Чорні силуети: п'ять новел - Багряний Іван

Заспані, бігли до артєльщика за ржавими оселедцями та хлібом і мчали на зміну.

— "Будь готов"... "будь готов!" — кричали діти, углядівши свою Надєжду.

А Надя нахилила голову і спішила — спішила на завод, між цеглу.

"Фабзайчик" Миколка стояв коло паровика.

— Ач, міщанка! — кинув він, — що, так як з пудрою з глиною іміть діло... Тю!., побігла як!..

* * *

Жарко на сушці.

Багато подають, не встигаєш вибирать і класти. Бігали вагонетки... співали дівчата... нила спина.

Багато — багато цегли на сушці...

Ой як багато...

А їй здалось, що то не на сушці, а на неї положили вчора.

Охтирка, 1924 р.

МАДОННА

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає —

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Т. Шевченко

На станції шум завис під потолком зали... Наштрикнувся на люстри і у конвульсіях шелестів крильми, царапав замурзані барельєфи.

День рюмсав розрізаний на рейках, і текли сльози по вікнах. Розплаканий день підпоїв і людей своїми слізьми.

Лице у воротник... очі в стакан... І під брязк бутилок і стаканів чавкають і сопуть.

Зрідка стиха підходить "скорий ". Тоді вливається нова валка людей.

Спішать... Липнуть на ослони... Метушаться... Такі ділові, такі розумні...

Чавкання під люстрами утроюється і тоді на їх шелестить шум. А з буфету звяк — монета на монету.

Он там хтось сидить на асфальті!.. Там, де купа окурків і величезна плювательниця, де подальше від світла. Де зваляні люде, як дрова... і лиця сірі, як сірий день. Вона сидить на холоднім полу; в біблейській позі, під біблейським плащем на асфальті.

Розвісила свою намоклу нудьгу на бильці, свою порепану печаль на скронях...

Розкрила груди і — під станційний шум — колисає дитя.

Лице в чорних плямах, а вії нагадують юність.

На лиці і в позі покора і ляк... Руки грязні і чорні... Ноги сховались під плащем з драної ряднини — вони репані, в курятах... Спина перегнулась; збився платок: нечесані коси опали на немовлятко з украденим віком.

Біле, як віск, личко тліє... теребить сухі грязні груди і усміхається заплющеними очима. Ручки маленькі, сухенькі давлять груди... А в матері голод підвів темні смуги під очі.

По горбатому носі скотилась сльоза і впала на личко — іскорка загнаної любови крапає з очей. О! — кап... на голівку...

Сірий день відокремив її сіру на сірі полотнища грубих панелів. — Мадонно моя на асфальті!

Дівчинка притулилась збоку. Очима-фосфоритами з-під лоба з лахміття упала на цятку в буфеті. На одну цятку... Хліб. — І не хоче одірвать.

На лиці тавро матері... Тавро порожніх вулиць... підтиння і людського глуму.

— Мадонно моя на асфальті!.. Мадонно в пльовках.

І тілько зуд монотонний під люстрами, і тільки зуд. Ревнув потяг — і скрикнула дитина, і шум як ошпарений метнувсь в барельєфи. Плачем-скулінням прошпилило блажність; засмерділа злість. І зойк дитячий попав під грязну підметку людей.

І прибіг за ними потяг:

— "Двадцять четвьортий... Кієв... Москва..."

— А... а... а... — розпеленався і вторить дитячий плач. Вторить сірий день, розрізаний на рейках.

Потяг щось пообідав, і побігли люди. А по них хльоскав плач. "Ей ты, шпана!.. Ану! Викатывайсь... Пішов. А три парі очей дивились услід. Одні звиклі — з ненавистю. Другі злякані — з ненавистю. Треті манісінькі і розкритий ротик — треті з цікавістю. Як стрілочник пропускає потяг за потягом і нічого від їх не жде так це:

— 1-й... 20-й... 100-й...

А на люстрах шум. А на вікнах потьоки. Лізе сирість і дим по панелі. А по асфальту:

— Шпана, і чого шляєшся тут?

А з буфету бряжчать стакани: і чого ти шляєшся тут?

Надвечір потянула за собою намоклу стуму. Перелізла далі... Аж туди перелізла під рештовку, на сміття, де проводять ремонт.

На кучі мусору, озираючись, колисає дитину. А крізь щілину дивиться шум. А у вікно барабане дощ.

— Мадонно на смітті...

— Мадонно моя.

Жмеринка, 1925 р.

ПЕТРО КАМЕНЯР

Чорний від сажі, брудний від глини і рудий від цегли Петро йде по вулиці.

— Павлуш-ша!.. А Павлуша?!. — Р-риковсь-кої... Ех... — ти! Що?..

— Я на вас чхать хотів... да!.. — і для більшої переконаносты скріпив усе матом. А руками як вітряк крильми.

Картуз, з трудовим стажем в десять років, з'їхав на очі. Грязюка чвиркає з-під рудих чобіт, а вони як найняті: то сюди, то туди, то туди, то сюди...

Обличчя чорне. Під шаром сажі, в ляпасах глини пропав вираз, але... З-за фартуха виглядає сургуч і обдулось.

Петро то голосно загрожував комусь, ставав і обводив кругом очима, то мимрив щось собі під ніс.

— Дурак я, дурак... Дурр-рак я!!! — і скрип зубів. — Жінко!.. Постой, Якове, постой... Я тобі зробив роботу? — Зробив! Х-хо-лодно, а я... Ні, ти підожди... А... там. Ти її коли-небудь місив, га?.. глину. Ні, ти мені... Ага: ти глину пробував?., ти, "стіна"!.. Я в тебе спрашую!!! — Ахти-ж!..

Петро замахнувся, вдарив когось в повітрі, невдержався і впав у канаву. Потім підвівся і бив аршином у забор:

— Ви мою жисть іззіли!.. Вам моя жінка — сміття, повія!.. Ззіли б... Потім розіпнувсь на заборі:

— Їжте, нате!.. Їжте!!!

Опустився з плачем на канаву. Змутнілими очима мацав і не міг намацать своєї фіртки. Ага, ось! Спершись головою в сусідин забор, притих і почав тихесенько стукать — нічого. Опять постукав — не чуть.

Раптом од ступився і дико заворочав білками:

— А! — не пускать?!. Одчиняй!!! — рявкнув не своїм голосом, аж закудкудахкали сусідині кури і заскавулив Рябко.

— А, так-так!? — розкачавшись і засукавши рукава, кинувся на забор; люто бив кулаками. Бив до крові, гупав коліньми, головою, всім тілом. З п'яного хрипу клочча слів:

— ...Так ти повія?!.. Спалю!.. Одчиняй!!!

Подравсь на забор, похабно лаючись, обірвавсь і впав у грязь.

Сусідина дівчинка побігла і сказала його жінці. Злякана прибігла Марія.

Марія, жінка Петрова, ще молода — як дівча, з скорботними очима і з лицем Магдалини. Непокритою головою нагнулась над ним:

— Петре! А, Петре!.. Ради бога, Петре... підведись та ходім додому... Діти плачуть.

Петро скверно вилаявсь, глянув на неї:

— Ага! Без Петра не проживете... А... мать... Підведений Марією, одштовхнув її в груди.

— Убірайся! — а другою рукою державсь за її плече. Лють накипала. Затрахкотів себе в груди:

— Хто я тобі? — отвічай!!!

Дир-р-р-р-р!.. — розірвав сорочку донизу і тоді ж — дикий, пронизливий вереск розітнувсь по вулиці.

Коса Марійки опинилась у руках, а голова в грязі під чобітьми.

Маленька дочка, Маруська, бігала з плачем кругом, а потім припала з плачем до матері.

Бив чобітьми в груди, в голову, в спину. А потім... Хіба ж можна росказать, як живу людину, матір дітей, із скорбним лицем Магдалини, волочать за косу по грязі — і тілько зойк:

— Петре!.. Що ти робиш, Петре!?. Я ж — твоя дружина...

— Ой, боже мій! боже мій!

— Ой, люде добрі!..

А люде дивились в щілини забору свого двора і хіхікали єхидно:

— О! — поволік, поволік! — а як зойки поплазували у двір, повиходили на вулицю і заязичили.

На канаві лежить аршин опрацьований, вирівняний мозолями рівно за стілько літ, скільки має Петро без трьох, в які мати вигодовувала закислою "куклою". Ватерпас плаває в калюжі — гирька якорем сіла на дно.

* * *

Що було вночі, того не бачила й ніч; не проглянула вікна затиканого онучами і дрантям замість вибитих шибок.

Ранок приніс щось таке терпке, липке на серце, щипуче, що голову потянуло до дровітні, а руки її підперли до столу.

* * *

Сум стоїть на вулиці і заплакане небо.

— Ти, моя Маріє, не ходи сьогодні нікуди. Мені чогось так тоскно, мені чогось так важко...

Марія лежить на полу; втопила мутні, приплющені очі в скуйовджену косу... і тихенький-тихесенький стогін.

Петро не чув нарікань, а в голові, між росохами спогадів, билась думка:

— Ще ж учора ранком, як ще спали півні, ідучи на роботу, чомусь поклав Маріїну голову на груди і повів грубою рукою по м'якій косі – хотілось цим щось висловить, бо сподівався сина. Марія усміхнулась блідно-радісно.

Він сподівався радости... А що в нього ще є?

Марія лежить на полу. Тихесенький стогін... Під очима смуги.

Маруська забилась у запічку, зщулилась і дрижить.

В шибку сотається далекий церковний дзвін.

Голова хилиться, хилиться, хилиться і червоні круги... Хто це начіпляв цегли на шию? Хто це?

А сум уставивсь перед вікном на вулиці і широко розкрив очі.

Гирька якорем потягнула на дно.

Охтирка, 1925 р.

"ЗАЄЦЬ"

"Максимка" підлазив до станції.

Двоє контрольних і кондуктор лазили з вагона в вагон. На ходу. А з другого боку стрибали на насип безбілетні. Спасались.

Вистрибнувши, реготались в лице кондукторові.

Малкашня.

Той грозив услід кулаками і, лаючись, біг з контрольними далі.

— Он у тім вагоні!.. Стєрва... їде аж із Севастополя. Без білета...

— Заходьте з другого боку... А ми відсіль...

— Зстрибне кукла.

— Їздять, гади, а ти мороч голову...

* * *

Минька сидить в дверях вагона.

Вагон повнісінький; колись у ньому возили товарняк. Двері широкі. Дрижить і гуде як вулик.

Звісивши ноги і притуливши голову до стінки вагона, дивиться, як біжать мимо стовпці.

Хтось плямкає — їсть оселедець.

Котиться слина. Лягли на коліна безсилі руки. Коли б придивиться, то видно, як на грудях, по брудній сорочці плазує воша. Одна... друга... їй би, може, було б соромно, а може, й ні, бо — занадто в неї чудний погляд, а їде вона і бреде аж із Ялти. Заробляла. І заробила... Видно по її лиці.

Худе-худе, зшерхле. Губи порепались.

Ні торбини, ні башмачини.

Жорстокий гарячий вітер свистить у вуха, сипле піском у очі, вовтузиться в лахмітті.

Чужа із чужих.

А хіба є свої по шляхах?., коли всяк собі їде... Степ і шпали... степ і шпали.

Та ще кой-де обскубані кущі маслини, кой-де недоваляні черепичані покрівлі.

Раптом Минька зхопилась і злякано одступила в вагон.

Ніхто не звернув на неї уваги. Тут всі на неї похожі і вона майже на всіх.

Очі забігали кругом, обличчя скривилось як у дитини. Полізла в куток.

"Ось тут! Гражданє, пріготовьтє білети!"— І: стук-стук-стук! по вагону. Слідом влізла контрольна процесія.

"Ваш білет!.. Ваш... Ваш..."— і тілько: кусь! — кусь! — кусь!

Перевіривши білети, кондуктор ще раз оглянувся. Контроль витріщивсь насмішкувато.

Безбілетних не оказалось.

Миньки теж не оказалось.

* * *

"Максимка" став. На Бахчисарайському вокзалі розтатаривсь лемент. Лемент в степу як у накритій бочці. Кругом сонно і душно.