ж на хреста дістаєте гроші!

— Що я дістаю!.. А у мене діти. Робити не можу, каліка! Спасибі людям: не женуть з хати. Де весілля, де похорон, де яка оказія — я вже й там. Чи псалтиря прочитаю, чи що — так і годуюсь!.. А дайте мені руку та ногу! — Москаль важко зітхнув, махнув правицею і крикнув: — Давайте; свате, ще чарку, щоб тут, тут біля серця, заніміло!..

— Ви, тату,— казали сини,— вже самі не оріть, бо ви вже старі, вам важко, а землю віддавайте з половини. А інколи ми пришлемо з Амуру якого карбованця, то як-небудь проживете з матір'ю.

— Батькові вашому з хвостом! — крикнув батько.

Я старий?! Я?! Ха-ха-ха! От так ушкварили! І лікар ваш дурний, та й ви з ним! Лікар те ж саме казав, що ми старі, що не доїдемо до Амуру, що дорогою помремо і через те нас не пустили з вами їхати! Ану, лікарю, виходь против мене, поборемось! Чи сей старий не кине тебе об землю, як каменем! Я старий?! Чи не думаєте ви, що я з матір'ю за вами будемо побиватися?..