Погоня - Мушкетик Юрій

Кичкас — єдине в цих краях місце, де можна переправитись через Дніпро з одного берега на другий. Зі східної сторони в скелі врізалася піщана Кичкаська балка, ще й річечка Кичкас намила довгу вузьку піщану косу, із західної також місце відкрите — Дніпро круто повертає праворуч, творячи гострий ріг, — добрий стрілець кидає з рогу луком стрілу далеко на косу. Кичкаська переправа одвіку не гайнує безлюддям.

Якби викликати з того світу всіх, хто на човнах, плотах, плавом саморуч і на конях перекинувся тут через Дніпро, не вистачило б Дикого поля, аби стати всім: сармати, половці, обри, інші, що згинули в пітьмі віків, не лишивши й імені, кочові народи, турки й татари, козаки та поляки — всі поспішали сюди, аби перехопитися з одного берега на інший, втекти або наздогнати, сховатися або підстерегти, пускали одні одних на дно з човнами й кіньми, й для багатьох Кичкас став останнім берегом життя, останнім спогадом про світ, його принадність і його осоругу, його велич та його нікчемність. Солоний запах крові тут навіки здолав прісний запах води та риби, обидва запахи перемішалися, повсякчас нагадуючи про примарність життя, яке суспіль складається з втечі та погоні. Ниньки святкувала перемогу втеча.

…Семен Білокобилка підтягував до берега човна, а сам спостерігав, як, підгинаючи крила, з небесної височини, з — під білих охлялих хмар до Кичкаського байраку спускалася велика качина зграя, та враз, неначе підкинута невидимою рукою, шугнула вгору (качки помітили військо), окресливши півколо, опустилися за Сагайдачним. І ще одна зграя впала на Сагайдачну луку, і в очах Білокобилки спалахнули мисливські вогники. Ці місця йому добре знакомиті.

Козаки поралися в балці, збирали начиння, військовий риштунок, ставили намети для отаманів, мили в Дніпровій воді казани на куліш та саламаху, Білокобилка ж ще раз поглянув у бік Сагайдачного, одягнув коротку, без рукавів, чугу й неголосно сказав:

— Не вадило б настріляти качок та гусей на обід.

Ті слова підкинули з землі на рівні Тишка Миленького, молодого тонкошийого козачка, у якого ще й вус не вус, а м’який і ласкавий пушок (такий м’яко лоскоче дівочі губи при поцілунку, але Тишко, либонь, ще нікого ним не лоскотав), у якого й сміх, наче дзенькіт підківок, дівоча червінь щік, ще й ямочка на щоці, а волосся густе, текуче, увесь час вибивається з — під шапки. Мабуть, немає наївнішого козака на все Запорозьке військо ("Га", "Невже?", "Свят — свят"), його легко одурити, легко розвеселити, Тишко овечим хвостиком всюди метляється за Семеном Білокобилкою, горнеться до нього сирітським серцем, його відданість, його захват сердечні та щирі, й скажи Семен, аби Тишко стрибнув зі скелі в прірву, — стрибне в миг ока.

Почав збиратися й Лука Хрін, затятий мисливець і непомильний стрілець з лука, чоловік мовчакуватий, уразливий, про всі інші достоїнства та ваби його вдачі з певних причин краще промовчати. Деякі козаки таїли до нього недовіру. Лука тривалий час навчався в Львівському єзуїтському колегіумі, звідки випав за якісь проступки, кілька літ тинявся по далеких країнах, ніде не затримуючись подовгу, понюхав науки в Римі, Падуї, славетній Сорбоні, відтак вернувся в Україну та прибився на Запорожжя. У його шкіряній торбі кілька книжок, написаних по — чужоземному, в одних козаків це викликало повагу, в інших насміх. З ним особливо полюбляв погомоніти на самоті Білокобилка.

Лука Хрін — високого зросту, тонкий у стані, довговидий, полюбляє гордовито закидати голову, через що його вважають пихатим, насправді ж він часто тратиться — надто перед жінками та дітьми, — що глибоко приховує.

Химерна трійця: Білокобилка, Миленький і Хрін, усі троє різні, не схожі один на одного, ще й підкепковують один з одного, але легше розтяти на троє камінь під скелями Кичкасу, ніж розлучити їх, вони оддавна злютовані в одне побратимство, і все в них на трьох: і бойовий припас, і мішечок з таранею, і радощі, й небезпеки. До того гурту часто ліпиться й Пукавка, тільки не вгадати, ліпиться щиро, това — риськи, чи через те, що любить позбиткуватися з Миленького та Хріна ("злигалися цуценя з чортом"), а може, й через те, що ніколи не має ніякого припасу, йому часом і в карнавку за обід на Січі нічого вкинути, й немає в нього не те що швайки та ремінячки в запас вшити кульбаку, нитки та голки, а й ложки путящої, і всім тим він користується з ласки тих — таки, з кого любить покепкувати. І як усі інші насмішкуваті люди, вельми не любить, коли кепкують з нього, а через те, що Білокобилка частенько садовить його на гарячу пательню, то відходить від того гурту, то прибивається до нього знову, здебільшого те залежить, як йому статкується на той час.

Отож і зараз усі четверо збиралися на полювання: побрали луки — з лука встрелиш птаха нечутно, — сагайдаки з стрілами, мішки на дичину, Білокобилка почепив за спину рушницю — може, трапиться коза або дикий кабан, одначе Пукавка, потоптавшись на місці, понюхавши носом — бурулькою повітря, зваживши щось, знову сів на землю і вдруге заходився перемотувати онучу. Ті ж троє рушили пологим схилом угору, в останню мить, повагавшись, за ними подався Карпо Шквиря. Беручись угору, вимахував довгими, неначе млинові крила, руками, — метлялися за спиною червоно — сині заковраші кунтуша — ті троє в чугах, тільки він у кунтуші — шапка ледве трималася на потилиці. Шквиря — кепський стрілець, але відчаюка й найкращий герцівник козачого війська. Ще не було битви, аби він не вимчав наперед війська на високому бурому бахметі, не вимахнув важкою, з обвитою мідним дротом ручкою шаблею, не свиснув у чотири пальці. Стає він один на один, і навіть супроти двох, а то й кількох герцівників, і отакий, довгорукий, на важкому бахметі, вихрить, як чорт у коноплях, і супроти крилатих гусар, і супроти драгунів у сталевих панцирях, і супроти уланів у кірасах з пір’ям, й… тратиться тільки перед своєю Хвеською, й щоразу ганебно втікає з "браного" поля, кажуть, що й на Січ він утік від Хвеськи та боїться вертатися до неї.

— Дивіться, щоб вас самих не вполював змій! — гукнув навздогін Пукавка й засміявся. — Особливо тебе, Тишку… М’ясце молоденьке, він таке любить. Зав’яжи про всяк випадок матню — втікати легше.

Тишко збився з кроку, оглянувся й одразу ж подався за Білокобилкою.

— Що він таке плете про змія? — знову спіткнувся й ледве не оступився з крутизни. У нього з — під ніг посипалися дрібні камінці.

— Не змія, а полоза, — коротко відказав Білокобилка.

— Вони є? Великі? — допитувався Тишко, намагаючись заглянути Білокобилці в очі. Тишкове обличчя — наївне й просте, на ньому написано все: і його юні літа, й подивування, і захват світом, і недосвідченість, і доброта та безмежна віра у великий добрий світ.

— Як гарна соснина, — відказав Шквиря. — Скрутиться колесом і котиться. Давить телят і людей. Літ сім тому на Вербовій луці пастух з паланки пас вівці, одна вівця занедужала, він поклав її перед куренем і сидів біля неї. Змій підкрався, обвив його. Добре, що в пастуха в руках була швайка — саме латав чоботи, — встиг ширнути швайкою полозу під горло, є в змія під горлом така цятка, біла й блискуча, то смерть його, змій і здох. Тільки так його можна вбити.

— Брехня! — коротко мовив Хрін.

— Про пастуха, мабуть, брехня, але я бачив сам, як полоз зажирав козла, — сказав Білокобилка, ступаючи на плаский білий камінь. — По всіх Дніпрових скелях є полози. Полозів не багато, й бачать їх рідко, вони потайні, виповзають здебільшого вночі.

— Нехай лишень виповзе! — зареготав Тишко й подивився на Білокобилку, біля нього він не боявся нічого. І враз сахнувся. Просто в нього з — під ніг шугнуло щось чорне, блискуче й сховалося в терновому кущі.

— Ану, голий, підніми поли, — засміявся Білокобилка. — Жовтобрюх. Їх тут багато.

Піднімалися неглибокою лощовиною, й справді скрізь попереду на камінні грілися проти сонця жовтобрюхи, півторааршинні, в руку завтовшки, змії, чорні й блискучі, з червоними плямами на голові та під горлом. Декотрі втікали, інші скручувалися в клубки, а були й такі, що шипіли та роззявляли роти. Козаки зупинилися, Хрін виламав довгу лозину й шмагонув найближчого гада, але той тільки звинувся й, скрутившись у клубок, метнувся під ноги козакові. Той відскочив, відступили й інші. Не відступив тільки Білокобилка, він раптом нагнув голову й засвистів тоненько, пронизливо. Змії заворушилися й метнулися під кущі глоду, терновиння, в розщелини. Білокобилка ж свистів і далі, й жовтобрюхи втікали з лощовини. Козаки вийшли на високу скелю, на самий край якої до них вибіг цікавий (бо молодий) дубок і завис над прірвою. Внизу — просто під ногами, плинув та бився ще холодною хвилею о камінь Дніпро, й клекотів піною. Попереду, неначе велетенська брова, — Хортиця, в далині мрів чорний, як градова хмара, дубовий гай, і скрізь понад Дніпром стояли горді мовчазні скелі, вартові води та степу, вартові віків, вічності, ховали в глибоких розщелинах гнів, недоступні людям таємниці.

По той бік Дніпра просто з води зводилися грізні скелі Стовпи, за ними, нижче за течією — похмурі Стоги, Стовпи і Стоги, поставлені за Божим велінням вернигорами — самсонами, а за ними темними хвилями курів у весняному мареві степ, дикий і вільний, і по всьому степу — могили, могили, могили, більші та менші, й зовсім маленькі, насипані тими, хто поспішав до Кичкаської переправи, втікав або доганяв, — позначена кістками дорога людства невідомо куди й до чого; що значніший був войовник, значніша людина, то й могила над ним більша, але те не завжди, дуже часто малі, нікчемні, але запеклі й злі людці облаштовують своє життя так, що над ними насипають найвищі могили — тепер вгадай, під котрою яка лежить людина.

Із степу повівав м’який, настояний на молодих полинах вітер, заспане, якесь затуркане сонце піднялося над налитим вишневою повінню обрієм на висоту козацького ратища, лоскотало промінням забронзовілі обличчя козаків. Козаки дивилися на Дніпро, на побілені пташиним послідом камені, які витикалися з води, на Хортицю, обкипілу з обох боків бистрінню, на мовчазні скелі по той бік ріки, на скелі у воді, поперекидувані догори й хитані Дніпровими хвилями, на вистелене шовком молодих трав зріччя, де мертво лежали ниць струхлі торішні трави і поміж них пробивалося ніжно — рожеве зело нового життя.