Переходимо до любові - Загребельний Павло
Ви повинні узгодити становище з освітою, тобто підвищувати рівень своїх знань, водночас...
— Ми всі вчимося залюбки, гартуємось, міцніємо, читаєм з захватом книжки і про майбутнє мріємо,— випалив я.
— Пробачте, не зрозумів,— ображено промовив Крижень.
— З підручника для шостого класу,— невинно пояснив я.
— От про цю несерйозність вашу мені й хотілося...
— Якщо ти не знаєш броду, то не лізь у воду.
— Бачу, ви не хочете мене слухати, Череда,— вже й геть образився доцент.
— Але ж, чесне слово, це теж з підручника для шостого класу. Там є ще таке: "Перевіряйте здачу, не відходячи від каси". Я не вигадую, там справді все це понаписувано.
Доцент Крижень не став слухати далі. Він був вище за всі підручники для шостого, сьомого та інших класів.
— Йдеться про речі світоглядні, Череда. Ніхто ніколи не заперечуватиме проти веселого настрою, але світогляд... Світогляд у людини не може бути веселий, він повинен бути серйозний... Ви мене розумієте?.. Давайте говорити не як учитель з учнем, а просто як друзі... Надто ж зважаючи на те, що я теж... Хоч не такий молодий, як ви... Так би мовити, старий парубок, але все-таки парубок... Ну, то от... Досконалість — це відповідність... Ще вчора ви могли бути несерйозний і таке інше, але сьогодні... Ви мене розумієте?
— Але яка ж різниця? Вчора. Сьогодні.
— Бачте, Череда... Вчора... гм... ви ще мали право не проявляти самостійності, тобто відповідних пропорцій у своїй поведінці, в своїх словах, у мовленні, кажучи трохи по-науковому.
— Не розумію.
— Ви не хочете розуміти. Штовхаєте мене на відвертість небажану... Але я повинен... Бо інакше вам ніхто цього не скаже... Люди, Череда, не завжди щирі. На жаль, звичайно... Про вас, наприклад, усі говорять, що в своїй поведінці, точніше — в манері висловлюватися, ви занадто часто виявляєте невідповідність своєму освітньому цензу... Ви, Череда, всім нам відомо, простий хлопець, у вас нехитра біографія...
— А також невелика освіта,— підказав я швиденько,— немає диплома за інститут, не вивчав філософії, кібернетики і...
— Ось,— підніс палець Крижень,— ось у цьому весь ви, Череда... Сентенції ваші... Вчора це ще могло проходити непомітно, але сьогодні, коли вас піднесено на таку височінь...
— То що ж мені — затулити рота і мовчки дивитися на світ?
— Відповідність,— сумно зітхнув Крижень,— вам не вистачає відповідності. Треба все привести у відповідність...
— Та з чим? — мало не закричав я.— 3 чим у відповідність? З моєю обов'язковою освітою? Але ж після того вже минуло он скільки років! Не сидів же я весь цей час зав'язаний у мішку! Я жив, працював, читав газети, слухав радіо, дивився телевізор, слухав розмови розумних людей, не кажучи вже про тринадцять курсів і про вечірній університет, де ви читали нам лекції. Яка моя освіта? А хоч би газетна! Щодня читаю газети — і вже маю якусь там освіченість. Диплом? А чи мали дипломи такі товариші, як Санчо Панса або Тарас Бульба? Окрім того...— Я колотив ложечкою те, що утворилося з мого нез'їденого морозива, і починав відчувати, що ось-ось не витримаю цієї химерної розмови.— Не знаю, як воно було за інших часів, а нині, мені здається, всіх дурнів можна б розділити на дві категорії: дурні з дипломами і дурні без дипломів. Особисто я ніколи якось не прагнув належати ні до тих, ні до інших. Це можна вважати відповіддю всім тим, хто не вірить у розумові здібності Дмитра Череди. Пробачте за відвертість.
— Повірте, Череда,— вже й геть по-дружньому приклав руку до грудей доцент,— я керуюсь найліпшими намірами... Я вірю... Я знаю ваш природний розум, вашу... гм... Тут ішлося лише... Досконалість. Відповідність... Серйозність... Солідність, коли хочете... Ось ви поїдете одержувати медаль лауреата... Ви і ваші друзі... Це високий акт... І тут потрібна належна урочистість... Для цього я... Ви розумієте?.. Щоб змобілізувати вас... Цілком по-дружньому... Ну, як два старі парубки, бо ж ви, Череда, теж уже — хе-хе! — трохи мовби старий парубок... Та їжте своє морозиво, розтануло ж!
— За морозиво дякую... За турботи теж... Особливо вдячний вам за відвертість, бо справді ніхто...
— Тільки цим я керувався, тільки цим,— сказав на прощання доцент Крижень.
Я подякував ще раз.
І розбрелися знову звірі, хто до лісу, хто у діри, як написано в тому самому підручнику для шостого класу. Бо вже що там не кажіть про освітній рівень такого громадянина, як Дмитро Череда, але завчене колись у школі він пам'ятає міцно! Та й хіба тільки він!
А доцент Крижень, про якого я тепер думав навіть з деякою симпатією і з співчуттям теж, згадуючи його сумну спробу закохатися в Алю Чемерис, все-таки в одному мав слушність. Нас незабаром справді мали запросити до Києва для урочистого вручення премій, і довелося згадати мудрі слова доцента про "приведення у відповідність", коли я в гарячковому темпі намагався пошити собі новий костюм, який би бодай частково відповідав моїй внутрішній суті, тобто належно оформив би витвір природи, званий у побуті Дмитром Чередою.
Шиття костюма, або, як висловлюються в нашому ательє імені Суворова, "пошиття костюма",— це, власне, ціла окрема історія, але вона занадто незначна з-поміж інших подій, і, щоб довести свою бодай деяку серйозність, я спробую поминути її мовчанкою і забуттям. Щоправда, не приховую — це досить важко. Бо шиття костюма, коли хочете, мало не рівнозначне спорудженню будинку на шістдесят або дев'яносто квартир. В усякому разі, потребує не менше часу; енергії ж від замовника вимагає, може, ще й більшої. Безліч разів ходиш на примірки, ведеш дипломатичні переговори з майстром Іром Леоновичем, вступаєш з ним у суперечки щодо форм людського буття, потім раптом виявляєш, що штани, які спорудив тобі Ір Леонович за цей невизначено розтягнутий час, якісь дивовижно мілкі, мов блюдце, ти в них не те що сховаєшся тим-сим, а й залізти можеш з превеликим трудом, але заперечень твоїх не приймають, бо Ір Леонович, наставивши на тебе мудру свою голову, прорікає:
— Ну, то що я можу зробити! Тепер мода на все типове. Всі живуть у типових будинках, всі повинні носити типові штани. А що?..
— Але я живу не в типовому будинку! Наш "Діловий клуб" не схожий на жоден будинок.
— То вважайте, що вам пощастило хоч з квартирою,— каже Ір Леонович.— А вже коли в чоловіка квартира не малометражна, то малометражні штани він якось проносить. А що?
Я згодився без сперечань, зрадівши, що хоч тут мене ще не знали.
Зате популярність принесла нам на квартиру телефон.
"Діловий клуб" мав телефони лише внизу, в отих численних конторах і організаціях. Там сиділи вельми ділові люди і з ранку до вечора кудись дзвонили. Поки Євгенів батько працював головним інженером, то в них на квартирі телефон стояв, але це було теж ще до моєї ери, тепер той телефон давно вже перетягла собі якась з нижніх контор, і всі ми, мешканці "Ділового клубу", належали до громадян не телефонізованих. Та воно й спокійніше.
Для крайніх потреб був пригвинчений до надвірної стіни "Ділового клубу" прозорий ящик автомата. А може, пригвинчено його на спокусу отим хлопцям, що бігають по місту й відривають у автоматів трубки — є така міжнародна хвороба в хлопців, міліція час від часу пробує з'ясувати її причини, але без видимого успіху.
Ну, а тепер поставили телефон у нас на квартирі. Шляхтичам теж поставили, навіть Євгеновій тітці — теж. Може, тут і не популярність наша заважила, а просто настав час суцільної телефонізації населення, що можна б лиш вітати.
Велике діло — звичка. Незвичка теж. Я ще ніколи не дзвонив по телефону з власної квартири, не кортіло мені й тепер. Але телефон задзвонив сам. Чийсь голос, поквапливо-діловий, вліз мені просто в саме вухо й повідомив:
— Приїхав англієць.
— Саме для цього, видно, поставили в нас телефон, щоб повідомити про англійця? — несміливо поцікавився я.
— Я говорю цілком серйозно,— сказав мій незнайомий доброзичливець,— до нас на завод приїхав англійський капіталіст.
— Прийміть мої співчуття, коли так. Водночас зголошуюся відразу ж до числа добровольців, які виступлять на боротьбу проти капіталіста. Бо з капіталістами треба боротися, як мені відомо.
— Ви повинні прийняти його вдома,— дуже серйозно сказало в мене у вусі.
— Прийняти? Я?
— Та хто це говорить? — нарешті не витримав невидимий чоловік.— Це майстер Череда?
— Череда, але не майстер. Ви маєте щастя чути його сина.
— А, то це ви, товаришу Череда? — зрадів чоловік.— Ще краще! Вас якраз ми й проситимемо. Передайте майстрові Череді, що його ми просимо прийняти капіталіста, вас же... щоб ви з ним... про наше молоде покоління, про... ну, одне слово, ви самі знаєте... Англієць рветься побувати в якій-небудь робітничій родині. Він відмовився від офіційних прийомів, хоче домашнього затишку...
Я подивився на телефон майже з ненавистю. Поставили нам цю механіку тільки для того, щоб повідомити, що якийсь капіталіст захотів домашнього затишку? От і будь тут серйозним, як вимагає доцент Крижень!
— Слухайте,— закричав я в трубку,— а хто це вигадав?
— Що? — поспитала мене трубка.
— Ну, капіталіста... домашній затишок...
— Це серйозно, товаришу Череда... Є така думка, щоб саме ви... Ну, одне слово, прохання... Англієць буде у вас завтра на обіді.
Клацнуло — і все! Техніка! Недарма ж стільки розмов про науково-технічну революцію. У нашому місті завівся свій власний фантаст, який щомісяця виступає по телебаченню і вмовляє всіх нас, покинувши все, братися за створення сигома, тобто синтетичного чоловіка. Тоді, мовляв, можете спати на посту, займатися культурним відпочинком, а сигом все за вас зробить, навіть житиме за вас, а ваше діло — спати на посту і культурно відпочивати. А поки фантаст розбалакує про своїх сигомів, з'являється в нас не синтетичний, а найповнометражніший капіталіст, і ось маєте, Дмитре Череда, завтра ви повинні його приймати й вести з ним бесіду в дусі класової боротьби! То питається, які принципи тут повинні восторжествувати? Науково-технічні а чи породжені Жовтнем? Не знаю, хто як, але я стою за принципи Жовтня, а більше революцій тим часом визнавати не збираюся ніяких.
Англієць прийшов пішкодером. На обід не запізнився, бо ж був усе-таки англієць, хоч і капіталіст, але, як сказала нам перекладачка, що супроводжувала гостя, дуже біг, щоб не запізнитися, так що й перекладачку мало не замучив (вона була дама літня і вельми поважна).
