Тень несозданных созданий... - Дніпрова Чайка

Ха-ха-ха! – зареготалась чорнява панна Соня.

Пригадував, хто що зміг, не помічаючи, що взяв се не з глибини тих самих, всіма осміяних декадентів, а лиш з тієї піни, яку на глум викинули наверх критики та рецензенти.

– "О, закрой свои бледные ноги!" – з кумедним пафосом, удаючи з себе декадента, виголосив той, що крутив папіроску. Компанія аж полягла од реготу. Захвачені легким критицизмом, почали стрибати з теми на тему, перескочили й на музику, й на малювання, глузували з невловимого ритму, з незвиклої мелодії, з дисгармонії в акордах, з синіх собак, зелених коней, з жовтих небес тощо: унівець повертали настрій, що тільки ще викльовувавсь у нових творах. Одна тільки темна постать Антоніни Павловни була така ж нерухома, хоча обличчя її вже не було байдуже задумане, а скоріш було схоже до грозової хмари, де тільки що не блисне блискавка, не гримне грім.

– Ой-ой-ой! Голубочко, Антоніно Павловно! Невже ж таки вам ані крихточки не смішно? – нареготавшись до нестями і перейнята якимсь широким-веселим чуттям, кинулась панна Соня до Антоніни Павловни, хапаючи її за руки та заглядаючи в вічі.

Та враз одняла свої руки, а її зненацька обсипала таким поглядом, що в бідної дівчини пропала всяка охота до сміху.

– А ви, панно, усе смієтеся?.. Тільки смієтесь! А щоб зазирнути глибше, пошукати правдивого зерна попід тими лушпайками, то шкода! А може, в тих незграбних калічкуватих виразах у стократ більш правди, ніж ви сподіваєтесь? Може, той вираз – се крик терплячої, наболілої не нашим буденним болем душі, що ще й не прибрала гаразд слів до вимови, а базарною мовою не хоче заличкувати себе. Ви почім теє знаєте?..

– Ого! Антоніна Павловна заговорила: се диво! – зауважив чорний бородань.

Марія Дмитровна мовчки замахала на його руками.

– Ото цікаво, – загомонів він якимсь дратуючим тоном, – цікаво, де ви знайшли там хоч одного ясного правдивого виразу, здорової думки? Хіба "всходит месяц обнаженный при лазоревой луне"? Хіба всі оті Бальмонти, Гіппіуси і вся їхня братія варта доброго слова? А оті символісти, імпресіоністи і "tutti quanti" в малюванні – варті вони доброго погляду? Усі їхні змагання чи варті окрайця черствого хліба, – хліба, якого не має досить наш голодний народ…

– Ля-іллягі-іль аллах! Нема бога над народ, а Яковенко його пророк! – єхидно озвавсь куценький Федоряка, завше радий перебити йому розмову. В Антоніни Павловни ніздрі ходором ходили, брови здригувались.

– Еге! – додав білявий студент. – Можна подумати, що Михайло Михайлович бідкається, як Іуда, що Магдаліна потратила гроші на миро, а не розміняла на грошики та шажки. Старцям…

– Ні! – рипучим басом пустив Яковенко, – уся ота декадентщина, на мій розум, є тільки "тень несозданных созданий", – з притиском вигукнув він, і вся кумпанія аж у долоні заплескала на такий пишний фінал і зареготалась односердно.

Антоніна Павловна хвилинку помовчала, але була вона не з тих, хто плеще усякій перемозі.

– А розумієте ви, добродії мої, усю трагедію хоч би отого, всіма осміяного, виразу – "тень несозданных созданий"? – Голос її, що зразу було затінивсь, тепер розітнувсь рішуче дзвінко, мов викликаючи на герць, та коли вона устала з місця, і високий зріст, і сіяючі гнівні очі – все неначе вимовляло війну, – але так же одразу вона здавила в собі той настрій і, кинувши погордливе: "Куди вам!" – перейшла по веранді і сховалась у пітьмі, лиш жорства по стежці заскреготіла та камінці покотились униз за стихаючою ходою Антоніни Павловни.

А компанія сиділа, мов приголомшена, кілька хвилин.

– Овва!

– Оце так! – дійшло до пам’яті зо двоє.

– Що се з нею сталося? Маріє Дмитровно, чи не вгадаєте ви?

– Дивіться! Нашого, мовляв інспектора, "образцового чиновника" вхопило за живе! Це з’явище – ну-ну!

Усі причепилися до хазяйки розпитувати, і вона, як могла, від усіх допитів одмагалася.

– Ах, лишіть ви її! Втім, ви все ж її не знаєте! Хай, по-вашому, вона й "чиновник", але ви не знаєте, що се за чудова людина (у Марії Дмитровни всі були чудові). Не любить тільки, щоб її зачіпали, і я нічого, нічого не скажу…

– Дивно! А що ж се за вибрики такі, коли так? – учепився куценький Федоряка.

– Ну, се на неї часом находить… не чіпайте лиш її, поки сама не заговорить…

– Та де ж се отой навіжений Кость? – одразу сполохалась Марія Дмитровна.

– Вже ж не де, як не на березі! Сидить, мабуть, та з морем розмовляє!

– "А дурак стоит у моря, дожидается ответа", – цитуючи Гейне, озвавсь хтось.

– Я ж кажу, застудиться капосний хлопець, знов буде морока! – бідкалась Марія Дмитровна, ухопила теплу хустку і, невважаючи на свою повняву, бігцем перебігла веранду й подалася стежкою до моря шукати Костя, який ще однедавна тільки видужав з запалення легких.

– Бавтеся, любі, бавтеся! – крикнула вона знизу, – хоч заспівайте, абощо! Та глядіть мені – не скучайте! – здалеку долинув її приємний приказ.

Бігла вона навмання поночі, ноги самі, призвичаєні до місцевості, несли куди треба, коли на одному оберті стежки, назустріч їй учулося важке втомлене дихання й нерівна хода.

– Костю! Ви?

– Я! – обірвав той, засапуючись.

– Костеньку, голубе! Чи то не сором. Давно з больниці!..

– Ну-ну-ну! Добре-добре!

Марія Дмитровна таки впіймала суворого хлопця, узяла під руку, накинула йому на плечі хустку та й повела його у побічну стежку та гладила по руці, по буйних кучерях.

– Ну-ну, добре… одчепіться! – сердито, але вже м’якше озивався той, витручуючись од її пестощів.

– Костю, дурний! Та який же ви ще нервовий, який кволий! Сергія нема, а мені й не туди-то, а воно бач – яке лихе! – у, насіннячко!

І, жартуючи, і докоряючи, голубила Марія Дмитровна.

Кость, що був товаришем її сина Сергія, і її материна ласка, як завше, лягала на його, мов найкращі ліки, дужчі од усяких бромів.

Тільки неподалік од дачки, вхопив він Марію Дмитровну за руку й палко заговорив:

– Ну, скажіть ви мені, бога ради: навіщо ви вибираєте отакі люті криваві драми? Мале вам, що й над нами, і під ногами у нас, і кругом, ззаду, спереду, з боків – такого тих драм невидимих, мовчазних, – а, що й казать! І ви, така добра, тішите нащось свої нерви отими ще кривавими вигадками! Не розумію!

– Костю, стривайте! Хіба ж я не казала вам, що сьогодні читати маємо оцю іменно п’єсу, що вона не для вас, а для наших грубих, сонних, салом оброслих нервів? Чого ж було приходити?

– Цебто у вас – грубих, сонних? – усміхнувсь Кость.

– А хоч би і в мене! Ось я виплакалась (ревла, їй-богу, як корова), і тепер мені легко і ясно, а що моя думка зачіплятиметься за аналогічні випадки у сучасному житті, то це ж тільки добро! Це ж тільки може викликати…

– А-ах! Та що вже там! – одмахнувся хлопець. – А то ще у вас гарна звичка: уводити в нашу тісну ухетану компанійку все нових та нових людей…

– А як же, Костю, інакше? Одганяти, чи що, їх? Та і яких це ви, паничу, там побачили поганих? Чого се така недогода?

– Яких?

– А хоч би оте шмаглювате чуперадло!

– Цебто Антоніна Павловна? Та се ж моя найщиріша приятелька ще з гімназії…

– А бери її лиха година! Сидить, як ідол, з очей гискри, у бровах сам чорт ховається, і ні пари з вуст! І ти отут жарся перед нею, мок лин на сковороді, од ваших – він насмішкувато уклонився – малих розривок! Та й що воно таке? Стара діва "образцовый чиновник" – фе!

– Костю, цить! – затулила йому рота Марія Дмитровна. – Поганий хлопче! Ви не знаєте її, ані тієї кривди, яку осе провадите. Антоніна Павловна зовсім не те, що змалювали люде та й приліпили до неї, мов ярлик. Не сухий чиновник, не стара панна, не чуперадло, – се чула-чула душа, чуліша, може, од усіх нас, зібраних докупи. Що з того, шо вона не розливається у дурних сльозах, як оце я? Або не забиває баки дотепами, як Вонсович? Або не виколошується у тих модних напрямках думки й праці? Проте, – що має вона: і думи, і хиби, й помилки, зле і добре, – усе те її власне, ні в кого не позичене. І не вам би, Костю, її ганьбити, бо не хто і порозумівся б з нею так, як ви, хоча кожне з вас стоїть на зовсім несходному грунті.

– Я?!

– Іменно ви! Бо вона така ж божевільна, як ви… так, так: оцей чиновник! Пригадайте оту казку про царівну жабу, – ось нам і буде якраз підхоже. Та годі! Ходімо краще та викличем у неї те, що ворушиться у цій хвилині.

– Не хочу! Я і од моря втік, бо вона туди приперлася!

– Ну, Костю, пусте! – Марія Дмитровна енергійно узяла його під руку, притисла й бігцем кинулась стежкою до моря, так що він і не опам’ятався.

А вгорі на веранді лагодились до співу. Чистий дівочий сопрано, мов золотою ниткою, прорізав оксамитно чорну тишу, змовк, а його чисті відгуки ще немов пливли та, вібруючи, розтавали. Баритон, немолодий, але гарно виспіваний, провів ту ж саму фразу, але з певністю, з свідомістю достиглої душі, якої годі було сподіватись у попередньому голосі. Веселим щебетом задзвенів-покотився другий сопрано: загув високий важкий бас; ще один голос, ніжний, хибкий, але проникливо чулий меццо, влився в гурт, та щось не злагодилось – спів перервався, і все покрилось рясним реготом, немов живе срібло живими краплинами розкотилося в повітрі.

А бас з баритоном ладнались уже до чогось другого, а до їх несміливо, мовби питаючись, приставали і сопрано.

Марія Дмитрівна з Костем саме добігли до моря.

Там понад самим прибоєм ледве вирізувалась висока ставна постать Антоніни Павловни. Марія Дмитровна кинулась до неї.

– Тосю-голубко! Не нудь себе! Дай простор думкам, розповий душу!

– Душно! Сумно! – одмовила Антоніна Павловна.

– Душно? голубонько! Душно, кажеш? Хіба тобі одній? Усім душно, усім погано, а ти… У тебе ключі од неба, а ти їх закидаєш у безодню! Дай відраду, дай хоч клаптичок того неба побачити!

Вона ластилася до Антоніни Павловни, і Кость з дивом прислухавсь сій розмові: очевидячки, у просторому серці Марії Дмитровни було невичерпне джерело, де знаходились і слова, і пестощі особливі, окремі для кожного.

Це, може, й були ті чари, якими вона надила до себе усіх. Ще більш його здивувало, що й голос Марії Дмитровни добирав таких найщиріших тонів, яких він, Кость, ніколи й не чував у неї. І все для його? Для "дерев’яного ідола", як він уперто собі провадив.

Антоніна Павловна спочатку мовчала, далі помалу стала неначе одтавати, звертала вже ласки подрузі, потім одразу випростала свій високий стан, закинула руки за голову, потягнулась і раптом заходила понад берегом.

Швидко вернулася вона до Марії Дмитровни і тільки що розкрила рота, щоб заспівати, – помітила Костя, що, мов пренеповинний, кидав собі у воду камінець за камінцем і придивлявся, як на чорній хвилі займаються фосфоричні скалки.

– А це хто? – здригнулась Антоніна Павловна.

– Ах, то Кость! То божевільний Кость, то нічого… Не вважай на його… співай, співай, Тоню, молю тебе!

– А-ах! – поплив у повітрі густий гарний контральто і, не перериваючи заспівав:

Так жизнь молодая проходит бесследно,

А там уже скоро конец…

Журба, роками вигодована, холодною змією вилася в тому безнадійному співові.

…А вкруг, как посмотришь –

так пусто, так бледно, –

гарячіше, з погордою попливла друга строфа.

…Знать, смерть – мой лавровый венец!..

Гарячою іронією вибухла четверта й урвалась.

– Ах, слова ж які ідіотські!

– А ти без слів… – пошепки озвалась Марія Дмитровна, що сиділа на піску, обхопивши коліна і припавши до їх обличчям.

Кость поспіхом кидав камінці, неначе підрядився.